Прелюдія весни - Гуцало Євген

Морози й сніги зими — як мимовільні предтечі весни!

В той лютневий день, перебуваючи під магічним впливом загадок, мені хотілось розмовляти з природою саме їхньою образною мовою, сповненою таємничої краси. Задерши голову до сонця, що розкошувало над селом, я сказав йому: "Ти — золота верба, стоїш посеред села, розпустила гілля на ціле Поділля!" Підставляючи пригорщі під сонячні промені, наче намагаючись сховати для себе назавжди дещицю їхнього сяйва, я казав їм: "Ой ви ж золоті батоги з-за лісу та з-за пралісу!" Йдучи над скрижанілою річечкою в заметених берегах, я звертався подумки до неї: "Доки лежатимеш у старій постелі та й у новому вбранні? Скидай із себе вбрання, що з води народилось і води боїться. Згадай, ти ж бо річка, й не гоже, щоб твою воду у решеті носили! Пора вже тобі прокидатися скоро, крутитись гадюкою, щоб ніхто не переступив, пора як день, так і ніч бігти без коліс, без ніг, пора цвісти без насіння, хай знову тебе в решеті не носять!"

Півень стояв на порозі у хліві, стріпував крильми, наче поривався летіти понад мерехтливим сяйвом снігів, і хрипкий голос йому булькав у горлі. Я спинився на вулиці, дивлячись на золотаво-рудого півня.

"Гей, ти! — казав йому подумки, — Уже кличеш весну? Кличеш, а не знаєш про те, що ти два рази родився, а не хрестився, на хресті розп'явся, а святим не вважався".

Півень, черкнувши гострими крильми червоні шпори на лапах, заспівав-засурмив, випинаючи груди.

"Еге ж, голубчику, більше всіх кричиш, а менше всіх робиш", — мовив я докірливо вголос, бо перебував у доброму й грайливому настрої, то чом не погомоніти з птицею.

Півень заспівав на порозі хліва ще завзятіше, й скоро йому відповіли по сусідству. Я глузував із нього:

"Радий, що з білого каменя народився, радий, що на голові червоний вінець, що від крику земля тремтить, од гласу мертві встають".

Каркнула ворона у верховітті ясена, я запитав у неї:

"Коли вже матимеш сито, не руками звите?"

На осонні з даху будинку ллялися іскристі дзюрки з крижаних бурульок:

"Ого, сімсот поросят, а всі лузком лежать!"

"Перехилившись через цямрини, набирала молодиця воду з колодязя цинковим відром: ліз карасик через перелазик та у воду — плюсь!.. Темна вода погойдувалась у відрах, коли молодиця йшла через білу дорогу: два пси замочили ноги, води напилися і додому подалися".

Так я ходив по селу, так розмовляв із білим світом, і білий світ розумів, бо, либонь, така мова найприступніша для нього. Вже сизо вечоріло у садах, уже ось-ось за лісом, за пралісом мали повиснути золоті клубки, себто — зійти зорі. Вже скоро в бабиній хатині мала повиснути хліба країна, щоб собаки гавкали й не могли дістати, — себто мав зійти місяць над селом.

Прелюдія весни вичаровувала збудливу й гостру красу загадкової природи, що всміхалася таємницями.

А ця зустріч на вулиці — наче також усміх таємниці.

На довгих ніжках-галузинках ішов назустріч великий птах. Аж ніяк, звичайно, не гусак, зустріч із яким не видалася б несподіваною. Я впізнав у ньому лелеку, званого ще гайстром чи бузьком. Тільки чому цей гайстер записався у пішоходи замість того, щоб міряти крильми небесні простори? І чому йде по втоптаному сніжку так, як міг би йти навесні по шовковій луговій траві? Тигристе кошеня випірнуло з щілини в паркані, примружилося, згорнулось пухнастим клубком, і лелека, проходячи мимо, легенько луснув дзьобом тигристе кошеня по тім'ю. Приснуло так, як присок, назад у щілину в паркані, а лелека незворушно ступав уперед.

Біля колодязя, де сріблилась намерзлою кригою вода, лелека спинився. Стрельнув довгою шиєю в один та в другий бік, тоненько клацнув дзьобом. І глянув на вершок клена так, наче хотів дістати щиглика, що метушився на гіллі. Чорно-біло-червоно-жовтий щиглик не звернув ніякісінької уваги на лелеку, й тоді великий птах, наче образившись, знову клацнув дзьобом.

І вже також не звертав уваги на товстодзьобого щиглика, тягнувся поглядом у вечірні небеса. Може, йому вже причувався у сизій висоті поклик лелечий. Але ще не час повертатися лелекам додому, ще не пора озиватись у небесах. Треба чекати принаймні до кінця березня, а коли весна припізниться, то й довше, лише тоді повернуться побратими додому. Може, тоді повернеться з вирію і лелечиха, на яку він також очікує, зоставшись на зимівлю у селі.

Тужливо подивившись у небо, лелека від криниці повертається назад у бічну вуличку, з якої вийшов. І я бачу тепер, що праве крило в нього раз і вдруге відвисло до самої землі, черкнувши чорним пером по снігу. Лелека глухо зашипів, наче розгнівався, підтягнув одвисле крило вгору, приклав до довгого тулуба, та скоро воно знову безсило відвисло й знову черкнуло чорним крилом по білому снігу.

Отже, переламав крило, а тому й не зумів одлетіти до вирію наприкінці серпня, зостався на догляд дітей чи дорослих у людському гнізді. Ти ж бач, як призвичаївся до безкрилого свого побуту і як призвичаїлись усі до земного лелеки. Та все ж таки жде на весну, чує її прихід заздалегідь, наслухав пісню побратимів у небесах, де ще не скоро їй, скромній і простій, появитись...

Лелека-гайстер поволі, але впевненою ходою йде по вуличці, скоро й зникає у відчиненій хвіртці якоїсь садиби, а я не можу позбутись гострого відчуття, що спектр пташиних емоцій близький до людських.

Сонце зводиться усе вище й вище, повінь світла прибуває все навальніше, й дивно думається про те, що чекаю на весну. Чекаю разом із дятлами, повзиками й пищухами в лісі та ще з отією совою вухатою, що ховається вдень у темному дуплі; чекаю разом із міріадами торішніх гнізд, до яких мають повернутись перелітні птахи; чекаю разом із білками-вивірками, із цирковим конем, чия душа й досі живе споминами про артистичні злети, разом із кізками, скаліченим лелекою і горластим півнем, котрий по току-току ходить паном у червоному сюртуку. Та ще чекаю з деревами, котрі ранніми ранками покриваються інеєм, розцвітаючи великими фантастичними квітами. Будь-яка нова свіжа прикмета весни схожа на її хоч і скупе, та не таємне, а явне привітання, і так приємно в ці дні ходити скрізь і віднаходити ці прикмети. Віднаходити ці прикмети й класти в душу на сховок, як дорогі коштовності, й чим більше тих коштовностей — тим багатший, осяяніший, щасливіший. І так чудно почуватись, що ніхто й не здогадується про твої весняні реліквії, ніхто й не підозрює про назбирані тобою скарби. Є серед них і зовсім незначні, та й незначні бережеш. Бережеш похрупування-лопотіння снігового насту під ногами, коли йдеш понад берегом заметеної річечки. Бережеш і той особливий запах снігу, що нагадує ледь вловний, кволий аромат пролісків, а значить, цей запах снігу є провісницьки весняний. Струнисте вербове гілля зазеленіло яскравіше, ніж досі, так, наче зсередини набрякло світлом, і бруньки помітно набубнявіли, залисніли, а на лозах уже вигріваються пухнасті котики. Помітно почервоніла кора молодої липи, наче прикрасилась першою засмагою. Тіні від дерев у садах та в лісі вже начебто не темні на білому тлі, а з глибоким блакитним відтінком, і в цьому стихійному малярстві також чується натхнення весни. Крижані бурулі на хатах — то магічні кристали, що концентрують у своїх прозорих структурах сонячне проміння, обертаючись на срібні злитки сонця. Й ці злитки скапують на землю беззвучними горошинками, що складаються у довгі беззвучні музичні фрази... ходиш, збираєш усі ці простенькі реліквії, складаєш у душі й ніяк не можеш вдовольнитися скарбами в скарбниці, бо здається, що все мало й мало.

Лютневі дні середини місяця усміхаються. Усміхаються — день за днем, і в кожного дня та усмішка відмінна, не схожа на інші.

Ранкова усмішка ще начебто понад силу, її сяйво погамоване, приглушене млою, що покриває землю після ночі. Ранкова усмішка має цілий спектр, що складається з різних кольорів та ще відтінків тих кольорів. А серед них можна відзначити сивасто-темний старого срібла, що розіллятий по засніжених полях, що начебто вібрує від шпаркого морозцю. А при обрії, де має зійти сонце, до того сивасто-темного старого срібла домішано малиново-рум'яних барвників, що поступово далі обертаються на зеленкувато-сизі, аж поки при обрії на заході стають попелясто-сизими.

А вже вдень усі ці відтінки вичахли, повітря очистилось від мли, уже й морозець пригас. Летить сонце посеред неба, як птах-месія, і в цю пору усмішка дня широка та світла, щира та безпосередня. Вона біла-білісінька, бо творять її дзеркала снігів, та ще блакитна, бо творять її також дзеркала небес. Отака вона весь час біло-блакитна, пульсуюча, тільки є довкола, і все в довколишньому світі наче розцвітає у промінні тієї усмішки лютневого дня. Та усмішка призначена й тобі, й ти не можеш не піддатись оновлюючим чарам її екзальтованої сили, твоя душа відповідає також усміхом, що резонує чисто і ясно.

Ще трохи, ще якийсь десяток днів — і скоро лютому кінець, але чомусь не хочеться думати про те, що ці безмежні сонячні усмішки зникнуть разом із снігом і зимою. Усмішки лютневих днів у середині місяця — не що інше, як цвіт сонця й світла. Так, цвіт світла, бо й воно розквітає у переддень весни так, як розквітає сніг, як розцвітають небеса, як усе розцвітає, оновлюючись, у цьому світі.

І раптом — сонце сідає за обрій, зовсім не схоже на оте сито-вито кругловито, хто загляне — той заплаче. Бо таки можна дивитись на його важко-кривавий жар, що дотліває круглою діжею, а над тим жаром темніє грозове вугілля хмари, підпливаючи знизу золотим сяйвом, наче йорданською червоною водою. Сонце ховається за обрієм, пустивши огнисті стріли та огнисті списи в присмучені високості, й несмертельні ті стріли та списи горять, наче віщі знаки суду й покари.

Уночі стугонить вітер, шаліє хуртовина, мовби відчинились двері пекла, випустивши на волю відьомське та бісівське насіння, наче фурії телесуються у дикій оргії, святкуючи свято апокаліптичної руйнації. Наступний ранок каламутно-сивий, наче одягнений в овечий кожух, вивернутий вовною назовні. І цей ранок якийсь напівсонний і хмільний, він не так іде по землі, як заточується по заметах, що повиростали за ніч. Лапатий сніг сіється і сіється, наче борошно свіжого помолу з величезного небесного мішка, що розв'язався від чиєїсь необережності.