Синя волошка - Антоненко-Давидович Борис

Все буде влаштовано.

Вони познайомлять її з ротмістром Вороновим!.. Мене шматує дика злість. Звичайно! їм легко дивитись, як розіпнуть її тіло й мою душу. Вони невинні. Більше — вони ініціатори визволення ув'язнених товаришів, над якими нависла рука смерті. Коли наші повернуться, нарешті, знову, вони будуть героями чорних днів, їх будуть вітати на зборах, а я...

Мені кортить крикнути їм:

— Падлюки! — і, може, підійти знову до Павла і з усього розмаху — по блідій, перекресленій зморшками щоці: "На тобі! З усією твоєю філософією і всім вашим егоїзмом! На!.."

Але щось боляче, наче шкряботіння щіточкою по оголеному нерву, ставить передо мною питання, на яке я не здібний ніколи відповісти: "Хіба це егоїзм? І хіба в тобі самому не сидить егоїстичний жебрак?.."

Знесилений, з порожніми грудьми й розтопленою важкою масою в голові, од якої хитаються мої ноги, я байдуже виходжу один із приміщення і йду навмання. Зненацька мої очі вгрузають у йолопську фізіономію елегантного офіцера, наче на сірому, безбарвному тлі я тільки побачив його випещені риси холодного обличчя, і мені до реготу стає смішна згадка про конспірацію. Я, здається, навмисне, по якійсь драчливій волі, наспівував революційний мотив, але я вже знав, що тепер ніколи не почую запаху розпанаханої ріллі і не гляну на сині волошки...

Мені нестримно кортіло скочити на каланчу й вити. Вити на всю вулицю, як вив, виливаючи свою тугу, первісний дикун, як скавчить про загублену самицю пустельний звір. Але я понуро йшов навмання...

Ця ніч таки прийшла. З того часу, як відбулась та жахлива нарада, де виголошено смертний вирок над моїми дитячими снами й мріями непережитих за гасівкою юнацьких вечорів, я з тиждень не ходив до Павла. Я знав, що коли прийти, будуть неодмінно розмови тільки про це, про цю божевільну офіру в ім'я прийдешніх, невідомих днів. Це значило б віддати себе на повільну, безкінечну вівісекцію недосвідчених лаборантів, і я волів мовчки, без рухів, просиджувати цілий день коло вікна.

Я нікуди не виходив з дому, хоч двічі забігала до мене, стурбована моєю відсутністю, Ліда, я одбріхувався хворобою, здається, брехав навіть самому собі. Це були тягучі, як вічна осінь, дні і безпросвітні, як тління в домовині, ночі... Але в гущі ранкових туманів, під розпучливий стогін нічного вітру, родився мій страх.

Я з кожним днем ясніше усвідомлював собі неминучість цієї ночі і з острахом стежив, як бігли переді мною й пірнали в минуле хвилини, години, сходив вечір... І, нарешті,— ця ніч прийшла.

Синя Волошка гучно стукнула дверима, переступила поріг і стала. Вона була бліда, наче допіру вийшла з в'язниці. Я ступив до неї крок і зупинився. Невже цьому правда? Невже цю ніч вона буде т а м, і все це станеться?.. Але я не сказав жодного слова і тільки напружено чекав, коли й Синя Волошка скаже останнє слово над моєю душею. І тут я тільки нараз помітив чепурно зроблену зачіску й шовкову сукню на ній. Вона промовила:

— Товаришу, проведіть мене до готелю...

Серед глибокої тиші моєї кімнати це прозвучало урочисто і ясно, але що вкладала вона в ці слова, я не збагну і досі.

Вона хоче, щоб я сам провів її до готелю, де^ мешкає ротмістр Воронов?! Мені здалося це неприродною жорстокістю, але мою душу вже приспали, і той холодний страх, що не покидав мене цього тижня, осівся липким, важким намулом на споді грудей. Я, не міркуючи, мовчки погодився. Хай буде так, хай... Треба пройти все. До самого краю. До останньої, неминучої крапки... Хай!..

Я мляво одяг пальто, насунув на брови капелюха, підняв ко^гір, і ми вийшли.

Надворі знову, як і вчора, як і три дні тому, блукали сірі, сліпі, безбарвні й нудні хмари. І я не знаю, чи то вони, чи напружене тижневе чекання оповили мій мозок павутинням апатії й порожнечі. Я навіть не розумів, чого я йду. Власне, мене вже не стало — лишився тільки відгук колишньої інерції, яка штовхала мене до тої неминучої, останньої крапки. Я йшов покірно, похапливо, мовчки, як раб.

Що в'язало мою ходу з дрібними, але рішучими кроками Синьої Волошки, я не збагну й тепер. Вона йшла хутко, спокійно і навіть, здається, трохи енергійно, немов на звичайну партійну роботу. І тільки час від часу я крізь якийсь туман пригадував, що вона йде до ротмістра Воронова. Тоді я силкувався уявити собі три чорних пункти, на яких засуджено жагу моїх осяяних днів, і твердо вимовляв у голові: ліжко... ротмістр... Воронов... Але це грузне в мряці розплесканих, виснажених дум, і я чомусь раптом зупиняю кінчик своєї уваги на задрипа них штанинах, калюжах пішоходу і мовчки, епічно приходжу до висновку, що краще було б у таку годину одягти чоботи.

Ми порівнялися з міським парком. Він стояв обдертий, сумний, наче живий докір умерлого літа, і його тихий стогін був співзвучний моїм семл безвихідним дням і сльоті мого безсилля. Але на його жебрачому тлі мені врізалася в вічі одинока берізка. Вона була така ще молода й безпомічна поруч старих, кремезних лип і каштанів. Я ніколи не забуду її похиленої голови в розпуці і оголеного тендітного стану... Я наче прокинувся. Страшна, невблаганна подібність устала потворою переді мною: це ж не самотня берізка безпорадно стоїть перед садизмом осінньої негоди, це—Синя Волошка в освітленому покою ротмістра Воронова, це мій сполоханий ранком дитячий сон... І я, опам'ятавшись, приходжу до самого леза свідомості. Ні, цього не може бути! Ми зараз повернемось назад. Я взяв її за руку, але в ту ж хвилю пустив. Леле!.. Я добре знаю, що ми не повернемось, я навіть не уявляю собі, чи повернемось ми коли взагалі...

І тоді раптом я пригадую всі цинізми розстріляного вже Пащенка й ними затамовую свій біль. Я умисне, оздоблюючи сарказмом кожне слово, кажу собі:

"Ге! Пах селянської ріллі й сині волошки на перелозі,— а чи не хочете ви, товаришу, трипера!.. Ха-ха-ха!" — і мені хочеться істерично сміятись; ох, як сміятись!..

Але Синя Волошка, примруживши очі, дивиться непорушно понад сіру масу кам'яниць і так само твердо йде вперед. Мій сарказм розсипається, засоромлений під її кроками, але я ще змагаюсь:

"Вона йде до ротмістра Воронова — ну, і що ж? Хіба пристрасть жіночого тіла розбирається в соціальних таборах?.. Вона навіть задоволена, ба — енергійна. На якого ж чорта в такому разі ця чепурна зачіска й шовкова сукня?!.."

Мене опановує звірячий інстинкт дикої жаги: "Ні! Перше, ніж вона піде туди, це станеться зі мною. Так. Одвести, навіть силоміць узяти до вогких алей понурого парку, і..."

Я грубо шарпнув її за руку, і— несподівано для себе, з мукою і страхом запитав:

— Саню... Скажіть, ви... знаєте вже мужчину?..

Я напружився всією істотою схопити її ВІДПОВІДЬ, наче в ній заховано мій рятунок і виправдання самого мене. Синя Волошка, немов не зрозумівши, здивовано глянула на мене, її очі раптом заволоклись хмаринкою туги, і вона стиха сказала:

— Ні.

Вона нервово тепер одвернулась убік, закрила руками лице на хвилину, і глухе, придавлене зітхання вирвалось із її грудей.

Я повірив тоді їй, як ще ніколи не вірив нікому.

Мій молитовний погляд зупинився на її засмученому, похиленому обличчі, і враз мою голову черкнуло ластівкою :

"А може...Може, вона зовсім не уявляє собі, що дожи-да її в готелі?.."

І безліч планів, комбінацій, можливостей п'яною юрбою штовхались у голові. Хіба справді не можна плюнути зараз на це безглузде доручення й десь переховатись, поки нзші здобудуть місто? Адже ж усе одно, чи загинуть Кононенко й Гнат, чи ні — місто буде наше. Це давно вже розв'язано на фронті. І хай загине не один Гнат, а десятки, сотні" тисячі —все одно ми дійдемо свого. Це ж так ясно. І хіба не можна буде найти силу поважних причин, чому Синя Волошка не виконала свого доручення. Я несподівано звернув увагу на останнє слово. Яке, власне, доручення? Ніяких постанов комітету й доручення не було. Це тільки приватна вигадка Павла й по-дитячому наївна самоофіра Синьої Волошки... Адже ж це через неї тоді я покинув бій і втік...Але ні,—я не кидав бою і своїх ранених товаришів. Це дуже зрозуміло: ми відступали, була очевидна поразка, і я просто рятував себе...Ну, яка ж була б кому з того користь, коли б мене тоді порубала кавалерія? І я взагалі про це не буду казати нікому...

Але .якийсь чужий голос свавільно вривається в мої думки.

— Яка безсоромна софістика боягуза!

Мені таки справді стає соромно, і я хочу виправдатись, але й виправдуватись немає чого: ми машиново сунемо далі, звертаємо на головну вулицю, де недалеко вже той готель, і я напевне знаю, що ми не звернемо з путі нікуди. Чому? Я хочу це зрозуміти й не можу. Я настирливо себе питаю: "Ну, чому ж ми не повернемось?.. Тому, що я боягуз?.. Так кого ж я, нарешті, боюся — чи комітету нашого, чи Павла, чи самого себе!?.."

На протилежному боці випростався над вулицею стрункий готель. Синя Волошка круто повернулась до мене:

— Далі не йдіть. Небезпечно. Коли можете—ждіть. А втім...

Вона кинула мені сумну усмішку, знову замружила очі й рішуче повернулась до парадних дверей...

Я хвилину безтямно дивився їй услід, потім, наче опам'ятавшись, скочив з місця за нею, але вона вже зникла за бульварним натовпом. Я безтямно прохрипів:

— Санюі..— і мої змучені ноги підкосились і сіли на краю пішоходу...

Я так і не знаю, скільки часу блукав мій скривавлений зір по освітлених вікнах готелю, де розіп'яли мої непере-житі юнацькі вечори й недосяжне небо моїх дитячих мрій. Я тільки гостро, до самих брудних подробиць, відчував, що там, за одним із цих вікон, лежить вона (вже не Синя Волошка) з ротмістром Вороновим...

Тяглися безкінечні хвилини, і за ними волоклася по. каміннях бруку моя безвладна змордована думка. Десь торохкотіли колеса, дзвонили трамваї, сміялись перехожі, але це здавалось таким далеким і чужим, наче за могильною землею...

Я несвідомо поклав собі дожидати її повернення й автоматично, втративши чуття часу й вогкості безконечної осінньої чвирі, ходив від краю до краю готелю, на протилежному боці.

Я опам'ятався й увесь здригнув тільки тоді, коли переді мною, наче з-під землі, з'явились дві тремтячі волошки, і на блідому лиці блиснула — чи то крапля дощу, чи сльоза. її груди бились, як зловлена птиця. Захлинаючись, вона ледве вимовила:

— Товаришу...