Прелюдія весни - Гуцало Євген
Зазнавши травм і ставши непридатним на манежі, змушений був обернутись на тяглову робочу силу. Проте чаром мистецтва, з яким виступав на арені перед публікою, назавжди було пройняте його єство, й навіть тут, на господарському дворі, в ньому прокидався актор...
Всі ці картини — лише прелюдія весни.
Адже середина лютого, адже по ночах тріщать морози, адже зима ще в повних своїх правах, котрі не підлягають нічиєму оскарженню. І, здавалося б, про яку прелюдію весни можна говорити? І все-таки ці картини, як і інші, що зостались непоміченими, являють собою передгру, початок, вступ. Передгра ця не дуже яскрава, початок цей іще не вельми виразний, вступ цей іще не безоглядно рішучий, проте вони вже народились у природі, живуть, звучать. Ця прелюдія має тепер, у лютому, начебто самостійне значення натяків і ясновидющих прозирань у майбутнє, хоча й не може ще вповні розкрити всі можливості мажорної весняної теми.
Всі ці картини — лише імпровізації, лише переддень весни. Але майбутня велика тема весни, цієї геніальної містерії природи, вже вгадується в коротких і мимовільних імпровізаціях, уже в них закладені кільчасті паростки нюансів, а в цих паростках нюансів — двоєдине ядро оновлення й згасання, розквіту й загибелі. Проте ще ой як рано думати про згасання й загибель, адже ще грунтовно, як слід, не опановано мажорний лад оновлення й розквіту, ще тільки на далеких підступах перебуває природа до опанування їх!..
Лише початкові такти прелюдії, а яких тільки вгадується завтрашня сила.
Торік восени я ходив до цього лісу дивитись і слухати, як із дубів опадає листя. Дивитись, бо листя в передчутті близького похолодання відривалось від гілля із спокійною саможертовністю, падало, як барвистий дощ, застеляючи внизу килими зеленої папороті червоно-рудим своїм цупким тканням. Слухати, бо листя в безвітряній тиші опадало з ледь чутним шелестінням, що нагадувало зів'ялі пригірклі пошепки вуст, які й неспроможні обізватись голосніше, бо знесиліли, бо життя з них і висотується отаким скрадливим подихом. Я дивився й слухав цю осінню картину, що мала заворожуючий зоровий та звуковий ряд, і поволі ступав схилом яру. Як ізненацька різке, похапливе, шумливе лопотіння вдарило в вуха, обдавши мене миттєвим холодком мимовільного страху, і примусило спинитися, завмерти. За два-три кроки, з-під горіхового куща, з сум'яття папороті, прикиданого опалим листям, прожогом виринуло оте шумливе лопотіння й навскісно перелітало вільний простір між деревами. Наче наелектризовані розпачем переляку, миготіли крила, схожі на барвисті клапті клоччя. І хвіст обвисав глухуватою, вогнисто-рудою обстріпаністю клоччя. І весь цей політ можна було б назвати вохристим, темно-бурим, жовтавим.
Так стрімко й настрахано летіла та сова, яку я наполохав. Ще, здається, встиг запримітити її пласкі, з нічною сліпуватою виряченістю очі, повні золотавої каламутної мли. В польоті швидше скидалась на опудало, ніж на птаха, й у першу мить здалось, що це опудало — наче з позаземного буття, з пекла, витвореного народною уявою, з тієї містики підсвідомості, яка переслідує людину, зокрема, й такою реалією, як сова... Що її там посадовило й, можливо, приспало в папороті під кущем? Чому посеред білого дня не спала в півтемному дуплі, очікуючи на ніч, щоб летіти на полювання, щоб безшумно пронизувати морок лісового повітря, вміло звихаючись між гіллям і зрідка покрикуючи з моторошною жалібністю: гу-гху-гхху-у-у!
Оте наполохане барвисте клоччя, зване совою вухатою, бо мало на голові химерні вушка, перелетіло в сонячному просторі поміж деревами й зникло в зеленому хмаровинні хвої, яке творили кілька злучених ув одному гурті старих і високих сосон. Десь там причаїлася, замаскувалась, і знову довкола запанував мирний супокій, ледь-ледь порушуваний тільки паданням-шеберханням мідного листя з дубів.
Тепер, узимку, мені так виразно пригадалась ця зустріч із совою вухатою, наче все відбулось не торік восени, а щойно, і навіть іще не відтерпнув душею від мимовільного дражливого остраху. Борсаючись у злежаному снігу, що з хрупанням проламувався під ногами, я брів по схилу яру в лісі, приглядався до дерева, прислухався до якихось прісних посвистів невідлетілих пташок. Десь тут має бути її дупло, в якому вона ховається вдень, щоб вилетіти на полювання вночі, тільки в якому стовбурі, та чи пощастить мені вгледіти з землі?!
Я подивувався сам із себе, що не забув оту несподівану зустріч із совою вухатою й що тепер, у погідний лютневий день, подався слідами своїх осінніх вражень. Хто знає, та, мабуть, я навідаюся сюди й тоді, коли оця ледве вловна прелюдія весни обернеться на весну вповні, на весну на порі. Бо не може не закортіти знову зустрітися з тією совою...
Тут, у глибині лісу, далі від населених пунктів і доріг, я позавчора бачив трьох полохливих кізок — трьох диких сарн. Граційні, вони вийшли з-за кущів і спинились на галявині, прислухаючись і приглядаючись. Сонце м'яко тремтіло на їхніх рудих боках, а що здухвини здіймалися й опадали, то сонячні плями теж рухались, наче пульсували, наче дихали пришвидшено. Ласкавих контурів шиї, що блищали еластичною шкірою, високо тримали гостроносі точені голівки, які приглядались до світу зеленувато-горіховими, здається, косуватого розтину очима. Сарни пряли вухами, ловлячи лісові шерехи.
Одна, більша, тварина кинулась уперед, і на той рух умить зреагували двоє, вже вони бігли по сніговій галяві з легкою сторожкістю. Обережні й лякливі, сарни належали лісовій гущавині, належали таємниці, і я звідав таке відчуття, наче ця заказана таємниця постала переді мною наяву, тепер я можу приглянутись до неї пильніше. Й тільки я так подумав, стоячи за стовбуром дуба й ледь-ледь позиркуючи краєчком ока, як кози не те що спинились посеред галяви, не те що завмерли на мить, зовсім ні. Відчувши небезпеку, вони немов різко спалахнули посеред галяви — спалахнули різким і несподіваним рухом грудей, ніг і полохливих, пульсуючих ший. Так різко може спалахнути полум'я, яке досі ледь тліло в глибині багаття. Спалахнувши тим панічним рухом, кози меткою хвилею сахнулись убік, уже зникли з галяви, вже й пропали в кущах, зоставивши по собі лише сухе потріскування галуззя в кущах.
Та ще засріблилася снігова пороша в повітрі, й проміння заіскрилося в гострих скалках. Таємниця лісової гущавини зникла так само швидко, як і появилась.
А сьогодні лісова галява чиста, мов аркуш паперу. Може, з-за кущів знову появляться дикі сарни, щоб на цьому аркуші паперу зоставити письмена своїх слідів? Стою, чекаю, розглядаюсь довкола поміж деревами. Тільки скупий, із довгими інтервалами, пересвист птахів.
Минаю лісову галяву, йду через молодий ялинник, що сяє сріблясто-зеленою хвоєю, що терпко пахне глицею. Пахощі снігу, хвої та глиці, а ще смоли, що повиступала на стовбурах, такі густі й різкі, що аж в очах пощипує. Ось видніє стіжок сіна, залишений лісником для диких тварин, біля стіжка розсипано жолуддя, золотіє кілька качанів кукурудзи, водянисто слизіють шматочки покришеного цукрового буряка. Можливо, не тільки лісник, а й школярі-юннати навідувалися сюди та ще в інші знайомі їм місцинки, щоб залишити корм для підгодівлі зайців, козуль, оленів.
Горобці зірвалися при моєму наближенні з копиці сіна, та ще неподалік застрекотала сорока. Якісь тут ходили звірята й птахи, бо торочки слідів складаються в густе піктографічне письмо природи. Дерева зосереджено понасуплювались, наче прислухаються до самих себе, до землі й до неба.
Є в нашого народу, як і в багатьох інших народів, славні прислів'я про зиму на спаді. Про ту її пору, коли вона ще зима нівроку, при доброму тілі й при славному здоров'ї, та все ж таки, та все ж таки — наступили дні середини лютого, що вже є начебто прелюдією іншої теми...
Василів вечір додає дня на курячу ніжку, казали в старовину. А ще казали: тріщи не тріщи, вже минули водохрещі, дми не дми — не к різдву йде, а к великодню, дуй не дуй, а вже не до ковбаси, а до яєць... Природа в людському сприйнятті завжди олюднена, за змінами природи бачаться людські пристрасті й драми. Природа — наче могутнє споконвічне дзеркало, в яке людина дивиться, пізнаючи глибше закономірності свого існування і свою вдачу, передбачаючи фатальну неминучість долі... Ще казали в старовину й кажуть тепер: як лютий не лютуй, а на весну брів не хмур; на стрітення зима з літом пострічаються; сонце на літо, а зима на мороз.
Подобаються мені й такі прислів'я: дме вербич — кожуха тербич; вербич — два кожухи тербич; до першого грому земля не розмерзається... Хоча ці прислів'я згадано лише в одному поетичному ряду з іншими, бо вербич о цій порі ще не дме, та й до першого грому ще далеченько.
О цій порі ще у великій силі отой віл, що випиває води повен діл, отой сивий віл, що через стіну перелізе, отой білий волище, який через стіну свище. У великій силі отой майстер, що будує без сокири і без ножа, без клиння і без підклиння, а ще без дощок і без гвіздків, а ще без дрючків і без долота. У силі отой старий дідо-характерник, що сивою бородою воду хлебче, що сам не біжить, а стояти не дозволяє, який їсть завжди, а ситий не буває. Цей дідо-характерник зажив слави гостя, що тепло по хатах їсть, що зроду рук своїх не має, а узори вишиває.
Такої загадкової слави зажив мороз, бо то саме він і є дідо-характерник. Загадка — це чарівний світ поетичної таємниці, і в цьому світі мороз поєднаний народною фантазією з весною, що виступає прекрасною руйначкою всіх його мистецьких та господарських звершень: старий дід мости помостив, прийшла молода — мости рознесла! А скільки драматичної експресії в казаннях про сніг, який також має зникнути тоді, коли прийде молода й мости рознесе. Яка доля в снігу, що ось зараз іще з упевненою величчю покриває земні простори?.. Летить — мовчить, лежить — мовчить, а як умре — так і зареве; приходить тихо, а відходить з шумом; не п'є — живе, нап'ється — умре; невидимий біле зерно сіє, та ще не зійшло, як із світа втекло. А ось як мовиться про сніг і талу воду: як родиться дівка від матері, так родиться і мати від дівки; станеться так, що одного дня родить мати дівку, а дівка матір.
А це вже про весну: прилетіла птичка безногая, сіла на гульці — прийшла баба безротая, з'їла птичку безногую...
