Попіл Клааса - Дімаров Анатолій

Подзвонив, наказав двом бійцям забрати заарештованого.

До камери його не вели — волокли попід руки...

Олександр Михайлович намацав нічник, натиснув на кнопку. Тьмяне червоне світло розлилося по кімнаті, вирвало з темряви меблі. Зі стогоном вдихаючи повітря і не помічаючи того стогону (так до нього вже звик), Олександр Михайлович блукав поглядом, шукаючи, за що б учепитися, аби вирватися з лабет болю, що й досі пік під грудьми. Але довкола було все знайоме, вивчене до дрібниць: письмовий стіл, крісло і плед на ньому, два стільці, стелажі з книжками, радіоприймач, невеликий гуцульський килим — і все. Повернувшись із Півночі, він не ганявся за гарнітурами, щоб обставити свою єдину кімнату. Волів витрачати гроші на кіно, книжки, театр: на все те, що ми звикли називати духовним життям. Знав, що йому вже недовго ходити по світу, тож і квапився обізнатись з усім, чого досягло людство у своєму культурному поступові. За ті неповних п’ятнадцять літ, що він провів по таборах та на засланні.

Бухикаючи, зсунувся з ліжка. Почовгав до столу. Підлога була холодна, аж крижана. А може, то в нього такі гарячі підошви?

Накапав у шклянку мікстури, гіркої, мовби полин, ковтнув, запив холодним чаєм. Знову ліг у ліжко, вмощуючись слабким, понівеченим тілом на високих подушках, щоб було легше дихати. Погасив нічник, випростав поверх ковдри руки, завмер.

Трохи полегшало. Не так пекло у грудях, приборканий кашель не виривався через горло назовні. Кублився десь аж на дні подертих легенів, збираючись із силами…

Як його пак зовуть?

Напружував пам’ять — не міг пригадати. Бачив тільки обличчя: молоде, вродливе, з червоними од безсоння очима. І кулаки. Важкі чавунні кулачиська з блискучою аж відполірованою, шкірою на кісточках, з густими кущиками смоляного волосся. Щоразу, як заходив у той кабінет, перш за все дивився на його кулаки...

Як же його все-таки звати?

Бо Костюка слідчий називав просто і коротко: "гнида". Це вже під час останньої, парної, зустрічі.

— Отака гнида, а стільки довелося возитись!

Парні-непарні... Слідчий одразу ж навчив його відрізняти оті парні-непарні зустрічі одна від одної.

Під час другої, вже парної, зустрічі був сама ввічливість. Запросив сідати, запропонував цигарки.

— Дякую, не палю.

— Добре робите. А я, розумієте, як не кидав, усе не можу одвикнути.

Розмовляв як із приятелем, добрим старим приятелем. І коли б не біль у грудях, коли б кожен подих не давався з такою мукою, можна було б подумати, що ота зустріч просто-напросто приверзлася. Або наснилась в страхітливім сні.

Попихкуючи цигаркою та відганяючи делікатно димок, щоб не плив на заарештованого, слідчий повів ласкаву розмову про те, що їм уже все про нього відомо. Костюкові лишається тільки чесно зізнатись. Засвідчити, так би мовити, своє щиросердне каяття. Тим більше, що його провина не така вже й тяжка: дадуть од сили десять років, і то не у в’язниці, а в табори. Тайга, здорова робота на свіжому повітрі, прекрасна можливість загартувати свій організм. Він сам бт помінявся з ним залюбки, коли б не оця проклята робота. Вирватись із оцього кабінету, від оцих допитів, допитів, допитів, що забирають у нього всі сили.

— Я вже й рукою не можу володіти як слід! — показав праву руку.— Позбутися безсонних ночей. Хоч раз нормально виспатись. Повірте, я вже забув, яке й сонце! Вдень сплю, а вночі — от, як бачите... А там свіже повітря, дерева, пташки щебечуть... Курорту не треба!

Дивився на Костюка з такою прихильністю, наче той був йому рідним братом.

— Але ж я нічого такого не говорив!

— Говорили,— лагідно заперечив слідчий.— То ви просто забули. А от покопайтеся в пам’яті, пригадайте і все, як було, розкажіть. Я вам навіть підкажу, як вам уже так трудно згадати... Запишемо, розпишетесь і летіть вільною пташкою! — аж розсміявся на останній фразі.

Вмовляв, як нерозумну дитину, яка сама не знає, де її щастя. Врешті сказав:

— Гаразд. Ідіть, подумайте, а завтра ми з вами зустрінемось. Згода? — І потиснув йому ласкаво руку.

Наче од Костюка залежала наступна та зустріч.

І знову заболіло під грудьми. Олександр Михайлович застогнав, ворухнувся, розбурканий кашель одразу ж вчепився пазурами в легені. Сів і довго бухикав у згусклу, просякнуту нерадісними спогадами темряву.

Як він, отой слідчий, примудрився його ударити під час третьої зустрічі? Адже Костюк, щойно його завели та поставили посеред кабінету, обличчям до столу, відразу ж зрозумів, що на нього чекає. І коли слідчий одірвавсь од писанини та потер долонями обличчя, коли непоспіхом вийшов з-за столу, став навпроти нього, малорослого, немічного, з тонкою нервовою шкірою, Костюк одразу ж зрозумів, що його зараз ударять. І прикрився руками, захищаючи груди: хай б’є куди завгодно, тільки не в груди!

Та слідчий, мабуть, щодня мав справу з отакими суб’єктами. Він не оддирав його рук од грудей, а вхопив лівою рукою за горло й щосили здушив.

І коли Костюк, задихаючись, учепився обома руками в його лівицю, слідчий знову стусонув його правою під груди.

Цього разу охоронцям довелося чекати набагато довше, поки заарештований трохи оклигає. І вони, вже звиклі до всього, спокійно розкурювали цигарки, що ними пригостив їх слідчий, і не дивились на людину, яка корчилася у них під ногами, звивалась розчавленим черв’яком.

Коли його тягнули до камери, то голова гойдалася мовби прив'язана, а очі були скляні й непорушні.

Під час четвертої зустрічі знову росли дерева, струмувало запашне свіже повітря, щебетали птахи і погойдували своїми ніжними головками квіти. І було вже готове заздалегідь написане зізнання, лишалося тільки поставити підпис.

Та він не підписував.

Чому все-таки так уперто він не хотів підписати?

IV

— Химочка!

Вигукнув це вголос, пригадавши нарешті прізвище слідчої о.

Свирид Йосипович Химочка.

Забувши навіть утертись (саме вмивався), ходив по кімнаті, знервований, збуджений, а перед очима стояв Химочка. Не цьогочасний, а на п’ятнадцять літ молодший, слідчий Свирид Йосипович Химочка.

Як він міг його забути? Адже ще тоді, коли його засудили, коли впекли десять років ув’язнення і п’ять позбавлення прав, дав собі клятву, якщо лишиться живий, розшукати Химочку.

Квіточки, пташечки, чисте повітря... Він наївся того чистого повітря по самісіньку зав’язку! По дванадцять, п’ятнадцять годин на чистому повітрі, при сорокаградусних морозах, в благенькому арештантському одязі, на скупій баланді. Чисте-чисте, незаймане чисте, тричі прокляте чисте повітря, на якому люди мерли, як мухи.

Як він іноді мріяв стрітися з Химочкою, вдихаючи оте чисте повітря!..

Раптом зупинився, мовби наткнувся на стіну. А що, коли помилився? Коли отой понурий тип зовсім не Химочка, тільки дуже подібний до нього?

Кинувся до одягу. Мусив негайно переконатись, що не помилився. Ухопив ціпок, вийшов надвір.

Сьогодні вже не так холодно, як учора. Мороз пересівся, небо заткане хмарами. Вздовж вулиці тонко посвистує вітер, обіцяє хурделицю. Поодинокі сніжинки пролітають мимо, як білі метелики, сніг уже не іскриться, а вологий і сірий.

Іти важко, ноги ковзають. Боляче дихати. Наче ота небесна вовна, ота хмаряна вата набилася йому в легені, не пропускає повітря.

Довго стояв, уважно роздивляючись обгороджений двір. Коли він тут осів? Мабуть, ще до того, як його вигнали з роботи.

Знову вразила подоба паркану до в’язничних мурів. Навіть металеві стрижні, що тримали колючий дріт, були загнуті по-тюремному — в двір.

З-за паркану визирав двоповерховий будинок. Видно було тільки другий поверх та високий дах, а також верхів’я плодових дерев, що росли в глибині, за будинком. Од вулиці ж стояв великий горіх химерної форми: все гілля — у двір, жодної гілки — на вулицю.

З сусіднього двору вийшов чоловік. У ватяних штанях, куфайці, з дерев’яною лопатою в руках. Ліве око у нього витекло, праве ж блимає гостро. Постояв, постояв, не витримав — підійшов:

— Вам кого надоть?

— Хочу дізнатися, хто тут живе.

— Свирид Йосипович Химочка... А ви йому хто?

— Та... ніхто... Просто знайомий.

— Не родич, знацця.

— Колись породичалися,— відповів Олександр Михайлович. А що чоловік все не відходив, то він його запитав:

— Багато, мабуть, живе?

— Е-е, це хадзяїн! — аж прицмокнув чоловік. Став розповідати, що в Химочки є і машина, й гараж, і мурований погріб... Одне слово — "хадзяїн"!

— А що ото за такий дивовижний горіх?

— Ото?.. Так то ж дітлашня підбирала горіхи, що на вулицю падали, то він гілля й поодрубував... А як же інакше?.. Їм дай тільки волю — всі сади обнесуть!

Чоловік нарешті пішов до себе у двір, а Костюк постукав у хвіртку.

Озвався собака. Згодом почулася важка хода. Олександр Михайлович зіщулився, ціпок затанцював йому в руці.

Не запросив у двір, хоч Олександр Михайлович і сказав, що має до нього справу. Вийшов на вулицю, причинив за собою хвіртку. Став навпроти Олександра Михайловича, високий, огрядний, у шинелі й шапці, у білих фетрових валянках, підшитих жовтою шкірою. Дивився зверху вниз.

— Що треба?

Спершись на ціпок, Олександр Михайлович не відривав од Химочки погляду.

Так, це Химочка. Постарілий, полинялий, пожований роками Xимочка. Той же ніс, ті ж твердо зімкнуті губи, те ж важке підборіддя і ті ж самі очі. В яких навіки застигла підозра. Підозра до всього, що тільки живе, насмілюється рухатись довкола нього.

Тільки обличчя його, розповніле і якесь аж набрякле, було вже не красиве, а відразне.

Не змінилися тільки його кулаки. Такі ж важкі, мовби відлиті з чавуну, і ще густіше пучкувалось на пальцях волосся.

— То чого треба? — вже сердито перепитує Химочка.

Олександр Михайлович з усієї сили намагається втримати ціпок. Пропалюючи Химочку поглядом, запитав:

— Ви мене не впізнаєте?

Химочка вивчаюче дивиться на нього. Видно було, що не впізнавав. Врешті якийсь здогад промайнув у його очах, обличчя стало ще непривітнішим:

— Це ви вчора приходили?

— Приходив,— ствердив Олександр Михайлович.— Але ми зустрічалися з вами раніше. Набагато раніше...

— Коли саме?

— Майже вісімнадцять літ тому... Моє прізвище — Костюк. Олександр Михайлович Костюк. Ви мене допитували. В тридцять дев’ятому... Пригадуєте?

Вп’явся очима в Химочку. Хотів побачити, як страх розіллється по оцьому важкому обличчі, вибілить щоки, зламає тверду лінію губів.

Та обличчя Химочки лишилося таким же незворушним, як і було.