Що з мене було? - Тесленко Архип

Та й нудним все це здавалось мені. Як замість цього, та в ліс було підемо чи на луку: по по-лівниці, щавель, та ще й на півдня, — такий радий я.

Все більшим стаю. Заставляють мене тупірець брать, ціп, — на поденщину йти. А я розведу водою чорнило, щоб надовше хопило, малюю, пишу. Для чого? Нащо? Як і раніш, не думав про це. Так мені хочеться, бажається так. І дедалі все дужче. Виженуть з хати було, іду за клуню, на дверіх малюю. Нарву листя з соняшників, з гарбузиння, помну, помну у пучках і ото соком. А де стовбур треба чи хату, там я вуглем. Тільки така досада:

рудіє сік, рудіє було, а далі й не знать його стає.

Чухає голову батько.

— В кого він і вдався такий! — каже. — В школу не схотів, тепер он що він... Не буде добра з сякого-такого!

Піде в город, облазить всі канцелярії, щоб де за писарчука мене устромить, коли вже такий, мов. Попосміються там з його, — сердитий-сердитий приходе.

— І сяка і така, — починає на матір, — держиш його дома, балуєш!.. Я б його досі прогнав.

А мати все оступається за мною було. Усе:

— Малоздоровний, худий... — А я таки й був такий.

Написав раз статейку. Ходить, мов, у лісі хлопчик один. Пташки, сонечко, мухи, квітки, ягідки... Радіє він, бажає чогось, линуть хоче кудись. Написав чималенько. І дивлюсь, мов нічого статейка.

"А що, якби буть сочинителем, — думаю. — Які вони, з яких? Казав книгоноша тоді, що... от забув, хто... був із селян і, як і я, з бідних. А що, якби так і собі! А дай до Бовкуна піду, покажу, що скаже. Може, ще й дорогу дасть, як, казав книгоноша, тому дали. Так-бо бажається чогось, а він пан такий доступний, кажуть".

Надів чумарчину, пішов. Присінки, виноградом повиті. Виходе. Такий повний, борідка клинцем, — прочитав.

— Молодець, — каже, — маєш дар. Тільки... читать, главное... читать побільш треба тобі. — Помовчав. — А слушай: мені в канцелярію треба б хлопця такого, — тільки що розщитав одного: глупий такой. Так вот ти... чи не зістався б на його місці у мене?

А він земським начальником сам.

Нічого й казать: ухопивсь я за це, тим більше: у його й жить. Жить у домі цегловому під однією покрівлею з панами! Як воно?

Іду сповістить батька, матір.

Це ж яке щастя, — радію. — Жить у людей розумних, освічених! Хто, хто а вони вже знають про віщось велике, гарне на світі... Люде тямущі, бачать далеко... От таких мені й треба. А книг стільки у їх! Ішов поз вікно, що було саме одчинене, видно: полички так і заставлені ними. І всякими: й малими, й великими. Так от! Що воно в їх? Про віщо ото все вони? Казав пан: "Читать побільш треба тобі..." От і нехай... Отоді! І не такі ще статейки писатиму. А тут і пан. Напишу: "Нате", — скажу. Може, ще й у яке таке учення оддасть мене, — своя економія. А який сад у його, скільки квіток в огорожці!.. Ах, любий пан, гарний, хороший!.. Ще й балака по-нашому.

Пораділи й дома не менш.

— Шануйся ж оце, — навчають мене, — годи панові, чоловіком наставить: писарюватимеш собі у сухому та в теплому.

Ліг спать, не засну. Жду вже, жду, поки сонце зійде, щоб швидче до пана.

Заступив і... таке життя було мені там, щось гарне, велике, книги, — усе...

Був письмоводитель надо мною. Літ сорока чоловік; смаглюватенький, щелепи здорові, вуси ріденькі, бороди немає зовсім. У такій він повазі у пана. Письмоводителем здавна по земських, так там такого знавця корчить: і сьому, й тому вчить пана, і пан його слухає. І не тільки, як буть земським, учить, а й хазяйнувать як. Хліб убирать панові ось, — уже він знає: так, а не так треба. Рисака купить: такого, а не такого. І скрізь йому діло: повар, конюх, — доносить панові або пані, — горнична до хлопців залицяється, садовник не годиться нікуди.

Слухають його, шанують. Часто пан:

— Ларіон Михайлович, а йдіть чаю! — Або: — Ларіон Михайлович, я хочу зробить вам подарочок: піджак є лишній у мене.

І живе чоловік. А що в канцелярії діл... всі валить на мене. Було прийде перед обідом оце:

— Ну, Філіп, по всім цим ділам нужно поготовить повєсткі. А з цього й з цього по копії знять, з цього дві. Те он позаводить у книгу. Та гляди... все це назавтра, чуєш?

Посидить, пощипа волосину, що десь стирчить замість бороди, і, як не видно пана, щоб збрехать йому що або чаю напиться, за шапку й додому. Ходить було у шапці — книшем. А літом у картузі — ґудзик зверху.

Живе недалечко в селі, "облікатує": гребе гроші з дядьків. Живе ще й з аренд всяких, бере у пана по тридцять у місяць, і нічого.

Бомаг, бомаг на столі, — встигай тільки. А тут не одне й лихо: пані з своїми ділами. Така: воло так і одвисло, товста сама; вигляне з кімнати в канцелярію:

— Филипп, беги сейчас в село, позови прачку Настю. Да чего зто в канцелярии пол грязньїй такой? Вытри.

Кидаю ручку, дивлюсь: що ж робить, чи те спершу, чи те.

— Чего ж сидишь?

Біжу за Настею. Прибігаю, починаю поміст витирать, знов вона:

— Филипп, внеси ванну, пойди да затопи печку сейчас.

І ото не одмагайсь:

— Бариня, — раз їй кажу, — писать ось на завтра багато.

— Что-о? — запищала. Голос такий противний у неї: товстий, а вона його робить тонким. — Что-о? Не хочешь служить?!

Інший день так прямо хоч розірвись було. Приходе письмоводитель бувало, коли не се, то те не готове.

— Гм, — починає. — Зто же почему? — І теж: — Не хочешь служить?

Похнюпишся, і ні слова, пишеш. Бо скажеш "почему", ще гірш буде. Сказав раз:

— Бариня до другої роботи одриває.

Нічого він. Ходить по канцелярії, щипа вуса. Ось пить чаю гукнули його. Балакають там, мені крізь двері й чуть.

— Такой отой Філіп негодяй, — провадить Ларіон Михайлович, — нікакого почтєнія у нєго, нікакого послушанія.

— Да, — підхоплює пані. — Й сама я говорить хотела об зтом. Обращаешься к нему, — такую недовольную рожу строит. Й нет того: посмотреть барине в глаза веселенько, встать перед ней.

— Да вот і зараз: лєнітся, дєлов не виготовіл, сказал я ему, он: "бариня одриває"... І главноє: не "одривають", а "одриває", і так грубо.

Загрюкотів стілець, вискакує така червона.

— Что зто в самом деле? — кричить. — Что за грубости? Что за жалобм? Разве я не вправе над тобой? Я? В своем доме? Пошел сейчас, дрова складывай. Скотина!

Часто було й сам Ларіон Михайлович:

— Філіп, бєгі до мене додому, портабак візьмеш, забув. — Або:

— Філіп, бєгі до мене, кроліка принесеш сюди, покажемо барині.

Хапаєшся було там і тут. В канцелярії і до після півночі сидиш іноді. Заболить, заболить у грудіх, а в очіх тільки миг-миг... Сіріє у вікнах, встаєш.

І це я був тільки за "мальчика", — "привчавсь"... Плати ніякої не було мені. Дивися тільки: переводять гроші пани на ляльки, іграшки всякі, дурниці, а тобі й... на книжку нема.

Пожив так з півроку, прошу в батька на чоботи. Він:

— А жалування? Коли вже воно буде тобі? Требуй! І гребувать у пана й боюсь. А як увільнить бува, думаю. До його давно вже хлопчак якийсь проситься. Де дінешся тоді? А може ж, таки поживу — полегшає. Осмілився раз:

— Призначте... — до пана балакаю, — се й те... трудно.

Нічого пан, дивиться в діло одне. А письмоводитель:

— Ну, який скорий! Послужіть на до єщо. — Позирає до пана, оскиряється.

Почула це, мабуть, і пані. Увіходить.

— Какого тебе жалованья? — закопилила губи. — Кормят тебя, квартиру дают... Чего еще тебе?

А я харчувався на кухні. Борщ сьорбав не дуже чим смачніший, ніж і дома, кашу глизяву їв. Квартирував у прихожій канцелярській. Для панів окрема була. Постелю було чумарчину на помості під грубою, вкриюсь ряденцем, лежу. Зима. Холодно, в двері віє і груба не помагає нічого, — скнієш. Болить у боці, — почало у прихожій боліть.

Похваливсь раз про таке спання панові.

— Нічого, — каже. — І дома не краще у вас.

Жалко було зробиться іноді, жалко. Там за стіною брязкають тарілками, ложками: смачне щось, смачне чуть, їдять, і чуть: лоп пробка, лоп в плящці, а ти сидиш над повістками, копіями, слину ковтаєш. Там за стіною стоять ліжка й переліжка, а ти витираєш поміст.

Ще минає з півроку. Почав уже сам батько шапкувать перед паном за жалування мені. От ще! Подивишся було: такий худий, зігнутий стоїть ось, і угодований, ситий сидить он. Пригадаєш ще матір: працює десь застуджена, зморена, обличчя змарніле, і на пані подивишся: походжав в шовках, оддувае воло. Так було здавить у горлі тобі: чого так?

Призначив пан таки аж цілих три карбованці на місяць.

— Ну, что, доволен? — питає мене і питає з таким осміхом, ніби це хто його зна й яке цим він мені щастя зробив.

Хоча, правда, я й повеселішав-таки. Як же? На жалованні вже! Таки йде до кращого, думаю.

І то було напишу статейку яку, часу ввірву, не показую йому, сердито, — а це написав, підношу. А ця була про парубка одного, що, мов, і світ гарний, і все, а йому так сумно... Прочитав.

— Да, — каже, — розвивай дарованіє, розвивай. Читать усе ж надо тобі, читать.

Ага, думаю, оце якраз шанець... Може, хоч книг дасть.

— А як розвивать? — усміхаюсь. — І книг нема й ніколи.

Стиснув пан плечима.

— Ну, что ж? — та й з канцелярії.

Сидиш було, думаєш тільки: книг, книг там за стіною, а тут і подивиться нема. Тягають там їх, рвуть паненята, а тут читав би, читав, голубив, нема.

Вимітає було дівка з покоїв, дивишся: чи не мете листка з журналу якого, щоб узять.

А то одного разу стою коло комори, стружу палички нащось, загадала пані. Сад зразу за коморою. Так гарно в йому. Липа цвіте, бджоли гудуть; понад стежкою каштани стоять. І от під одним лавка, а на лавці Миша сидить, такий опецькуватий, очі зверху. Блузка на йому якась... шовкова, мабуть; картуз з кантами жовтуватими, — десь у якомусь реальному вчивсь, — на коліні книжка у його така здорова. Перегортає. Дивлюсь.

"Ну, якби до його забалакать про неї, — думаю, — та підійти, хай покаже, — кортить страх".

Позираю-позираю, ніяк не насмію, далі таки:

— Ну, то й книга, видно, у вас!.. Яка вона? Підняв панич голову та:

— А тебе на что? Почервонів я, чую, а все-таки:

— А так... Подивиться якби.

— Гм, — помовчав. — Ну, йди "дивись". Так я й став біля його. Перегортає, — дивлюсь, стою.