Пропащі - Нечуй-Левицький Іван

До цього маємо доволі хисту.

— Треба, бачте, передніше пошукать броду, а потім лізти. в воду. Не лізь, куди голова не влізе, — сказав Клим.

— Авжеж! Треба про все розвідать, та тоді й за рушниками з старостами! А то вийде не до ладу, як часом теє-то, як його, гм… прийдеться потягти гарбуза, — обізвався Зануда.

— Та вже ж буде не до ладу тягти гарбуза, та ще Хаврусеві.

— Чи зап’ємо могорича на почин справи? — питав Зануда.

— То й зап’ємо. Але ж дівчина! Цц… цц"— ЦЦ". Аж очі бере в себе, — цмакнув Хаврусь і повів Зануду до шинку.

Тим часом Іван розходився й дурів на всі застави з дівчатами: він упіймав ящура, одняв од його в’язку свиток та керсеток і побіг до шинку.

— Спасибі вам, дівчата! — крикнув він, утікаючи.— Оце побіжу до шинку та проп’ю з Уласом усе ваше добро до решти.

Дівчата кинулись бігцем за Іваном доганять його. Іван упав, тричі перекинувсь. Дівчата — за одежу та й розхапали свитки та керсетки. Лукина майнула проз Ула-са. Улас ухопив її за руку. Його рука була гаряча, як жар.

— А що, попалась! Пропаде твій керсет.

— Геть! одчепись! — крикнула Лукина й глянула Уласові просто в вічі. В його блискучих очах вона примітила іскру і вгадала, що та потаємна дівчина "Люди-ук-Лу", про котру часто балакав Улас з Іваном, була не та Олена й не Настя, а вона, Лукина.

Ще довго гуляли та співали дівчата. Довго сіояли парубки під вербами, довго грали в гилки хлопці-підлітки. А Лукина все поглядала на Уласа й примітила, що він дививсь тільки на неї, слідком водив за нею очима, де тільки ступала її нога. Щоки в неї зацвіли на весняному сонці, як калина в зеленому лузі.

Незабаром Клим та Зануда, випивши в корчмі по чарці, вийшли на вигін. Зануда вийняв з кишені хусточку. Драна, ніби подірявлена, хустина світилась наскрізь, як решето. Пан Зануда поважно обтер нею губи й чорні вуса. Іван прискочив до його, впав химерно на одно коліно, притулив два пальці до козирка і крикнув по-солдатському: "Здравія желаю, ваше благородіє!" Зануда осміхнувсь:

— Вам усе смішки та жарти, а нам нема часу жартувати, бо в сахарні діло жде, треба записувать: нам нема ні празника, ні неділі.

Іван схопився, засміявсь і промовив: "Так напрацювались, записуючи, що од праці аж штани на колінах попродирались!"

В Зануди й справді на колінах було знать таки добрі латки.

— Ви вже, Іване, жартуйте там собі з дівчатами, але не зо всіма: жартуйте, але й міру знайте! — гордо обізвався Клим.

— А хіба що? Може, твою зачепив?-спитав Іван.

— Хто зна! Може, котрась і моєю буде, — сказав Клим.

— І вже! Якби тебе, Климе, завертіти в намітку, то з тебе вийшла б багато краща баба, ніж Хівря Качури-ха. Господи, яка була б гарна баба! Хоч під вінець. А на жениха… нема вже хисту.

Клим обидивсь і погнався за Іваном. Іван не побіг, а покотився, як колесо, хапаючись за землю руками й ногами, і сховався між парубками.

— Глек Макітрович! вберись у плахту та запаску, то, може, покращаєш! — крикнув Іван з-за купи парубків.

Клим показав Іванові кулака й крикнув: "Постривай же ти, одставної мазниці квач! скручу-таки я колись тобі в’язи!"

Пан Зануда тим часом побіг до сахарні. Там важили барила з сахаром і накладали на хури. Він позаписував у канцелярії, скільки пудів сахару було виряджено в дорогу, і його взяла нетерплячка зараз побігти до старої Качурихи та розвідать, що то скаже стара.

Стара Маруся Качуриха сиділа на призьбі на причілку в холодку. Подрімавши трохи, вона сіла на призьбі й задумалась, підперши щоку долонею. Качуришина хата була малесенька, стара, ще й набік перехнябилась. На подвір’ї стриміли тільки два маленькі хлівці. В баби було на хазяйстві четверо овець, три курки та півень. Кругом хати ріс зелений та густий, як руно, шпориш. Маруся дивилась на город, що розстелявся довгою смужкою в берег до річки. Одна половина городу зеленіла городиною, друга половина була засіяна житом. Над річкою зеленів рядок верб.

Зануда прийшов до дверей, двері були засунуті засувом. Він пішов за хату і вглядів на призьбі Марусю.

— Добривечір, Марусю! З неділею будьте здорові! — промовив Зануда, знявши старого засмальцьованого картуза.

— Доброго здоров’я! Спасибі, будьте й ви здорові! — тихо обізвалась Маруся і встала з призьби. Вона поглядала на Зануду своїми темно-карими очима й, очевидяч-к", здивувалась, що до неї зайшов пан Зануда. Маруся була невеличка на зріст, сухорлява та тоненька. Лице в неї зморщилось, неначе сухий опеньок, руки були чорні, неначе припали землею, та тоненькі, як палички. Довга тонка шия була ніби складена з самих сухих жил. Лице припало ніби землею. Тільки блискучі жваві очі світились розумом. Маруся виснажилась, висохла, як скіпка, одначе була проворна, жвава, навіть весела й трохи насмішкувата. Ходила вона швидко, поралась проворно, невважаючи на свою старість. Один бог знає, де в тих сухих жилах, у виснаженому тілі бралось живоття й ворушливість.

— Ой, як же я втомився, ледве одсапую! Аж піт виступив на лобі; нема тобі ні празника, ні неділі за тією службою, — сказав пан Зануда, сівши на призьбі та обтираючи піт з лоба замазаною долонею.

— Чого ж це ви втомились? Чи здалека йшли, чи що? Дорога втомила? Ще ж ви, хвалити бога, не старі.

— Та оце виряджав хури та в канцелярії записував барила з сахаром. Аж тисячу пудів записав!

— Невже тисячу пудів? Ой, лишечко! — аж крикнула Маруся, бо їй чогось здалося, що Зануда переніс своїми руками тисячу пудів сахару на хури.

— Чого ж це ви самі носили сахар? Чи людей не було в сахарні, чи що? — сказала Маруся.

— Та де там носив! Ще б пак сам таки носив. Хіба ж це мені личить? Записував у книги, — сказав Зануда.

— Записували, — розтягла голос Маруся.

— А я оце до вас в гості і по ділу, — сказав Зануда.

— Коли в гості, то прошу до хати, — сказала Маруся і при тому легенько вклонилась Зануді.

Зануда встав і пішов за Марусею в хату.

Марусина хата була малесенька, що й повернутись було трудно. Зануда, високий на зріст, трохи не черкався об сволок головою.

Маруся попросила Зануду сісти за стіл на покуті. В кутку на покуті, од малесеньких віконець з непрозорими шибками, було сливе поночі.

— Оце я до вас по ділу. У вас дочка, ще й гарненька, а я маю жениха на приміті.

— А кого ж це ви, пане Занудо, маєте на прикметі?

— Та Клим же Хаврусь… Бачив він оце недавно вашу Лукину, та вона йому в очі впала… Гарна дівчина! Нема що й казати. — Клим Хаврусь? Це удівець, той, що за ставком живе, аж на край села? — спиталась баба в Зануди.

— Та він же… Хаврусь хоч і удівець, але має десять десятин свого поля, має три пари волів, дві корови, двадцятеро овечат. Про свині, вибачайте, Марусю, я вже не говорю… Має він і не одну-таки сотню карбованців. Та що й казать: Клим — багатир на всю губу.

— В його од першої жінки зосталось троє, чи четверо дітей, чи, здається, п’ятеро… щось мені невтямки, — тихо обізвалась Маруся.

— Тільки четверо… Але це нічого. Швидко підростуть, то й порозлазяться, як руді миші. Клим чоловік неабиякий. За його кожна дівка піде з вибриком та вискоком, — розпадався Зануда.

— Та про це нічого казать. Що багатий, то правда, — обізвалась Маруся.

— Авжеж! Вашій Лукині буде за ним, як вареникові в сметані. Буде носить шовкові хустки та юбки, взуваться в жовті або червоні сап’янці. Чи ви не будете сперечатись? — спитав Зануда.

— А чого мені сперечаться? Ось бачите, яке наше убожество. Аби тільки Лукина схотіла, а я з дорогою душею.

— А до Лукини ще ніхто з парубків не чепляється? — спитав пан Зануда.

— Ні, та вона ще й молода. Тільки од різдва вісімнадцятий рік пішов.

— От і добре, стара. Але це між нами річ, а Лукину сам Клим спитає. Він вміє балакать і з дівчатами; враг його не взяв. А ви, стара, таки й своїх слів докладіть, як часом Лукина носа вгору задере. Ви ж таки мати для своєї дочки.

— За Клима я б ладна й сьогодня її оддать. Вона, бачте, мене часом і слухає. А коли заковерзує, то я й присилую, — веселенько промовила Маруся.— Правда, часом буває, що до неї ніби приступає, але й я їй де в чому то й не дуже потураю.

— От і добре! Прощайте, стара! Попросив би мого" рича, та знаю, що в вас і кішки нема чим годувать, — сказав Зануда й вийшов з хати.

Маруся провела Зануду аж за ророта й низенько вклонилась йому, потім, причинивши малесенькі ворітечка, пішла знов на причілок, сіла на призьбі й задумалась. "От яке щастя несподівано трапляється моїй Луки-ні! — думала Маруся.-А я ж прожила свій вік за панщини, в убожестві…" — і давнє її безталанне життя розгорнулось перед нею, як сувій полотна. От вона поневіряється з своїм старим в убогій хатині, недоїдає й недосипає, працює з ранку до вечора — не розгинається, а в хаті нужда, бідність. Старий Василь тче на верстаті полотна, а вона бідкається з малим сином Захарком та дочкою Лукиною на руках. Ще Захарко й не виріс, а старий Василь осліп ще до визволення од панщини — і вже не робив панщини. Вийшла воля. Пан не нарізав Василеві поля. Зосталась вона з сиротами без поля, на одному городі, де стає всього-на-всього одна копа жита та десять горсток конопель… Настала воля. Люде були раді. а вона плакала та сумувала. Заробляла на дітей в жидів; носила воду, прала сорочки. Люде продражнили її жидівською наймичкою… Жала в пана на лану за сніп, годувала дітей картоплею… часом і картоплі не ставало.

Задумалась баба, сидячи на призьбі. Тихий вітрець повівав од річки. Маруся очі заплющила, аж голову похилила. Неначе дрімає вона. От вона неначе баче уявки перед собою зелені ниви, високі жита та пшениці. Вона йде межею поміж житами. Жито колосом аж об плечі черкається. І те поле, та пшениця та жито нібито все її. От вона ніби жне його в жнива на одній займані з Лукиною, складає у здорові полукіпки. Захарко возе в свій тік снопи круторогими волами. Вози риплять. Стіжки в току вищають, все ніби ростуть, як гори. І те все добро її, Лу-кинине та Захаркове…

Маруся ніби прокинулась од думок та мрій, як од сну…

Вона згадала про Клима Хавруся й осміхнулась сама до себе…

"Боже ж мій милостивий! Може, ти мені оце даєш талан хоч на старості літ! Нехай хоч Лукина не буде бідувать та поневірятись, як я бідувала цілий вік. Може й я пригорнуся до неї на старість та одпочину".

Маруся перехрестилась і почала молитись.