Крути - Маланюк Євген

Народини нового українця

I

Наші національні свята назагал невеселі. Склалося на те багато причин. І то не лише зовнішніх, об'єктивних, бо ж остаточно дійсність є в значній мірі такою, якою її хочемо бачити чи якою її бачити призвичаїлись. Ні, є тут, може, передовсім причини суб'єктивні, що коріняться в нашій психіці, вірніш у традиції нашої психіки, почасти і психіки релігійної. Ми значно більш скорі до похоронів, аніж до весілля. Панахида чи голосіння, особливо мистецьке, нам припадає більш до смаку, до нашого естетичного смаку, аніж найбільш навіть радісна чи там найбільш двозначна весільна пісня.

Багатющий збір наших народних та історичних пісень має щодо цього цілком виразний характер, що не до 90 згруба відсотків їх – це пісня сентиментально-ліричного суму чи смутку. Епічного елементу в них майже цілком бракує. Навіть жартівливі пісні звичайно є журливо-жартівливі, до яких найбільш підходить класична формула малороса Гоголя: видимий світові сміх крізь незримі світові сльози. Навіть уславлений національний гумор проривається в них зрідка, хоч і дуже драматично, як в єдиній у своїм роді пісні про Байду. Героїчний первень, коли й виникає деінде, то він завжди або пов'язаний з традиційним зітханням, або в чи інший спосіб прикритий неодмінною "червоною китайкою". Таке явище, як несмертельна пісня перемоги "Гей, не дивуйтесь, добрії люди" – зроджена авангардними боями загонів Кривоноса року 1648 – належить до блискучого й єдиного винятку, який дорівнює найвищим такого роду музичним феноменам європейського світу.

На цей фатальний "мінор", на брак "мажору" в українській пісні, літературі і ментальності скаржився талановитий співець Полісся Дмитро Фальківський.

Хтось з молодших публіцистів наших уже часів підносив питання, чому у нас святкують Полтаву і Берестечко, а не Жовті Води чи Конотоп, чому доба 1917-1918 рр. – це не Київський Арсенал чи Мотовилівка, а саме неодмінно Крути. Ці питання можна продовжувати без кінця. Ми твердо знаємо, що князь Олег умер від гадюки, що виповзла з черепа його коня, і що з черепа Святослава Завойовника зробив собі чару печенізький хан, але вже слабше пам'ятаємо про щит Олега на брамі Цар-города і що Святослав справді був забитий, але саме в часі творення ним світової імперії – від Тьмутараканя до Болгарії. Ми захоплювалися і захоплюємося "Словом о полку Ігоревім", захоплюємося естетично, особливо "Плачем Ярославни", що ним захоплювався сам Шевченко, але забуваємо при тім, що є це твір, пронизаний трагічною нотою упадку київської великодержави, геніальний твір цей оспівує: остаточно поразку і що є взагалі твором схилку доби, закінчення, а не розквіту, твором, що в нім іскряться лише відблиски минулого, повного боротьби, перемог, героїзму, брязкоту зброї, словом, отого самого "мажору". Може, тому співець "Слова" з таким зітханням згадує про Бояна, що жив у часи, коли не було ще трагічних роздвоєнь почуття, коли вистачило покласти свої "віщії персти" на струни, що вони "самі славу князем рокотаху".

Число поразок у нашій історії, напевно, не є вже таким разючим у стосунках до числа перемог. Але тому, що досить різко відділені від себе окремі періоди нашої історії кінчалися, розуміється, упадками, цебто тими чи іншими поразками, а історія наша, хвалити Бога, все ж не кінчалася й не кінчається – то нові доби, в історичній свідомості поколінь, починалися, силою речей, зі спогадів про поразку. Пам'ять людська не сягає далеко. Спогад покоління і той сумарний спогад поглинював і пригашував спогад про всі попередні перемоги.

Так у лірично-чуйній і чуттєвій ментальності народу закорінювався і розростався природній смуток, сформувалася та, а не інша, психічна тональність історичної пам'яті. В поміч цьому процесові прийшла ще й вражлива національна етика з її вірою в універсальну правду і в абстрактну справедливість, в священну силу права. З такою етикою народ наш зустрічав історичні події і мірилом тієї етики міряв їх, та – на жаль чи на щастя – міряє їх до сьогодні. Звідсіль – традиційне почуття кривди, що ще міцніш поглиблювало тон жалю і смутку в його душі.

Не варто тут скаржитися на те чи нарікати: є саме так, а не інакше. Історична ж ментальність і психіка народу не є чимсь легким до раптових метаморфоз. Варто лише це знати, спостерігати й направляти та виправляти, з вірою, з певністю, що найліпшим ліком на всі національні недуги буде здорове підсоння власного життя.

Подія, вірніш явище, що називаємо його Крутами, є чимсь, до чого треба й варто підходити інакше, підходити повз окреслену вище властивість національної психіки і мимо неї.

II

Від того, що називаємо сьогодні коротким і майже емблематичним словом Крути, часово ділить нас 23 роки. Доба – для історика ще замала, для сучасного покоління – завелика, щоб дивитись на Крути як на певну подію в ланцюгу інших подій. А події, як відомо, тривають – крізь нас, через нас...

Можна – чому ні – спробувати подивитися на Крути, як то кажуть, об'єктивно, з певною, доступною для живих синів нашої Батьківщини тверезістю, критицизмом, розважністю.

Але ж є ще живі люди – їх залишилося кілька, що брали участь у бою під Крутами. Вони – назагал – маломовні і не люблять ані про свою участь, ані про самий бій оповідати. Коли ж пробують оповідати, слухач залишається незадоволений: оповідають про недостачу амуніції, резервів, слабий вишкіл, брак артилерії і старшини, помилку команди... Пам'ятаю, один з учасників, людина сувора і тверда, пізніш на еміграції учений-біолог, просто казав, що Крути – це тактична помилка та непорозуміння і все намагався в такім сенсі написані спогади десь видрукувати. Крути – помилка, Крути – непорозуміння, щось більш парадоксального і просто блюзнірчого трудно вигадати, а одначе така точка погляду може існувати. Самовидець, тим більш учасник, не можуть силою річи охопити подію в цілості, історично, тим більш усвідомити собі її позаматеріальний, метафізичний сенс.

А, власне, цей зміст і сенс Крути мають в більшій мірі, аніж якась інша подія тієї ж категорії.

Повторюю, можна вже тепер, на підставі відповідного, хоч і не дуже скупого матеріалу, спробувати подивитись на Крути історично. І тоді ми побачимо в них трагічний фрагмент, майже епізод певної військової операції, що називалася обороною Бахмацького вузла на залізничній лінії Конотоп-Київ, чи стисліше – оборонним боєм нашого війська при станції Крути 29 січня 1918 року, цебто в тиждень по оголошенні IV Універсалу, який змусив ворога розкрити карти і перейти до нормального воєнного наступу на Україну.

Військо наше мало тоді характер імпровізований. В українізованих частинах бувшої імперської армії в силу багатьох причин велась комуністична пропаганда, якої не устереглися і новосформовані національні полки. На загрожений напрямок вислані були найпильніші і, може, єдині боєздатні частини: юнаки Військової Школи ім. Богдана Хмельницького та складений з військових студентів та гімназистів т. зв. Студентський Курінь, фактично сотня, що перейшла до історії як головний герой Крут.

Старшини, безперечно, бракувало, як й артилерії – була єдина гармата сотника Лощенка, що сам він її обслуговував. Про команду в розумінні оперативному також говорити було б трудно. Керував усім молодий сотник, що дістав з Києва певне стисле завдання, яке він й виконував як тактичну задачу,— перешкодити рухові ворожих військ на лінії Бахмач-Ніжин (а Бахмач уже був залишений), що вела з-над московського кордону до столиці краю. Затримання ж столиці в руках національного уряду мало величезне політичне значення з огляду на пертрактації з посередніми державами в Бересті, що саме тоді провадились. Завдання своє сотник в міру своїх спроможностей виконував так довго, як міг, цебто аж поки страти не досягли 50 % складу, в Києві не зачався внутрішній путч, а в безпосереднім тилу не опинився зболь-шевичений полк, що з іронії долі носив несподіване ім'я Шевченка. Все ж завдання було виконане, цебто полковника Муравйова з його військом було зупинено, а їх рухи на Київ були опізнені. Страти дуже численного ворога були немалі, але й наші були значні. Згинуло около 250 юнаків при 10 старшинах, а понадто ціла чота студентської сотні, що стратила вже на початку бою свого командира.

Чота ця при відступі вночі 29 січня натрапила на сильний відділ матросів і після відчайдушного разючо-нерівного бою була майже в цілості переколена багнетами.

Отце здавалося, все, що сучасний Нестор міг би записати до свого літопису.

Та в дійсності це було далеко, далеко не все!

Бо нарід, творячи з якоїсь події легенду, – а Крути, без сумніву, є й будуть однією з найвеличніших легенд нашої нації,— знає, що він робить.

Народня мудрість і національний геній – ця найвища земна справедливість – творячи свої легенди і міти, цебто підносячи дану історичну подію до височин надісторичних, ніколи – щодо вибору тієї події – не помиляються.

Не помилилися вони й у випадку Крут.

III

Офіціяльна еліта народу, що несе відвічальність за провід 1917-18 років, особливо ж року т. зв. революції, а властиво, року упадку Петербурзької імперії і року фактичного звільнення її народів – а нашого передовсім – офіціяльна еліта ця складалася з інтелектуалістів імперії.На неї сьогодні – на дистанції майже чверть століття – ми, відносно легко, можемо мати і маємо усталений погляд. Ми знаємо її не лише з боку її суспільного походження. Ми знаємо її батьків і ту ідейну та ідеологічну атмосферу, в якій вона зродилася і сформувалася.

Тема тогочасного проводу є темою надто широкою – ми її залишаємо історикам. Відмітимо і підкреслимо лиш найважливіше, істотне.

В своїй низовій, сільській частині характеризувалася браком національного інтелекту при надмірі емоцій, переважно примітивно-романтичної натури. В своїй частині горішній – вона вражала слабкістю, майже заником національного інстинкту, при хворобливім надрозвою абстракційного, чисто російського інтелектуалізму. Її приспана Петербургом історична пам'ять – вирішна властивість у таких моментах історії – не сягала далі одного-двох поколінь. Її історична пам'ять була жалісно убогою, навіть у порівнянні з історичною пам'яттю т. зв. маси, у якої назагал вона ще сягала, принаймні, часів Коліївщини, тієї маси, що на Чернігівщині чи на Херсонщині все ж спромоглася, і то цілком відрухово, повитягати зі скринь не лише козацькі жупани та шлики, але дещо більш промовисте: прадідівські шаблі й мушкети.

Еліта 17 року, що силою речей була проводом воскреслої нації, рухалася поволі, думала ще поволіш і тому – фактично – не провадила.