Баба Явдоха - Кониський Олександр
Спершу їй здалося, що Явдоха вже не при собі, конає вже; вона хотіла вже бігти з хати, але Явдоха знов мовила:
— Чую, дитино моя, чую, що душа моя покидає мене, а за який мій гріх така кара тял^ка, не тямлю. Чи не прогрішила ти, датино? Чи не робила чого в свято або в неділю? Може, пряла?
— Ні, не пряла! Коли мені було за вашим ділом на себе прясти!
— Не на себе, так на мене, може, що робила? Ось подумай! Ох, ох, ох!
— Що ж я робила? Звичайно, ваше діло справляла: і в свята, і в неділю нагодую і напою свиней, кабанові занесу* дробині посиплю, піч топлю, обід варю...
— Се не діло, се таке, без чого і в свято не можна, за се гріха нема.
— Хіба ото: в пилипівку під Варвару пір'я додирала, щоб не засвяткувало.
— От бач, бач, дитино! Я так і думала, що не за мій гріх я отею кару притерпіла з Походенкових рук. Так воно і є. Що ж діяти! Його свята воля на все, а я тобі, дитино, прощаю і твій гріх спокутую... А поклич до мене Оверочка!
Показалося, що й Оверко "не без гріха". Він згадав, що "в ту неділю дрова рубав і до церкви не ходив".
— Ох, лихо з вами! — стогнала Явдоха.— Де ж я тоді була? Мабуть, в церкві, і нащо ж ти рубав?
— Ви були в господі, до церкви тоді ще не дзвонили. Не нарубав би був, так ні на чому було б хліба спекти, і ви б сварилися на мене, і Кулинка б лаялася.
— Чом Же ти, синочку, в суботу не нарубав?
— Часу не було в суботу: ви ж загадали усе сіно на пастовні згребти і покопити, так я до півночі його в копиці кидав.
Явдоха і Оверків "гріх" простила і на себе прийняла. Небавом прийшов і дівер з жінкою. Явдоха ледві голос подавала, скаже слово, два та й замовкне:
— Убив... печінки відбив... під саме серце війям зацідив... Всю утробу перевернув... Умру...
— На все божа воля! — говорив дівер.— Від смерті ніхто не втече, від неї і зілля нема... Усі підемо туди: і в писанії сказано: "Земнії од землі создахомся і в землю тую ж підемо..." Та, дасть біг, минеться...
— А що він, вражий парубок, поглумився...
— Найвалсніша, сестро, річ — покаяніе! — вставила своє слово дівериха.— Сподобив вас господь прийняти святі дари, от і хвала йому! Тепер вмирати не страшно... Тепер вам що: вся земная суєта суєт... Здається так в писанії, Федоре? — спитала вона в чоловіка, а той замість відповіді, присівши близенько до недужої, нахилився і нишком мовив:
— Живий, сестричко, мусить живе гадати... Як у вас теє? Де грошенята?
Діверове питання не здивувало Явдоху, вона спокійно відмовила:
— Осьдечки от, у гаманці... Ох, ох! Нате, беріть; і на подзвіння, і на псалтир, і на похорони стане... Ох, болить!.. А дошки на труну... ох... на горищі!..
Дівер взяв гаманець, подержав його в руцГ і подав жінці, Ольга розшморгнула і зазирнула в середину.
— Ох! А де ж Дмитро (другий дівер) ? — спитала Явдоха.
— На Бистрик поїхав по копи, хіба к світу вернеться.
— Ох, коли б він до моєї кончини вернувся: хоч би встигла з ним попрощатися!
— Та не турбуйтеся, сестро! Усе буде гаразд, хоча, звісно, "не вісте ні дня, ні часа..." Тим-то я про всяк случай... Від слова нічого не станеться. Я, сестричко, питався не про ті, що в гаманці. Покійний брат не без копійчини був... Земля йому пером! Грошовита людина — усе село знає...
Явдоха тяжко застогнала і, передихуючи, мовила:
— Копійчина.,, ох... звісно, перепадала, так ми ж з ним... наче сього не знаєте... ох... не поганцями жили: що наживали, те й проживали... Людям помагали; от і тепер по людях, може, з сотню буде... Помру, так позбираєте; розписок я не брала; у кого душа не з личака, той верне; а хто не верне, бог з ним — нехай йому на подзвіння...
— Повинно б у вас і не без готовика, дещиця в запасі,— мовив Федір.
— Сім карбованців без семигривенного,— сказала Ольга зашморгуючи гаманець.
— Ото і все! — мовила Явдоха, охнула, перехрестилася і повела рукавом по очах.
Усі мовчали.
Перегодом Ольга позіхнула на цілу хату, перехрестила свого рота і промовила:
— До сну клонить...
— Ішли б ви, голуб'ята, до господи та спочили,— простогнала Явдоха,— а я тут з Кулинкою. Коли що, Оверочко прибіжить до вас... І мене сон бере. Коли б заснути, може, воно сном перейде. Ідіть, голуб'ята!
— Воно-таки й справді так, у мене товар ще не пораний... Я піду, а ти, Ольго, ночуй у сестри... Дасть біг, все буде гаразд! — говорив дівер і, взявши в руки бриля, спитав: — А де ваші ключі, сестро Явдохо?
— Тут десь... Ніде не дінуться! — відповіла недужа і непомітно помацала рукою біля пояса: ключі були при поясі.
— Треба б знайти їх! — мовив дівер.— Пошукай, Ольго!
— Не шукай, Ольго! Ось вони у мене на поясі; я б і зняла їх вам, так, не розперізуючись, не можна, а розперізуватися не спроможна, тяжко поворухнутися. Нехай вже, як дійду, так, обмиваючи, здіймете.
Знов усі замовкли, тільки глухий стогін баби Явдохи інколи лунав по хаті.
— Щось наче півні співають! — озвалася Ольга.— Чи се мені вчувається?
— Може... Я не чую... Затого, може, й світатиме. Ідіть, голуб'ятка, не тривожте себе, а скоро вернеться Дмитро, нехай прийде попрощатися... Коли ж вже що, так по дорбзі скажіть бабі Олені, нехай прийде доглядіти моєї смерті!
— Олена глуха, нічого не чує...
— А що їй і чути? Аби жива душа була!
-г— Ні, ти, Ольго, ночуй тут... Отам на лежанці примостися, до світа недалеко... А я піду... Треба...
Федір пішов, за ним вийшла з хати і Ольга, щось нишком побалакала з чоловіком за дверима і, вернувшись, послалася на лежанці і небавом спала сном праведника.
А баба Явдоха тим часом говорила собі на думці: "От які люди, а ще й кревняки! І вмерти не дадуть... Прийшли доглядати не моєї душі, а грошей моїх. Така б то я дурна була, щоб взяла та так і призналася, де мої гроші!.. Я чую, що після святого причастя господь відвернув смерть від мене... Не порадую ще моїх ворогів... А коли б і преставилася, так до моїх замозольованих — дзуськи! Усі мишачі нірки перенишпоріть, так не знайдете; не таківська я... Аж в гаманець полізла... От грошелюбна душа у неї! Господи помилуй, та й годі!"
Баба Явдоха блимнула очима. Лампадка миготіла, Ольга хропіла, Явдоха кинула очима на стіл, там лежав гаманець. "Бач, так і покинула, до рук не віддали; хто хоч, той і бери; чужого їм не жаль... А може, спорожнили..." Вона тихцем до столу, струснула гаманець. "Ні, щось є; може, переполовинили..." Лігши, вона висипала гроші на долоню і перелічила: "Ні, усі, дурно тільки согрішила... А хіба вони обоє не з таких?.. Овва! Прости їм, мати божа! Радісінькі були б укоротити мені вік, та не буде по-вашому, буде по-божому, не вмру, не попустить господь Походенковим рукам поганим засипати мене землею... А вони обидва — і Федір, і Дмитро — отеє вже ділять мої злидні, сподіваються, що к світу ноги простягну... Сподівайтесь!.. Сподівався дід на обід, та й так ліг спати... Одначе ж не тепер, так в четвер, а вмерти треба; як же воно тоді буде? Яка ж отеє у мене голова, що я досі про се й не поміркувала? Хто, справді, споживе мої гроші, коли ніхто й не відатиме, де вони приховані? Ой голово моя, голово! Яка ж ти заклопотана! Може б, отцю Сидору сказати про мою схованку? Боязко... У нього інколи язик теліпається, під який час бовкне попаді, а та на все село рознесе... Хіба так натякнути тільки йому: мед, мовляв, у дуплі на пастовні; дивіться, шукаючи, зорями; яка липа, яке дупло проти Волосожара, там і медок... Так що ж! Не догадається так, та й те: чи мало ж там і лип, а в липах дупел проти Волосожара 4! А на іншій липі, от як і на тій, не одно дупло. Ні! Марна річ натякати, тільки голову йому заморочу... А сказати просто — не можна, не можна! Голівонько ж моя бідна! Що Імені, сироті, діяти? Таке діло, що й порадитись ні з ким. Гроші — річ ласа; он бач: в гаманець полізла... Нехай доки що так буде, як і досі було, а там якось побачимо".
Минула ніч. Баба Явдоха живісінька. А по селу скрізь літала гутірка, що Походенко загнав фершалку на той світ, що вже й домовину на неї тешуть і яму копають. Дехто чув, як і по душі Явдошиній в усі дзвони тричі на "Помилуй мя" дзвонили.
Люди старіші усі в одно жалкували: "Хоч вона,— кажуть,— і занозиста людина була, а нехай би ще була жила; вона нічийого віку не заїдала, а часом, було, і зарятує, і проценту не дерла, все було за відробіток".
Походенка старіші люди ганьбили: "Без спросу чужу землю поорав, засіяв, пожав, та за її ж добро її і в землю загнав! Не добре! Не минути йому кари... Ледача душа у нього... Зневалиіи-вий парубка, просторікуватий такий. Старі люди йому і за вухом не сверблять... В шинкарі був пошився, а шинкарство недалеко від душогубства. Бач, бити заходився!.."
— Хіба ж він її бив? — змагався Походенків ровесник Микола Голінний.— Не він, а війя її вдарило!
Молодіж взагалі, хоч і стояла за Походенка, а проте розбилася надвоє: хто казав, що хоча Квочха і "невелика цяця", жмикрутка, відробітками дере шкуру гірш, ніж процентами, а все ж таки бити її не годилося; другі казали: "Коли вже й бити, так бив би так, щоб не то люди не бачили, а й сама вона не тямила, хто її б'є..." Треті,— от як і Голінний Микола,— гомоніли, що Квочка сама спричинилася своїй смерті, бо "чого вона проти війя ставала? Чого сікалася до Походенка? Коли він її землю поорав, так позивай його! Ще не знати, щоб суд сказав, якби люди посвідчили, чия то земля: чи багатирчина — Квоччина, чи голотина — Походенкова? У нього, опріч двору та городу, землі нема, а чим він винен, що батьки його дурні були та відреклися брати наділ, аби швидше спекатися панів?
Сам Походенко спершу ваги великої не надавав Квоччи-ній пригоді, аж доки не почув, що він "Квочку вбив і за се не минути йому на сім світі каторги, а на тім — пекла". Привізши жито додому і скидаючи його з засторонок, Походенко навіть всміхався, згадуючи, як Квочка "полетіла беркиць догори ногами". Потім він думав: "Яка моя вина? Війя її пхнуло, а щодо землі... Голінний казав, що і він, і Прокіп Лабза, і Те-решко Моторний заприсягнуть, що та земля не Квоччина, а обчеська наша... Шинкар сказав мені: "Бери, орудуй!" — я й оборудував. А вона розквокталася, притьмом, наче оса та, у вічі лізе: "Половину нажину віддай!.." Не на такого капала... Старі люди,— Книш, Бугай та Чміль,— гудуть, що земля Квоччина; ну, нехай позиває! їх три, а у мене шість стане під присягу, що земля не Квоччина; Голінний голова тямуща..."
Коли саме Походенко отак міркував, до нього прийшов Голінний з недоброю звісткою, що він "убив на смерть бабу Явдоху і вона вже на столі, а він нехай лаштується кайданами по шляху дзвонити".
