Пропащі - Нечуй-Левицький Іван

Лукина в матері, розтоплюючи в печі.

— Де ти бродиш? Чого ти волочишся з тим Уласом? — знов гримала мати.

— Мамо, чого-бо до нас Зануда приходив? — своє питала Лукина.

— Оце, чого та чого! По ділу! Тебе хотять сватать багатирі, а не такі жебраки, як ми самі. Обходь лишень ти Уласа десятою вулицею й не говори до його!

В Лукини неначе вмерло серце. Вона почувала, що її жде велике горе, що воно вже встає, піднімається, ніби велика чорна хмара в ясний весняний погожий день на синьому небі виступає з-за діброви та все потроху наближається…

— Може, мамо, ті багатирі тільки жартують або сміються з нас, — тихо обізвалась Лукина, і в неї голос затрусивсь, неначе одкручена й опавша струна.

Лукина мала надію, що мати не буде більш говорити про тих багатирів. "А може, то матері так здалося, що мене хотять сватать ті багатирі; може. Зануда так собі наговорив, може, він сам і вигадав про це сватання, а може, може… може, воно перетреться, перемнеться та й так минеться", — снувалась думка в Лукини.

Мовчки повечеряла мати з дочкою; мовчки полягали вони спати. Лукина довго не спала, довго думала, а далі задрімала, і їй приснилось, ніби вона білить полотно на березі, розстеляє його коло червоної калини. Десь узявся білий голуб в синьому небі, тричі перекрутився та й сів на калині. Коли це над вербами шугнув шуліка, впав на голуба, вхопив його в пазурі; біле пір’я посипалось по червоних ягодах і впало на її плечі, на траву, на полотно.

Лукина затрусилась і прокинулась. Уже благословилось на світ. Небо червоніло й жовтіло, ніби облите золотом, обсипане жаром. Лукина схопилась з лавки дуже тривожна.

"Буде мені лихо, буде мені клопіт! Який недобрий сон", — подумала Лукина.

Минув тиждень, минув другий. Весна цвіла та пишалась. Лукина ходила на вулицю й до півночі співала та розмовляла з Уласом. Соловейки щебетали, аж сади розлягались. Лукина почала забувать про свою тривогу. І мати нічого про багатирів не нагадувала їй. Життя в хатині, хоч убоге, тихе, плило спокійно, як вода в Расаві поміж очеретами.

Але Лукинине лихо не забуло за неї. Раз після зелених свят Клим Хаврусь стрів на вулиці стару Марусю, зняв шапку й поздоровкався дуже привітно.

— Добридень, Марусю! — промовив гордий багатир і вклонився трохи нижче й промовляв привітніше, ніж звичайно.

Маруся зараз це постерегла і привітно осміхнулась, одказуючи: "Доброго здоров’ячка, Климе!"

— Як живете з Лукиною? Як вас бог милує? — сказав Клим і став проти Марусі.

— Спасибі! Живемо та бідуємо. Один день півлиха, другий день — ціле лихо, а про третій день уже й казать нема чого.

— Погано, стара, недобре! — сказав Клим, кивнувши головою на одне плече, ще й у бік узявся.

— Що ж маємо робить! Така вже наша доля. От і цього року посіяла жита на городі, а воно ріденько зійшло і вийшло обрідне, — сказала Маруся.

— Шкода, шкода. А може, стара, ми поріднимось, то й лучченько будемо жити. Я удівець, та ще й нестарий, а в тебе гарна дочка. Га? Що скажете на це з дочкою? — гордовито сказав Клим.

— А що скажемо? Я ладна з дорогою душею, — одповіла Маруся, і в неї очі стали веселі-веселі, ніби Клим дарував їй лани, й воли, й корови.

— А дочці не казала? Не питала?

— Не казала, бо Зануда на язик лепетливий, а ми люде убогі: боїмось поговору. Поголоска зараз пішла б поміж людьми.

— Погано, що не казала. Спитай в дочки, що дочка скаже, щоб і на мене поговору не було… Як Лукина скаже, то й пришлемо старостів після Петра, бо настають жнива, а в мене хазяйки нема в хаті. Наймичка в мене — не господиня; в мене четверо дітей, як сама знаєш. А може, підождать до осени? Розпитай там гаразд Лукину, бо ти ж мати. Дочка мусить послухати матері.

— Та вона мене любить і слухає. Вона в мене й тихенька й покірненька, але часом, як чого їй замандюрить-ся та стане гопки, то хоч і не підступай до неї, — одказа-ла Маруся.— До неї часом ніби приступає.

— Ото погано, як приступає. Ти, Марусю, вговори й так, щоб мені, бач, іне дурно старостів слати. Я де якийсь там задрипаний парубок-шелихвіст, — гордо сказав Клим, задерши голову, аж шапка йому з’їхала на потилицю.

— Добре, добре, Климе! Я вже наможусь та приступлю до неї. Та і в неї ж у голові неабияка тяма. Хіба ж вона не знає, як трудно убогому жити на світі?

— Що правда, то правда. А в мене своє поле, свої воли й корови. Хата моя на помості, їмо щонеділі курятину та поросятину. На поживок в мене буде добро. В мене вона не буде голодна, — хвалився Клим, узявшись руками в обидва боки.— А як мене оберуть за волосного, то й твойому синові викрутимо та вимовимо частку поля.

— Спасибі і простибі тобі за твою добрість! — промовила бідна Маруся ще й поклонилась Климові.

— Як вговориш Лукину, то куплю тобі жовті сап’янці й вестиму тебе під руки через усе село з музиками. Будеш в мене танцювать в зятевих чоботях не на рядні, а на килимі. Прощай, Марусю, та поговори з Лукиною, та ще й добре поговори, бо коло твого городу аж тини тріщать од парубків, — сказав наостанці Клим і розпрощався з Марусею.

Маруся не пішла, а підтюпцем побігла додому. В неї неначе приросли крила до рук і несли її вулицею. Убогій Марусі здавалось, що вже настав кінець її бідування. Вона увійшла в хату, Лукини там не було. Маруся побігла на город; Лукина порплялась на грядках з полоттям.

— Лукино! — крикнула Маруся.— А ходи, серце, сюди! Я щось маю тобі казати.

Лукина прикмітила, що мати кличе її таким солодким та ласкавим голосом, неначе вона хоче дать їй гостинця, як малій дитині.

Лукина прийшла й сіла на призьбі на причілку. Мати сіла коло неї попліч, присунулась дуже близенько.

— Оце я, дочко, стрілась з Климом Хаврусем. Він скинув передо мною шапку, та й уклонився мені ввічливо, трохи не до пояса, та й став зо мною й почав балакать любенько, — мати замовкла, а, помовчавши, трохи згодом сказала: —Ото, побалакавши трохи зо мною, він і питається в мене, коли до тебе, Лукино, старостів слати: чи зараз після Петра перед жнивами…

В Лукини закидалось, затріпалось серце в грудях, як пташка в клітці. Вона прикмітила, що верховіття верб ніби затрусилось в очах… десь на хвилину зникло, ніби сховалось в сизий туман, і знов виникло, ніби з імли, й блиснуло зеленим листом проти сонця. Вона довгенько мовчала, а потім сказала:

— Нехай, мамо, Хаврусь не шле до мене старостів ні після Петра, ні після жнив…

І при тих словах її щоки ніби зайнялись вогнем. В очах виступили сльози. Вона одразу почула, що якесь горе вже йде до неї, вже ніби заглядає у двір через вір’я.

— А то чом так? — аж крикнула мати.

— А тим, що я за Хавруся не піду заміж! — сказала Лукина твердим голосом.

Мати знала той твердий голос своєї дочки і трохи стривожилась: то був знак, що Лукина зроду не послухає матері й постановить таки на своєму.

— Та чом же не підеш? Хаврусь, правда, удівець, але чоловік заможний: має багато поля, держить дві корови, три парі волів. Він сам мені казав, що їсть трохи не щодня курятину та поросятину.

— Про його поживок мені байдуже. Про мене, нехай їсть щодня й гусятину, а я за його заміж не піду, — промовила Лукина твердим, спокійним голосом, ледве вдержуючи сльози в очах.

Стара не сподівалася цього од дочки. Вона думала, що дочка зараз згодиться з великою охотою вийти заміж за заможного вдівця, що не буде ніякої одмовки й притичини. Вона задумалась. Убогій Марусі здалося, що од неї однімають подаровані лани, воли та корови, що вона неначе була на якийсь час забагатіла, а це знов несподівано зубожіла.

— Може, до тебе хто інший думає старостів слати? — спитала Маруся.— Чи не Улас Прохоренко думає тебе сватать? Ти про Уласа й не думай. Улас такий злиденний, як і ми: не має поля, заробляє хліб. Та в його ж у дворі нема чим і кішки годувать!

— Та що з того, що він убогий? Я, хвалить бога, здорова, буду працювать та й на хліб зароблять, — якось несамохіть прохопилась Лукина й цими словами, сказаними спохвату та зопалу, виявила, що вона ладна вийти заміж за Уласа хоч і до Петра, не тільки після Петра та Полупетра.

— Чи він же казав тобі, що буде тебе сватати? — спиталась мати.

— Ні, не казав, — обізвалась Лукина.

— Ой боже мій милостивий та милосердний! — крикнула стара. Вона схопилася з призьби, плеснула в долоні й стала просто проти Лукини.— Коли Улас тобі нічого за сватання не казав, то й не скаже. Ти не перша, котру він дурить зі своїм пришелепуватим приятелем Радивилов-ським.

— Хто ж його зна! — неначе крізь сон обізвалась Лукина, спустивши очі додолу.— Хаврусь, мамо, не шанував і не жалував першої жінки, не буде й мене шанувать та жалувати…

— Чоловік звичайно першу жінку б’є, а другу вже жалує; це кожний тобі скаже. А ти на Уласа надії не покладай. Улас злидень та ледащо: його мати трохи пришелепувата, дурнувата, плаксива та лінива; і мати й син — обоє ледачі, а син ще й нестатковита людина. Як помер старий Прохор, то все його добро пішло марно через її безтямку голову: пішли марно воли, десь ділись корови; вовки овечата поїли, продравши хворостини в хліві, бо стара Прохориха нетяма, нічого гаразд не розміркує своїм овечим розумом, тільки кляне свою долю, плаче та нічого не робить; ні до якої праці вона не здат— ^ на, та все спить, аж лице опухло. Будеш мати таку свекруху, що й сама гаразд не тямить, коли й верх в каглі заткнуть. До неї коли взимку не прийдеш, то все в хаті циганське тепло; бо вона поштурхає коцюбою в печі та й затикає каглу заткалом з головешками в попелі. А прийдеш будлі-коли влітку після дощу, в неї в сінях по коліна, а в хаті по кісточки води; швидко буде і в печі вода, бо хата не вшита добре. Плаче, та нічого не робить, та все домує, не йде на роботу. Ти за неї все діло муситимеш робить. А ти ще молода, нерозсудлива. І де той Улас у гаспида взявся на наше безталання?..

Стара Маруся аж заплакала і втерла сльози рукавом. Лукина вже не чула, що мати говорила. В неї саме тоді серце розгорілось до Уласа, розгорілось од кохання, як розгорювалось весняне сонце на небі, як теплішала земля, заквітчана зеленим листом та квітками. Лукина сиділа, похиливши голову: вона ніби бачила перед собою Уласа, чула його приємний голос, чула його дух на своїй щоці; їй здавалось, що його незабаром однімуть у неї на віки вічні.

— То що ж оце я мушу сказати Климові?-спитала мати в Лукини.

— Скажіть, що я за його не піду заміж, — обізвалась Лукина.

Маруся тільки важко зітхнула.

Вже сонце повернуло на вечірній пруг, а мати й дочка сиділи на призьбі, неначе прибиті горлиці.