Крути - Маланюк Євген

Отаман. Пізніш його назвали генералом. Але то не був його титул.

А ось – інші, що ввійшли в революцію зі сфер інтелектуалістів. Ось – дві протилежності. Вічний оптимізм і досада на тих, що вказують дійсність, невеселу, але дійсність, що її треба перемогти. Він усе вірив, що її можна перелетіти – і, може, тільки тому він став Петлюрою, "був за Петлюру", як пізніш казали подільські селяни, у яких у голові прізвище Петлюра стало синонімом Головування, Керівництва, Проводу, як тепер кажемо. А поруч нього – камінне лице стрункого полковника, що гострим зором глибоких віч завжди бачив дійсність, лише дійсність, ту, що її треба було за всяку ціну перемогти. І він її завжди, в найнеможливіших обставинах, умів перемагати й перемагав. Але тому, що він бачив дійсність, Петлюра прозвав його "вічним песимістом"— і, не треба затаювати – не любив його. Але Василь Тютюнник не був песимістом. За чорнотою нашої дійсності він – аскет і лицар – завжди бачив сяйний лик Мадони-України. І може тому, що був занадто середньовічний і занадто гостро, майже математично бачив тодішні українські можливості, – ніколи він не сягнув по військову диктатуру, якої всі без винятку партії від нього з жахом очікували і до якої було – рукою подать.

І от – очі ніби мрійника, ніби мислителя, може поета. В них є якийсь туман, якась захмареність далеких обріїв чи глибоких висот. Та ранком туман згущується, хмара темніє і з неї вистрілює несподівана блискавка: наказ. Наказ як би військовий, але водночас як би і не військовий, а, власне, скорше вже революційний. Не кожен старшина, навіть найвидатніший, зуміє стати віч-на-віч з розворушеним натовпом. І не тільки стати, але і знайти якісь єдині, по-військовому короткі, слова, які той натовп чудом успокоюють і обертають його у вишиковані ряди – майже війська, майже революційного загону.

Таким заховався образ того, що по Петлюрі – впав на бруці чужого голяндського міста від руки нашого відвічного ворога, образ полковника Євгена Коновальця.

І встають дальші постаті: расового полтавця Мішковського, що, бувши високим старшиною генерального штабу, духом ніколи не був старшиною штабовим і, так-таки, не по-штабовому, на чолі розстрільні, впав в раптовім нерівнім бою... І – соняшний, завжди переможний Удовиченко... І похмуро-мовчазний, завжди стислий Безручко... І ще. Серед напруженої роботи штабу армії, на тлі його механізму, в якім ролю головної пружини грає воєнний майстер – генерал Сінклер (з тих власне нащадків шведів Карпа XII), поруч Василя Тютюнника, вирисовується висока постать старшини з чисто виголеним обличчям. Це – Андрій Мельник. Він – молодий і віком, і постаттю. Дуже молодий, як на те високе, високе становище, що його займає – становище шефа Штабу Армії. Кажуть, що він у Велику війну був лише поручником, а тепер йому підлягають старі генерали. Але – прошу – загляньте до штабу в часі, коли обговорюється чергова операція і коли, по генерального штабу генералах і полковниках, забирає голос цей молодий старшина.

Він говорить з якоюсь йому єдиному властивою гідною скромністю. Він виголошує свою оцінку і свій погляд з якимось неймовірно-тонким почуттям такту і міри. З його гідної скромності, на очах, виростає щось необорно-чарівне: суцільна, нескалічена Особистість, стилевий, довершений українець, такий, яких ще так небагато, але які прийдуть у майбутньому, зродяться з крутянської легенди. Він такий, яким українець має бути, коли його сформує і довершить власна держава.

І, в результаті, погляд моложавого старшини виразно заважує на плані операції. І Тютюнник легко синтезує той погляд з своєю концепцією. І присипаний сивизною Генерал-Квартирмайстер з пошаною вслухається в уваги молодого Шефа Штабу, хоч цей молодий старшина все ж ще видається йому либонь "політичною" персоною. І сам Головний Отаман – згоджується з деякими, зовсім неоп-тимістичними, увагами молодого старшини, що займає становище генераліссімуса.

Бо там, де у Василя Тютюнника були – кремінь і іскра, там у Андрія Мельника були – криця і єдваб. Була – якщо так можна висловитися – єдвабна криця.

І коли українській історії судженим буде зробити новий стрибок у незнане, але жадане майбутнє; коли Провидіння, що важить на своїх праведних терезах судьби народів і держав, подасть свій знак, – тоді думка мільйонів полетить сама собою, власне, до цієї галерії постатей недавнього, болючо-недавнього, збройного минулого. До тих, що вмерли і світять нам своєю несмертельністю, і до тих, що живуть і життям своїм – на наших очах – творять живу нерозривність історично-національного процесу.

До тих, що народилися в легенді Крут, що ту легенду своїми чинами і своєю моральною висотою утверджують в сучасності, і що моральний тягар тієї легенди матимуть відвагу і силу нести в майбутнє.