Баба Явдоха - Кониський Олександр

прости господи, та й годі. Так бач: вона, хоч і хльорка, а про неї мовчать, бо вона перед усяким трохи не в ноги падає. А він язикатий, не змовчить; от про нього й плещуть Хоменки, і Гусаченки, і Панченки... Ат! Про кого у нас не клепають! Будь чистий як лід, білий як сніг — обнесуть тебе з голови до ніг..."

Явдоха поклала руки на коліна, скинула очі на небо і загадалась. Перегодом знов каже собі: "Що б воно було, коли б ми були з Терешком побралися? Бідували б... Він-то до кохання щира душа, і я його кохала так, що й людей за ним не бачила; було, вночі при місяцю в садку під вишнею як пригорне мене до серденька, як цмокне, так я й землі під собою не чую; чую тільки: якось поза шкурою у мене горить!.. І тепер гарно згадати. Отже, й добре, що батьки не дали нам побратися; тоді я нарікала на них, а тепер тямлю свій гріх. Що б з нас було? Старці. А коханням та милуванням не наї-сишся. Вже як я за фершалом була, так, було, скоро побачу Терешка, так мене й потягне до нього; тямлю, було, що і я б його до себе рухом притягла, та не можна — закон боронить. От коли б він був не брався з Марусею, тепер би... Я людина вольна, є що пити і їсти... Так стала ж вона нам на дорозі... і смерть її не бере... За фершалом пролсила не голодуючи, зате й не кохаючи. Сварки та лайки багацько у нас було. Коли б він не був таким потульним, а я не була такою настирною, то, може б, і любилися. Та вже нехай царствує; спа-сибіг, що не покинув мене без хліба; надбав і хліба і до хліба, а споживати ні з ким. Дітьми господь нас не благословив; не скажу: чий гріх і хто тому винен? Здається, не моя душа тому спричинилася, наш рід сіменистий; он у сестри Оришки: що годок, то й синок. А може, без дітей чи не лучче. Самотою, звісно, нудьга бере, але ж діти — чужа користь, а клопоту з ними, клопоту того скільки!.. Бог розумніший за нас, знає, що кому припадає. Та ще які й діти вийдуть?.. Он соловей тільки доти й співає, доки дітей не виведе! Тепер моя голова побивається сама задля себе, сама собі пані і господиня! Ляжу не гуджена, встану не суджена, усього у мене вдос-тач, ще й людям помагаю. От і Терешкові: коли б не я, хто б його порятував... А прийде час подушного: до кого, як не до мене? Спробували б кинутися до кого іншого! 6т хоч би до Паливоденка: він би з них самий процент такий здер, що стовпа довіку-суду не виплатили б; а я процентів не беру, а по-божому: "друг друга тяготу носіть". Знаю, що люди наші вбогі, але вони добрі і по-християнському самі чужого не хочуть. Я грошима, а мені віддячать роботою: хто позичить карбованчика, той подякує молотничком на день; кому два, той деньок покосить; а за п'ять — три дні попожне; прийде свій час — і позику верне. Отак треба з людьми..."

Хто зна: чи довго б баба Явдоха поринала в своїх споминках і куди б її занесли її думки-гадки, коли б вона не почула, що поблизу скрипить віз і знайомий голос гукає: "Гей, соловий! Гей!.. Гей, перістенька!"

Явдоха скинула очі туди, де рипіло, і мовила: — Він, він! Його періста корова, його й голос. А ну, вези, вези, та куди-то ти привезеш? Якої ти мені заспіваєш, пане Походенко!

Походенко віз жито. Порівнявшись з Явдохою, він жодної уваги на неї не звернув, немов і не бачить її. Собкаючи на солового та хвиськаючи по вітру пугою, Походенко ніби навмисне відвернувся, щоб не бачити баби Явдохи.

"Чи бач! Чортова хамиза! — подумала Явдоха.— Наче мене й не бачить і на добрий день не скажи! Навіки б тобі повилазили!"

— Здоров був, батьків сину! — озвалася Явдоха, умисне говорячи, замість ймення, "батьків сину", щоб нагадати Походенкові, що він безбатченко.

Походенко, повернувшись трохи до Явдохи, мовчки кивнув їй головою. З такої неввічливості баба Явдоха аж затремтіла, одначе й виду того не подала. Здерлсливо, навіть ласкаво мовила:

— Ось спинися на часиночку, батьків сину! Щось маю тобі сказати.

— Тпрру!.. Кажіть швидше, не гайте мене.

— Звідкіль, батьків сину, житце везеш? Поможи тобі боже!

— Спасибіг! З Харькового підмету.

— Так я й думала: жито — як те золото; зараз знати, що з Харькового підмету. А скільки нажав?

— Три копи та десять снопів.

— Добренько! Там того й підмету на пів-упруга чи буде... Що ж ти не кликав мене розтикати копи і тепер двір мій минаєш? Хіба не тямиш, чий то підмет?

— Я брав його у Шведченка! Прощавайте! Гей, соловий!

— Ні, батьків сину, не гей, а тпрру!..— з отсим словом Явдоха стала проти війя і, розчепіривши руки, говорила.— Або верни до моєї клуні, або тут стоятимеш, а далі не пущу. Підмет мій, Шведченко не мав права віддавати чужу землю. Я мовчала, як ти орав, уповала, що ти людина чесна, мого не схочеш і привезеш мені половину!

— З якої речі?

— Підмет мій! А не хочеш половини, так і все відпозиваю... Чуєш? Чий підмет?

— Звісно, чий!

— Не твій?

— Так що, що не мій?

— Коли не твій, то й жито^з нього не твоє...

— Жито моє, бо воно моя заслуженина: я орав, я сіяв, я і жав...

— Нехай! А земля, кажу, чия?

— Божа.

— І ти божий, і я божа, і все і вся на світі боже, а він, святий, як хотів, так і поділив між людьми... Земля моя з діда, з прадіда, споконвічна моя...

— Я про те не вістей; я знаю, що я заслужив собі...

— Не в мене заслужив... Зашинкував...

— Хоч би й так... Яке вам до мене діло!

— Не до тебе, а до моєї землі... Підмет мій, а ти взяв та й зорудовав ним; думка у вас з шинкарем така: Явдоха — людина стара, бездітна, вдова, нащо їй? Позивати не піде, за неї ніхто не вступиться. Отже, брешете, вражі діти! Бог за мене заступиться та святий угодник його Іван Воїн! Позиватися я не охоча, а коли треба, позиватиму. Сама дійду хоч би й до царя. З лихими і я лиха, а з добрими — добра; і кажу тобі, і прошу, наче яку добру батькову дитину: верни волів до брами та скидай половину в моїй клуні, а половину вези собі на здоров'я; от воно й буде без сварки, без лайки, по-божому, добренько.

Походенко хвиснув пугою по вітру і смикнув за налигач, потім, наче щось приміркував собі і, повернувши до Явдохи, мовив:

— Годі! Не зводьте часу ні собі, ні мені! Ви казна-що химерите, замудрували знічев'я, а мені ніколи. Хоч би той підмет і ваш був, нащо ж ви його покинули пустувати? Гуляючи, він би бур'янував, виснажувався б.

— І нехай би собі гуляв! Моє! Тобі до мого зась! Свята земля нехай хоч скільки гуляє — не струхлявіє: вона не деревина і не зледащіє так, як оті гультяї, що по шинках волочаться. Ну, рушай! Я сама й браму тобі відчиню.

Походенко свиснув.

— Гей, соловий! Гей, періста! Явдоха стала саме проти війя і мовила:

— Верни до брами!

— Не поверну!

— Не повернеш? Ні? Так і стоятимеш отут, не пущу!

— Гей же, бабо Квочко!

Явдоха з сього слова спалахнула, наче сухий хмиз від підпалу, і гукнула:

— Бодай би ти на живіт день і ніч квоктав та й не переставав!.. Не пущу!

— От присікалася, наче оса! Пристала, наче шевська смола! Бабо, не мордуйте ні себе, ні мене, не загороджуйте волам дороги. Чого ви лізете? Яке се ваше жито? Позивайте, коли воно ваше, а серед вулиці не грабуйте, бешкету не заводьте!.. Хто землю орав? Я! — визвірився Походенко.

— Бодай би тобі віспа твар поорала!

— Сіяв хто?.. Я!..

— Бодай би тебе короста обсіяла!..

— Жав хто? Я!

— Бодай би тобі печія утробу жала!..

— Гей!..

— Не гей, а...

Явдоха не договорила; Походенко з серця оперезав пугою солового! Соловий рушив, війя вдарило Явдоху під серце, і вона покотилась на землю.

— Ой, ой, ой! — голосила Явдоха.— Рятуйте, люди добрі, рятуйте! Убив мене, убив!..

— Тпру, тпру! — гукав Походенко на волів.

З Явдошиного двору вибіг наймит з наймичкою, небавом повибігали на ґвалт і сусіди і обступили Явдоху: вона стогнала...

Заким люди розпитувалися, Походенко схаменувся і рушив з возом, озираючись інколи назад.

— Держіть його, душогуба, держіть, а то він утече, держіть! — стогнала Явдоха.

Ніхто з людей не рушав — стояли округи Явдохи; знати: нікому і в гадках не було спиняти Походенка.

Наймит з наймичкою підвели Яздоху з землі, взяли під плечі і повели в господу. З тварі знати булр, що Явдосі справді негаразд. Вона казала положити себе на ліжко, а хлопцеві щодуху бігти до попа, щоб прийшов сповідати і запричастити.

Було вже під вечір, сонечко цілувало вже верхи високих осокорів і лагодилося сказати людям "на добраніч". Отець Сидір порався в клуні на засторонку.

— Кидайте, батюшечко, все,— заторохтіло Явдошине наймитча Оверко,— та беріть швидше дари святі та до нас... У нас не гаразд... Ох, та й утомився ж, біжучи до вас! Ходіть швидше... Походенко фершалку вбив!..

— На смерть убив? Коли се саме? Як? За що? — питався здивований отець Сидір.

— Ще не вгадати, чи на смерть, чи не на смерть... Я побіг, так ще жива була, а може, вже досі й простяглася... Ходімо: там вже про все довідаєтесь...

Отець Сидір трохи скривився, почухав за вухом, одначе не гаявся і зараз пішов.

— Що отеє таке з вами, Явдохо? — спитався піп, прийшовши до фершалки в хату.

— Ох! І рада б же я, батюшечко, усе до крихти розказати, та не спроможуся. Не скажу, чи стане у мене сили молитви за вами вичитати. Дихати мені тяжко! Хоч би сповідь прийняти, хоч би без причастя не вмерти...

Отець Сидір пильно подивився в очі недужій, прилолсив до чола їй свою долоню, подержав живчика, стиснув плечем, промовив "гм", висповідав і запричастив.

— Отеє він так мене війям за моє жито... з моєї батьківщини... під саме серце як зацідив, я й не стямилася! Убив!.. До світа не доживу...

— Дасть біг, минеться! — заспокоював отець Сидір, прощаючись.— Благость божа велика, а чуда його повсякчас!.. Щира віра та тепла молитва і не таких хорих з одра підіймають!.. Моліться! Рука Всевишнього одверне смерть.

Явдоха казала Оверкові бігти і покликати діверів, перегодом озвалася до наймички:

— Дочко, Кулинко! Ти тут?

— А то ж де?.. Тут.

— Добренько! Надворі смеркло вже?

— Темно...

— Засвіти ж лампадку, нехай горить богові на прийом... Ох-ох! Приходить мій кінець! Нічого не бачу, не розберу. Ти б мені подушку поправила, а то он як скотисто... Еге! Отак, дочко! Отак, добре. Отеє мені трошки відпустило, господь хоче, щоб людина до пам'яті прийшла та з людьми попрощалася. Так от що, донечко! Сповідалася я попові, тепер ти мені як на сповіді скажи: який за тобою є такий гріх, що отеє я його покутую?

Кулинка здивувалася і мовчала.