Попіл Клааса - Дімаров Анатолій

Знали: якщо і може щось протримати його протягом безконечного дня, то це тільки мрія про денну пайку хліба.

Чи не тому більшість "зеків" помирала вночі?

Але того дня щось загальмувалося в добре налагодженій табірній машині. Випало якесь коліщатко, і їм уранці, перед тим, як виганяти на роботу, разом із баландою видали денну порцію хліба.

Костюк розрізав свою пайку навпіл. Половину із’їв з баландою, половину лишив на вечір. Засунув якомога глибше за пазуху, вийшов із табору.

"Зеки" цього табору були розконвойовані. Самі йшли на роботу, самі поверталися. Та й нащо їм ота охорона? Тайга, морози, сніги стерегли їх краще од будь-якої сторожі, А з весни — непролазні болота.

Коли треба було когось покарати, його просто-напросто не пускали у табір. "Походи, потанцюй, повий із вовками!" І на ранок під ворітьми лежав уже закостенілий труп.

Костюк брів вузькою стежиною, пробитою поміж глибоких снігів, брів і нічого не бачив. Отой кусник хліба, що лежав за бушлатом на грудях, уособлював йому зараз весь світ. Все сучасне й майбутнє зосередилось у черствому каваликові, що його він не проміняв би на все золото світу.

Раз по раз торкався рукою, намацував, чи не загубив. І, обдурюючи самого себе, переконуючи, що він не помічає навіть, одщипував крихту по крихті, клав до вічно порожнього рота…

Схаменувся. Ударив щосили по руці, що знову тягнулась під бушлат. З’їсть зараз, а потім що? Увечері, завтра вранці? Як переживе завтрашній день?

Спіймав свою руку на тому, що вона вже несла до рота крихітку хліба. Зупинився, безпорадно оглянувся: відчував, що не донесе хліб навіть до лісосіки. Побачив пеньок, що витикався з-під снігу, звернув до нього. Дістав з-за пазухи общипаний кусень, борючись з нелюдським бажанням укусити хоч раз, похапцем заховав під пеньок. Замаскував, щоб ніхто не знайшов: "зеки" — народ тертий, обов’язково провірять, для чого людина звернула із стежки, не поберегла свої до крихітки виважені сили...

Чим далі відходив, тим повільнішою ставала його хода. Кусень хліба, що лежав під пеньком, притягав, як магніт, хапав за обтріпані поли бушлата, за обмотані ганчір’ям ноги. Він ще кілька кроків ступив відчуваючи: як зупиниться, то не витрима — поверне назад…

І він таки зупинився. І побіг назад...

Їв разом із снігом. Жадібно, запихаючись, давлячись. Не помічав навіть сліз, що замерзали на худющих неголених щоках...

"Химочко, Химочко, чим ти розплатишся за мої тюремні пайки? Якою ціною?.."

VIII

— Я ж вам казав! А ви знов за своє.

— Я їх не просив пересилати мою заяву до вас.

— Ну що накажете мені тепер робити? Що мені їм відповісти?

— Повідомте, що я задовольнився вашим роз’ясненням. І нікуди більше не писатиму.

IX

Ще одна зустріч з Химочкою. Посеред засніженої вулиці, недалеко від його двору.

Цього разу Химочка не пройшов мимо Олександра Михайловича. Став йому на дорозі ж, завів руки за спину. Темні очі зупинилися, похмуро й неприязно, на маленькому обличчі Олександра Михайловича.

— Пишеш? Суду добиваєшся?.. У-у, гнида!

Швидко оглянувся, і не встиг Олександр Михайлович підняти ціпок, як важкий кулак садонув його знову під груди.

Він не розучився бити, цей Химочка: поцілив точнісінько туди, куди вціляв вісімнадцять літ тому. І так же, як і тоді, пожбурений ударом на землю, у сніг, звивався од несамовитого болю Олександр Михайлович, хапав широко розтуленим ротом повітря.

Цього разу теж обійшлося без свідків. І жінка, яка вигулькнула з провулка та наткнулася на Олександра Михайловича, так і не зрозуміла нічого.

— Що з вами?

Метушилась довкола, налякана, стривожена.

— Нічого. Це минеться...

Олександр Михайлович, лежачи на боці, загрібав у пригорщу сніг. Ковтав, гамуючи кров, що полилася горлом. Весь сніг довкола забризканий кров’ю так, немов когось тут зарізали.

— Я викличу "швидку допомогу".

— Не треба... Поможіть краще звестись...

Без неї він так би й не встав. Трусяться ноги, підламуються в колінах, голова йде обертом. Сніг то білий, то червоний, то чорний. Хочеться знову лягти. Лягти і забутись...

Кров, здається, вгамувалась. Хоч солоний присмак у роті не проходив.

— Де мій... ціпок?

І коли жінка його відпустила, щоб принести ціпок, він ледве не впав. Тоді вона підвела його до паркану:

— Постійте отут, поки дістану... І навіщо ви його аж туди закинули?

Провела додому: навіть чути не хотіла, щоб він ішов сам. Допомогла скинути пальто, пішла лише тоді, коли він сказав, що йому вже полегшало.

Застогнавши, ліг на ліжко. У костюмі, в черевиках, Боявся, що як нахилиться їх розшнуровувати — упаде.

Ох, як важко дихати! Як пече в грудях!

Як він його назвав! Гнидою? Гнида і є! Тебе можна вбити, розтоптать, аби лиш не було свідків...

Під вікном загула машина. У сінях затупотіло, загупало.

— Можна?

Лікар! У білому халаті під зимовим пальтом, з великою сумкою. Жінка таки викликала "швидку допомогу"!

— То що з вами сталося?

Лікар уже підсунув стілець, сів. Ловить його руку, щоб перевірити пульс.

— Нічого особливого, йшов, упав і вдарився...

— Де вдарились?

— Здається, отут.

Лікареві обов'язково пече подивитись. Примушує його роздягтися, допомагає зняти піджак і сорочку.

— Ого!.. Тут такий синячище, наче ви зіткнулися з самоскидом! Як це ви так примудрились?

— Примудрився,— відповідає Олександр Михайлович натомлено.— Примудрився, і все.

Лікар зрозумів, що потерпілому не до розмови. Вислухавши та обмацавши, пропонує забрати його в лікарню.

Олександр Михайлович не погоджується. Боїться, що як ляже до лікарні, то вже звідти не вийде. Винесуть. А він за всяку ціну повинен стати на ноги...

— Тоді я вам випишу ліки,— здається лікар.— Порошки — пити тричі на день, свинцеву примочку... І лежати!.. У вас є кому за вами доглянути?

— Є,— пригадав Химочку Олександр Михайлович.

— Я передам вашому дільничному лікареві, щоб він до вас зайшов. Видужуйте.

— Дякую... Бувайте здорові! — Ледь не додав: "І щоб ніхто вас не бив!" — але побоявся, що лікар не зрозуміє.

Того ж дня приходив дільничний міліціонер. Чи не лікар повідомив про підозрілий синець? Од нього пахло холодом, шинельним сукном, реміняччям.

— Старшина Малинчук! На предмет составлєнія акта!

Молоде червонощоке обличчя дихає службовою запопадливістю, непохитною рішучістю докопатись до істини.

— Так хто наніс вам побої?

— Ніхто! — роздратовано відповідає Олександр Михайлович: Химочка віднині належить тільки йому! — Я сам ударився. Упав на цеглину.

Спантеличений старшина засунув блокнот до сумки.

— Тоді здравія желаю!

Козирнув, пішов.

А Олександр Михайлович уже думав про Химочку. Бачив його перекошене от люті обличчя, налиті кров’ю очі.

І ненависть, що досі кипіла в ньому, враз затужавіла, стала твердою, як криця.

Він уже знав, що зробить із Химочкою.

X

Продавець комісійної крамниці розхвалював набої так, наче то були його улюблені діти.

—Їх споряджав найкращий мисливець... Подивіться, як акуратно підігнані. На жодному заводі так не зарядять!

— Гаразд, я беру.

— Тоді вдалого вам полювання! Ні пуху ні пера!

Не послав за мисливською традицією під три чорти. Опустив важкі набої до кишені, всю дорогу перебирав їх у руці. Прийшовши додому, виставив акуратно на стіл. Став роздивлятись.

З картонних, акуратно завернутих окраїн, як із смертельних гніздечок, виглядали тупоносі жакани. Страшна сила наїлася в них. Могли розтрощити найміцнішу кістку, повалити наймогутнішого звіра. Запросто могли убити й людину.

Обережно нахилився (все ще боліло в грудях), витяг з-під ліжка двоствольний обріз.

Ще тиждень тому це була мисливська рушниця. Шістнадцятого калібру, довоєнного випуску.

Привіз її з Півночі. Вже після табору, на засланні, купив у одного вільнонайманого за великі гроші: не стільки для того, щоб полювати, скільки для того, щоб відчути себе знову людиною. І коли був реабілітований, коли збирався на Україну, то захопив із собою й рушницю.

За той час, поки лежав у ліжку, продумав усе. До дрібниць. Навіть те, що рушниця може викликати підозру: кого збирається вполювати оцей чоловік серед білого дня на вулицях міста?

То була каторжна робота: перегризти пилкою товсті сталеві стволи. Прив’язав рушницю до бильця ліжка і кілька день терпляче чиргикав по сталі.

Та лишилося позаду й це. Ось вона, його зброя, з обрізаними стволами і ложем, яку легко сховати під полу пальта.

Переломив куці стволи, заклав два набої в патронник.

Все! Яке тепер буде обличчя у Химочки, коли вони віч-на-віч зійдуться на вузенькій доріжці?

XI

Ту ніч майже не спав. Довго, безкінечно довго текла темінь за вікнами, і йому вже починало здаватись, що кінця-краю не буде нічній отій повені.

Врешті кімната наповнилась передранковою сірістю. Більше лежати не міг: звівся, умився холодною водою, заварив міцну каву. "А обідатиму вже у в’язниці..."

Після сніданку старанно поголився, одяг чисту білизну, новий костюм. Одпоров праву кишеню пальта, узяв ще з вечора наготовану зброю. Перед тим, як назавжди залишити кімнату, обернувся, обвів її тужливим поглядом.

Охайно застелене ліжко, стіл, стільці, стелажі з книжками. Тут він прожив неповні три роки, всі оці предмети стали йому близькими, повсякденно зливаючись з його побутом. І на думку про те, що хтось інший, чужий, поселиться в ній кімнаті й користуватиметься оцими предметами,— на саму лише думку про це його здушило за горло.

Рвучко одвернувся, вийшов надвір.

Стояв ясний морозяний ранок — точнісінько такий, як на початку цієї історії. Так же чисто й червоно світило сонце на сході, ті ж високі дими тягнулися з димарів до високого неба, той же іній розпушувався на деревах, рятуючи їх од морозу. І так же само порипував під ногами сніг, плавився мільйонами вогників. Усе було таке, як і тоді, тільки він, Олександр Михайлович Костюк, був уже іншим. І тому зовсім по-іншому сприймав усе, що діялось довкола.

Сьогодні — неділя, отже, Химочка уже базарює. Ходить від рундука до рундука, вибирає, прицінюється, довго й затято торгується. Й обзиває усіх сільських жінок перекупками, спекулянтками, ворожими елементами.

— Товариша Сталіна на вас немає!

Наче він, Химочка, уособлює Радянську владу і не поступитися йому гривеником-другим — усе одно, що стріляти в наш лад.

Набивши два кошелі, підійде до рундука з вином. Хоч там і тверді ціни (торгують бессарабські колгоспники), і він не вперше п’є, однак і тут спитає, почім, наче щоразу сподівається, що вино подешевшало.