Подарунок на іменини - Коцюбинський

- Яким.

- Хто б мiг по­ду­мать! Ви­няньчив на­шо­го хлоп­ця… До­ря так йо­го лю­бить.

- Розпився, стер­во.

Вона все бiльше пе­рей­ма­ла­ся чо­ло­вi­ко­вим пла­ном. Ну i при­ду­мав!

Зелена лам­па теп­ло свi­ти­лась у ха­тi, як доб­ре сер­це у гру­­дях, па­ро­хо­дик дрi­мав на по­мос­тi, утк­нув­шись в ка­на­пу. Кар­по Пет­ро­вич зi скри­пом дри­гав но­гою в такт своїм дум­кам, а Су­сан­на в ти­хiй мир­нос­тi ха­ти сну­ва­ла мрiї про кра­щi ча­си, ко­ли Кар­па на­реш­тi оцi­нять.

I, спов­не­на ра­дiс­ним по­чут­тям, пi­дiй­шла сти­ха до чо­ло­вi­ка та по­цi­лу­ва­ла в мок­ре чо­ло.

- Пора вже спа­ти… завт­ра тре­ба вста­ва­ти за­ран­ня… Ах, До­рик, щас­ли­вий!

***

- Одчепись, ма­мо!

Доря не хтiв вста­ва­ти. Вит­рi­щав очi, на­ля­ка­нi свiт­лом, i па­дав знов на по­душ­ку. Але ко­ли ма­ти по­ча­ла ду­ши­ти йо­го в своїх обiй­мах i з по­мос­ту зат­рi­щав па­ро­хо­дик, зга­дав од­ра­­зу, що се йо­го день. То­дi вiн рап­том вис­ко­чив з лiж­ка, те­п­­лий, зо­ло­тис­тий, дов­гий, на ху­дих стег­нах, i при­сiв се­ред ха­ти над па­ро­хо­дом.

Раптом ве­ли­кi, хо­лод­нi од уми­ван­ня ру­ки ляг­ли йо­му на гру­ди та реб­ра i пiд­ня­ли ку­дись уго­ру, в змi­ша­ний за­пах тю­тю­ну i по­ма­ди, в лос­ко­тан­ня шорст­ко­го во­лос­ся, теп­лих батькiвських губ. Злег­ка обд­ря­па­ний твер­дим хо­ло­дом гу­д­­зи­кiв i по­го­нiв, До­ря при­пав з до­вiр'ям до батька, а ко­ли п'яти йо­го зно­ву дiтк­ну­лись по­мос­ту, гус­тий го­лос про­гу­дiв м'яко над ним:

- Одягайсь швид­ше. За­раз поїдем.

Доря пiд­няв на батька очi.

Поїдуть? Ку­ди?

На ри­бу, мо­же? Ти­ха рiч­ка i бо­сi но­ги, яки­ми мож­на бро­дить по пi­соч­ку… Вуд­ли­ще - лу­ком i срiб­ляс­те миг­тiн­ня ри­б­ки на во­ло­сi­нi. "Бовть!" - ска­за­ла во­да, ковт­нув­ши ка­мiн­чик…

А мо­же, поїдуть ку­дись да­ле­ко-да­ле­ко… у не­вi­до­мий го­род. Бу­дуть їха­ти, їха­ти, їха­ти… Де­ре­ва бу­дуть кру­жи­тись i тi­ка­ти на­зад… Ни­ви са­мi пiдс­те­ляться ко­ням пiд но­ги. Му­хи об­ся­дуть блис­ку­чi кiнськi за­ди, а над го­ло­вою пи­ща­ти­ме пташ­ка…

Хотiв за­пи­та­ти у батька, але йо­го вже не бу­ло.

I рап­том ра­нець, пов­ний книж­ка­ми, все зiп­су­вав. А гiм­на­зiя? А уро­ки?

- До гiм­на­зiї ни­нi не пi­деш, До­рик, - зро­зу­мi­ла йо­го Су­сан­на.

Вiн обк­ру­тив­ся на од­нiй нiж­цi, ляс­нув се­бе по стег­нах з ра­дiс­ним пис­ком пташ­ки i зно­ву при­сiв над своїм па­ро­хо­дом.

Але йо­го звiд­ти наг­на­ли.

Одягався пос­пiш­но, з по­чут­тям свя­та i iс­ну­ван­ня, з дри­жан­ням кож­ної жил­ки од хо­лод­ку со­роч­ки й теп­ла ма­ми­них рук, жад­ний на весь свiт, на­че го­роб­чик, що все розк­ри­ває па­щу в гнiз­дi.

Незащiбнутий, з по­ясом у ру­цi, об­бi­гав весь дiм. Ко­ло ган­ку ку­ня­ли зво­щик i кiнь, в кух­нi пи­ща­ли ко­тя­та, в сто­ло­вiй батько до­пи­вав чай.

Доря хтiв при­гор­ну­тись до нього, але не смiв. Тiльки вдяч­но об­няв очи­ма ши­ро­ку спи­ну i па­рад­нi по­го­ни.

"Оселедець!" - зга­дав своє проз­ви­ще в кла­сi, - i до слiз бо­ля­че ста­ло за батька, бо то че­рез нього так до­ку­ча­ли.

Ранок сто­яв ти­хий i теп­лий, але До­рi зве­лi­ли на­дi­ва­ти ват­ну ши­не­лю. Гру­бий ко­мiр пiд­пи­рав йо­му шию, а ма­ти, вся ще у бi­лiм, схи­ля­лась над ним при­пух­лим од сну ли­цем i лос­ко­та­ла зби­тим во­лос­сям, на­си­лу за­пи­ха­ючи гуд­зи­ки у но­вi пет­лi.

- Ну, по­ра їхать.

Вулицi бу­ли без­люд­нi. I так чуд­но бу­ло, що ще спа­ли до­ми, де­ре­ва й бар­ка­ни, а во­ни їдуть ку­дись, не­вi­до­мо для чо­го, i та­то мов­чить. Батько­вi ру­ки, в бi­лих ни­тя­них ру­ка­ви­цях, важ­ко ле­жа­ли на дер­жал­нi шаш­ки, а вiз­ни­ко­ва спи­на сон­но хи­та­лась ча­са­ми з бо­ку на бiк. Ми­на­ли гiм­на­зич­ний бу­ди­нок, зас­тиг­лий в по­ва­зi важ­ких ко­лон i чор­них хо­лод­них вi­кон. Шко­да, що ще так ра­но i нiх­то не по­ба­чить, як До­ря їде у не­вi­до­мi краї в теп­лiй но­венькiй ши­не­лi. Про­щай­те, про­щай­те! Не вер­нусь нi­ко­ли!.. I по­за­ду ли­ши­лись би тiльки зазд­рi пог­ля­ди хлоп­цiв, розк­ри­тi од смi­ху ро­ти, пов­нi бi­лих зу­бiв.

З мiс­та спус­ти­лись в до­ли­ну, де ко­ле­са рап­том за­тих­ли, як в во­ду впа­ли, за­пах­ло хлi­вом, i ма­ленькi до­ми дрi­ма­ли, як по обо­рах ко­ро­ви.

- Тобi доб­ре си­дi­ти? - пос­пи­тав батько, i До­ря зло­вив йо­го пог­ляд на сво­му гер­бi, на блис­ку­чих од гуд­зи­кiв гру­дях.

Починало вже днi­ти. Гус­тий за­пах пiз­нiх гре­чок i су­хої стер­нi по­вi­вав з по­ля. Во­но вже сте­ли­ло по обид­ва бо­ки до­ро­ги пе­рис­тi кри­ла, як в ме­те­ля, а в зе­ле­но­му не­бi ро­ди­ли­ся го­ло­си.

Земля бу­ди­лась. Греч­ка поп­ли­ла бi­лим пi­нис­тим шу­мом, до рiл­лi при­па­да­ли теп­ли­ми грудьми пташ­ки, а вi­тер гой­дав ди­ви­ну i во­лош­ки. Пов­нi, ро­же­вi, як дi­ти, збуд­же­нi зi сну, пли­ли по не­бi хма­рин­ки, в стер­нi, пев­но, вже по­чи­на­ли свою ро­бо­ту жу­ки, а польовi му­хи чу­ха­ли десь лап­ка­ми жи­вiт та розп­рав­ля­ли зле­жа­нi кри­ла. Чу­лось нев­ло­ви­ме ди­ха­н­­ня жит­тя, рух зем­них со­кiв, i од­вiт­но об­зи­ва­лась в До­ри­нiм тi­лi га­ря­ча кров. Ку­ди ще їхать? От злiз­ти б тут, по­бi­гать по ши­ро­ко­му по­лю або по­ле­жать в тра­вi.

Зiйшло б га­ря­че сон­це, i прос­тяг­лось би по по­лю, як стру­ни, ба­би­не лi­то.

Карпо Пет­ро­вич три­вож­но пог­ля­дав на­пе­ред. Вiн бо­яв­ся спiз­ни­тись. Йо­го кор­тi­ло ска­за­ти До­рi, ку­ди во­ни їдуть. Го­во­ри­ти чи нi? На квад­ра­то­вiм чо­лi пок­ла­лись ряд­ка­ми од­на на дру­гу дрiб­ненькi зморш­ки, а ру­ки втра­ти­ли важ­ку не­­по­руш­нiсть. Нi, не тре­ба ка­за­ти, не­хай се нес­по­дi­ван­ка бу­­де. Вiн лю­бов­но об­няв До­рю за стан i при­гор­нув до се­бе.

Бiла вiз­ни­ко­ва ко­би­ла по­мiт­но кульга­ла. Пi­дiй­ма­ла за­д­нє ко­пи­то i ста­ра­ла­ся бiг­ти на трьох. "Ах, стер­во, му­чить бi­д­­ну ко­ня­ку… Фу-ти, ну-ти, не пiд­ку­вав, ско­ти­на…" I тут тi­ль­ки в нiм во­рух­ну­лось: чи доб­ре ро­бить, що взяв з со­бою До­рю? Але на­бiг­ла згад­ка - i вiн зас­по­коївсь. Ще в ди­тинст­вi йо­го во­зи­ли ди­ви­тись на розст­рiл трьох мос­ка­лiв, i ся кар­ти­на ли­ши­лась у нього на цi­ле жит­тя, то­дi як дру­гi по­дiб­нi, якi вiн час­то ба­чив те­пер, вже не ро­би­ли та­ко­го вра­жен­ня. Хi­ба що тре­ба бу­ло роз­до­бу­ти доз­вiл од ди­рек­то­ра До­рi.

- Доря! Ти боїшся ди­рек­то­ра сво­го?

- Корови?

- Якої ко­ро­ви? - зди­ву­вав­ся Кар­по Пет­ро­вич.

- У нас так ди­рек­то­ра драж­нять. До­ря на­дув­ся, всу­нув го­ло­ву в пле­чi i важ­но про­цi­див в нiс:

- Панове гiм­на­зис­ти по­вин­нi вес­ти се­бе у ме­не прис­той­но, хо­ди­ти до церк­ви, по­ва­жа­ти…

- Ха-ха! -не вдер­жавсь Кар­по Пет­ро­вич. - Як, як? Пе­ред ним встав, на­че жи­вий, важ­кий ди­рек­тор з гру­бим, зас­тиг­лим об­лич­чям, на­ли­тий ту­пою пи­хою по сам кар­туз i не­ру­х­­ли­вий, як тiльна ко­ро­ва.

- Ах ти, кап­шук! Як ти смiєш драж­ни­тись з сво­го на­ча­ль­ст­ва?

Але До­ря не вi­рив у не­щи­рий гнiв батька. Вiн на­дув­ся, аж чер­во­нiв, ста­вив но­ги, на­че по­лi­на, i, важ­но роз­че­пi­рив­ши пальцi, гуг­ня­вив:

- Тих, що бу­дуть зай­ма­ти­ся со­цi­алiз­мом або хо­ди­ти по шос­тiй до мiс­та…

- Ха-ха!.. - ре­го­тав­ся Кар­по Пет­ро­вич, за­був­ши вся­ку по­ва­­гу. - Чис­то ко­ме­дi­ант!.. Стiй! - рап­том штовх­нув вiн вiз­ни­­ка в спи­ну. - Не ба­чиш, приїхав…

Збоку од шля­ху двi ди­кi