Подарунок на іменини - Коцюбинський

- Завертай пiд гру­шi…

Ще чер­во­ний i трем­тя­чий од смi­ху, Кар­по Пет­ро­вич ви­лiз з дрож­ки, взяв До­рю за ру­ку i пiд­вiв до де­рев.

Тодi До­ря по­ба­чив, що вiн стоїть над яром, жов­та гли­на зсу­вається в нього з-пiд нiг, на днi ями чор­нi­ють лю­ди, а в гус­тих пе­ред­ра­нiш­нiх тi­нях ви­раз­но бi­лi­ють стов­пи.

- Що се та­ке?

Йому ви­да­лось зра­зу, що сьогод­нi на­род­не свя­то, що ось-ось рап­том заг­ра ка­те­рин­ка i за­гой­да­ються на гой­дал­цi лю­ди.

Вiн був роз­ча­ро­ва­ний тро­хи.

Батько мiц­но стис­нув йо­му ру­ку i глу­хо, з свис­том пе­реднього зу­ба ска­зав:

- Дивися й не про­пус­кай нi­чо­го. Ста­рай­ся, щоб те­бе нiх­то не по­мi­тив. Най­кра­ще схо­вай­ся за гру­шу…

Потому по­чав спус­ка­ти­ся в яр, миг­тя­чи срiб­лом по­го­нiв i об­си­па­ючи шаш­кою гли­ну, а йо­го ру­ки, за­тяг­не­нi в ру­ка­ви­ч­ки, пла­ва­ли у по­вiт­рi, як го­лу­би.

Ранок яс­нi­шав. На край­не­бi, за яром, лег­кi хма­рин­ки зай­ма­лись, як од вог­ню со­ло­ма, а важ­кi чер­во­но тлi­ли, на­че ду­­бо­вий ву­гiль.

На по­мiст, пiд сос­но­вi стов­пи, хтось ви­лiз i по­тяг­нув мо­ту­з­ку, на­че хо­тiв дiз­на­ти­ся, чи мiц­на.

- Яким! - зра­дiв йо­му До­ря. Йо­му зда­ло­ся, що вiн ба­чить во­дя­нис­тi, блу­ка­ючi очi Яки­ма, в якi так час­то ди­вив­ся, ко­ли ще той но­сив йо­го на ру­ках.

- А де ж му­зи­ка?

Однак за­мiсть му­зи­ки вiн по­ба­чив мун­ди­ри й хо­лод­ний по­лиск руш­ниць. Батько ви­тяг­ся в струн­ку, од­да­вав ко­мусь честь, а йо­го бi­ла у ру­ка­вич­цi ру­ка з зiг­ну­тим лiк­тем не­мов трем­тi­ла. Ви­раз­но жов­тi­ли нап­лiч­ни­ки в ко­гось з обох бо­кiв без­ву­со­го ви­ду, i два ряд­ки гуд­зи­кiв зли­ва­лись в жов­тi до­рiж­ки. Ос­то­ронь сто­яв пiп, мо­тав ли­сою го­ло­вою, на­че ко­ма­рiв од­га­няв, i все сте­лив срiб­ний шовк бо­ро­ди на сук­но чор­ної ря­си, все гла­див фi­оле­то­вi ви­ло­ги ши­ро­ких ру­ка­вiв.

"Молебень?" - по­ду­мав До­ря.

Йому зро­би­ло­ся скуч­но, i вiн по­чув над го­ло­вою дрiб­не, ме­туш­ли­ве шеп­тан­ня гру­шi.

Озирнувся на вiз­ни­ка. Зiг­нув­шись, зво­щик ко­пир­сав щось в ко­ле­сi пальцем. Йо­го дов­га си­ня сук­ма­на, ру­да на фал­дах, вкри­ва­ла но­ги аж до зем­лi, на­че спiд­ни­ця. Бi­ла ко­ня­ка дрi­ма­ла на трьох но­гах, зiг­нув­ши чет­вер­ту.

Над го­ло­вою ко­рот­ким ури­ва­ним пис­ком об­зи­ва­ла­ся пта­ш­ка.

Доря знов гля­нув в до­ли­ну. Те­пер вiн по­мi­тив жiн­ку се­ред ку­пи муж­чин. Ко­син­ка, зв'яза­на вуз­ли­ком пiд бо­ро­дою, зли­ва­лась з її ли­цем в од­ну бi­ляс­ту пля­му, а на тем­нiй оде­жi свi­ти­ли­ся ру­ки, про­зо­рi й мо­лоч­нi, як по­но­чi по­рох­но.

- Приїхав ди­ви­тись, па­ни­чу?

Вiзник пi­дiй­шов зза­ду i став не­да­ле­ко.

- Або що? - обер­нув­ся до нього До­ря.

- А нi­чо­го - ди­вись. Ви­рос­теш - здасться.

В йо­го круг­ло­му оцi - дру­ге вiз­ник заж­му­рив, - в го­ло­сi, в кут­ках уст бу­ло за­чiп­ли­ве щось, об­раз­ли­ве.

- Молебень бу­дуть пра­вить, Се­ме­не?

- Кха! - ках­нув Се­мен. - Мо­ле­бень, та­ку йо­го ма­му… Во­ни їй справ­лять мо­ле­бень…

- Нi, справ­дi, Се­ме­не, - про­хав йо­го До­ря.

Семен мов­чав. Глуз­ли­вий ви­раз, скри­вив­ши йо­му об­лич­чя, зас­тиг в твер­де щось, жорс­то­ке.

Мовчки за­ко­тив вiн по­лу сук­ма­ни пiд са­мi пах­ви, вий­няв тю­­тюн i за­хо­див­ся кру­ти­ти ци­гар­ку. Ко­би­ла по­ча­ла мо­чи­тись. Се­мен пос­вис­тав їй ти­хенько, а тим ча­сом по­те­ру­ха ви­­си­па­лась з ци­гар­ки на зем­лю. Скiн­чив­ши кру­ти­ти, вiн ста­ран­но зак­леїв ци­гар­ку i ней­мо­вiр­но гля­нув на До­рю.

- Папенька не ка­за­ли?

- Їй-богу, нi, - зак­ляв­ся До­ря. - Сьогод­нi, бач, мої iме­ни­ни, i вiн…

- Так… на iме­ни­ни, зна­чить… Лов­ко при­ду­мав. Се­мен за­ти­с­нув в гру­бi i чор­нi пальцi ци­гар­ку, а пра­ву ру­ку пiд­няв, об­вiв нею круг шиї, сiп­нув до­го­ри, храп­нув i зас­мi­яв­ся.

- Капут!

- Капут? - вит­рi­щив До­ря на нього ве­ли­кi й не­вин­нi очi.

Тодi вiз­ник по­яс­нив:

- Повiсять ба­риш­ню за­раз… Мо­ле­бень, та­ку їх ма­му…

Доря по­чув хо­ло­док в тi­лi.

- Неправда… ти все жар­туєш… - по­чер­во­нiв вiн од­ра­зу.

- Авжеж, жар­тую…

I знов храп­нув, зро­бив­ши над го­ло­вою той са­мий рух.

Щось пiд­ко­ти­лось в До­рi пiд сер­цем i так не­доб­ре роз­ли­лось по ру­ках i но­гах.

- Як, зов­сiм по­вi­сять?

Голос пе­рер­вав­ся у нього, i жаль скри­вив гу­би.

- Не зов­сiм, а тiльки до­ти, по­ки но­ги не пе­рес­та­нуть дри­гать… - Жбур­нув оку­рок, сплю­нув й до­дав: - Яким спра­ви­ть­ся ско­ро… не пер­шин­ка!

Сонце за­па­ли­ло кри­ва­вi вог­нi на це­ра­то­вiм бри­лi Се­ме­на, а До­ря ди­вивсь на Се­ме­на з та­ким хо­лод­ним жа­хом, не­мов не Яким, а вiз­ник має за­раз вi­ша­ти жiн­ку з блi­дим об­лич­чям.

В го­ло­вi йо­го рап­том про­нес­ли­ся роз­мо­ви, якi чув вдо­ма… Ок­ре­мi сло­ва, та­кi пер­ше зви­чай­нi, да­ле­кi i ней­мо­вiр­нi, як в каз­цi… а те­пер все наб­ли­зи­лось i ожи­ло.

Тепер вiн iнак­ше гля­нув в до­ли­ну, на не­по­руш­нi ря­ди мо­с­­ка­лiв, блис­ку­чi фор­ми на­чальства, блi­ду жiн­ку в бi­лiй ко­син­цi й сос­но­вi стов­пи. Все во­но зли­лось в од­нiм сло­вi: "По­­вi­сять" - нес­тер­пу­че жах­ли­вiм i ди­кiм.

Тим ча­сом Яким пе­рес­тав поп­рав­ля­ти мо­туз­ку - во­на зле­г­ка гой­да­лась, - злiз з риш­то­ван­ня i пi­дiй­шов до жiн­ки. Жiн­ка од­ве­ла йо­го ру­хом ху­дої ру­ки, бла­кит­ної на­че, зро­би­ла не­рiв­ний крок, а да­лi твер­до пiш­ла до стов­пiв.

"Ось за­раз!.. Ось за­раз!.." - щось крик­ну­ло в До­рi i опек­ло, а йо­го но­ги са­мi зiг­ну­лись i шуг­ну­ли в про­вал­ля, об­си­па­ючи гли­ну…

Карпо Пет­ро­вич все пог­ля­дав на го­ру, пiд гру­шi. Йо­му ча­сом зда­ва­лось, що вiн ба­чить там До­рю, миг­тiн­ня гуд­зи­кiв на гiм­на­зич­нiм пальтi. Знав, що зро­бив не­за­кон­но, взяв­ши з со­бою хлоп­ця, i по­тер­пав. Ану ж хто по­ба­чить? Од­нак все йшло як слiд: мос­ка­лi ту­по сто­яли, як нi­мий час­то­кiл, то­ва­риш про­ку­ро­ра все за­тис­кав ус­та та за­ко­чу­вав очi, як жерт­ва ве­чiр­ня, пiп поп­рав­ляв на­перс­ний хрест та гла­див свої шов­ко­вi ви­ло­ги. Яким щось вов­ту­зив­ся дов­го, нес­по­кiй­но роз­си­па­ючи пог­ляд во­дя­нис­тих очей. По­лiц­мей­стер стри­ма­ним ба­сом ро­бив якiсь не­пот­рiб­нi на­ка­зи, аби го­во­ри­ти. Кар­по Пет­ро­вич не­уваж­но їх слу­хав, на­ма­га­ючись стри­ма­ти ру­ку, що трем­тi­ла од лiк­тя до кiн­чи­кiв пальцiв i та­ра­ба­ни­ла дрiб­но в ви­сок. Ко­ли б вже швид­ше кi­нець… Ко­ли б вже проп­ли­ло тих кiлька хви­лин…

Жiнка на­щось розв'яза­ла ко­син­ку, спус­ти­ла її на пле­чi i, струс­нув­ши чор­ним во­лос­сям, ру­ши­ла з мiс­ця. Кар­по Пет­ро­вич чує, що вiн хо­ло­не в нап­ру­же­нiй ти­шi, що в го­ло­вi у нього, як важ­ка хви­ля, ко­лих­ну­ла­ся дум­ка: "Чи До­ря все ба­чить?" - i проп­лив об­раз Су­сан­ни, як во­на слу­хає опо­вi­дан­ня си­на.

Вже жiн­ка сто­яла на риш­то­ван­нi, ко­лих­ну­ла­ся ря­са, i зня­в­ся в по­вiт­рi хрест. Яким пок­лав ру­ку на заш­морг i за­бi­гав нав­ко­ло очи­ма, бряз­ну­ли глу­хо важ­кi руш­ни­цi, на­че за­лi­зо зiтх­ну­ло, а скiс­ний про­мiнь вма­чав кiн­цi пiд­ня­тих ша­бель у кров.

I ось тут са­ме ста­лось щось див­не, нез­ро­зу­мi­ле. На­че ка­мiнь зiр­вав­ся з го­ри i по­ко­тив­ся пiд но­ги. На бi­гу, круг­лий i гру­бий в своїй ват­нiй ши­не­лi, До­ря пром­чав­ся до риш­то­ван­ня, за­мi­та­ючи по­ла­ми гли­ну, губ­ля­чи си­нiй кар­туз i ро­зк­ри­ва­ючи ши­ро­ко ру­ки.

Наскочив на жiн­ку