Синя волошка - Антоненко-Давидович Борис

Ми відходили. Нервово рівнялась темна лінія, і знову ламалась на скалки. З кожним кроком назад — під шинелями хутко прокидалась і метушилась людина. Людина з болями, стражданнями, з жінками, нареченими і такою гострою снагою — жити. Вона категорично заперечувала вогненній лінії і штовхала все швидше далі,, назад — назад, за село. Де — наші. А там...

Чорним струменем блиснула з ярка й розлилась по ріллі ворожа кавалерія. На мене дмухнула визволена смерть, і я почув, як дубіють мої руки, ноги, і я, прикутий до місця, без думки дивлюся вперед.

Тоді зненацька на правому крилі замайоріла біла хустка на багнеті, знялися вгору покірні, благаючі руки, і — селюки зрадили. З виттям і прокльонами на золоті слова наших стягів вони кинулись, як отара, проти хвилі. Наша лава враз скам'яніла. Але це був тільки один страшний момент. Десь попереду від ближчих вершників розсипався переможний крик дикої радості і — повернув нам тяму.

Вдарило кілька пострілів, замиготіли в очах рілля, садок і розлютовані коні, і — переді мною, там, де зійшло і скрушно дивилось на бойовище сонце, встала раптом Синя Волошка.

Я на мить зупинився на бігу, глянув на схід ще раз, і — захотілося шалено — жити!.. Навіщо ж так безглуздо й непотрібно вмирати під ударом донської шаблі, коли розливається владарем день, горить снагою сонце, і будуть далі дні, і дні, і — Синя Волошка, мій сполоханий ранком дитячий сон!..

Я миттю розірвав на грудях шинелю, перерізав ремені, з огидою кинув їх додолу і щосили побіг до лісу... Там, позаду, свистіли кулі, спалахували й гасли чиїсь зойки, падали мої скривавлені товариші, а я без пам'яті ламав кущі, гілля; в горлі мені пекла спрага, й рвалось вистрибнути з грудей серце. Я, захлинаючись, ковтав ту невелику вже відстань до перших дерев, яка важила моє життя, і мені вже чужим був безнадійний опір, який чинили десь позаду недобитки моєї лави. Я кожну мить відчував так близько коло себе небезпеку. І ось майнув стовбур, другий, третій, кущі... Я вибіг на галявину. Навколо — порожньо, наче й не було зроду фронту. І тут я, щасливий, заломив у безтямній радості руки, впав знесилений на траву, і гарячі груди тулив до вогкої, байдужої землі.

...Це були холодні, заспані ночі на брудних підлогах вокзалів, коли навколо сновигали їхні шпиги, військові, 1 мені здавалось, що вони шукають тільки мене і ось-ось зловлять; це було монотонне торохкотіння коліс вантажного вагона і безвихідна втома скрюченого тіла, але це було щастя. Я мав приладнану за підшивкою шапки таємну командировку до нашого підпільного комітету. Але Де не те: там же, в тому далекому місті, куди я вже з тиждень їду різними поїздами, чекаю на пересадках, наймаю коней, і знову — поїзди, там — моя Синя Волошка! їхати в нетрі ворожих сил — це було надмірне тоді щастя...

Хотілось по-юнацькому крикнути до всіх навколо:

— Глибока осінь і реакція — дурниці! Що вони — проти моїх розгойданих снів і запашного дня моєї всепереможної любові!..

Але я не кричав, тільки, повернувшись у бік до залатаної, мабуть, часів Миколи І шинелі, яка флегматично сунула за гнилу, сіру сорочку волосату руку й била під пахвами воші, ляскав її по плечі й дружньо казав:

— Закуримо, земляче, матері його сто чортів!.. Шинеля поволі витягала з-за пазухи руку, втирала

задоволено носа і крутила цигарку з моєї махорки. Це було надмірне щастя!..

Знову своє— не своє місто і чужі, дощові, осінні дні.

Але це було — тільки темне тло, на якому яскравіше марила збентежена думка. Це ясно: в місті була Синя Волошка, таке ж саме наївне, хороше дівча.

Ми зустрілись на якійсь міщанській кватирі, куди мене справив Павло. На старій, трухлявій хвіртці хизувалася новенька, охайна дощечка:

Д о м

принадлежит владельцу Н. П. Пономаренкову Вона насмішкувато, згорда подивилась на мене, далі я пройшов через вузенькі, тьмяні коридори; десь цигикала чиясь канарейка; двері, і — Синя Волошка стрибнула з ліжка й побігла мені назустріч:

— Товаришу Василь!

Вона схопила враз мої обидві руки й на хвилину завмерла в запитливому погляді. Я вийшов на середину кімнати й жартівливо її виправив:

— Ні, тепер уже не Василь, а — Пьотр Бутузов, позапартійний, але переконаний "общерос" — землемір Скви-рського земства...

Синя Волошка засміялася своїм дитячим веселковим сміхом, посадила мене на ліжко і, сівши поруч, ізнову спинила на мені свЬЇ цікаві очі.

— Ну, так розповідайте.

Було так багато казати, і я не раз у дорозі уявляв собі майбутню нашу розмову, але тепер ураз слова розбіглись, усі думки переплуталися в один незграбний клубок, і здавалось, що все вже сказано давним-давно і більше немає чого говорити. На моїх устах одначе заворушилось кілька невдалих речень, але того великого, що сповнило весняними шумами мою душу, я не міг їй сказати.

Нараз я помітив, що вона надто щільно присунулась до мене, і раптом відчув її ногу. Я несвідомо відсунувся.

Ах, навіщо вона це робить? Хіба вона не знає, що... Я пильно глянув на неї, і знову — таке наївне, хороше дівча... Я посміхнувся собі: хіба воно розуміє що?..

Але нам треба спішити. У Павла сьогодні нарада. Наші справа кепські. Страшенно кепські! Чиясь слизька рука щодня виривала з наших нір окремих товаришів і цілі групи. Один за одним, під збільшеною вартою, підпільні ревкоми йшли за грати й більше не верталися. І ці останні арешти позавчора, коли захоплено такі важливі наші папери... Нам треба спішити.

Ми вийшли з кватирі й розійшлись.

Надворі знову — чуже, похмуре небо, й сотає нудну, одноманітну пісню реакції осіння мжичка. Але мені радісно. Я з насолодою підставляю під холодні краплинки своє лице і, незважаючи на вартових, забуваю умови конспірації і йду головною вулицею. Яка, власне, безглузда обережність, і я не розумію, як я їй одразу скорився— йти до Павлового приміщення кожному різними вулицями, коли я так скучив за Синьою Волошкою, коли мені хочеться співати веснянки, коли...

Я запалюю цигарку і намагаюся швидше дійти до Павлового дому.

— ...Вихід, товариші, тільки один...— Павло ніяково розвів руками, оглянув усіх нас, на хвилину його болісний погляд зупинився на Синій Волошці, і, рішуче подивившись на товаришку Ліду, він з притиском сказав: — Урятувати становище може тільки... Да. Жінка... Жінка зо всіма властивостями жінки. Розумієте? Тільки!

Я знав, що Ліда буде заперечувати, і вона справді розчаровано казала, що це фантастика, що рятунок товаришів конче необхідний, але це треба зробити якось інакше, і т. д. Мені чогось здалося, ніби всі з чеканням і сподіванкою дивляться на Синю Волошку. Я насторожився, наче заносив хтось неминучий над моєю головою ніж, і в грудях мені десь глибоко спалахнуло на мить обурення.

Павло знову сказав:

— Ви тільки усвідомте собі гаразд справу: Кононенка й Гната ми, що б то не було, мусимо вирвати. Адже з ними разом захоплено папери, по яких контррозвідка буде працювати й працювати... Може пропасти ще безліч товаришів. Це все — в руках ротмістра Воронова, якого, здається, всі добре знають... Ну, як вирвати ці компрометуючі Гната й багатьох наших папери? Доберіть мені, товариші, способу, коли ротмістр Воронов має тільки одну ахіллесову п'яту, і нею є—жінка?..

Була гнітюча, наче в камері перед розстрілом, тиша. Мені хотілось, і я поривався сказати, що це — Павлова ексцентричність, і будувати таку важливу справу на цьому не можна, але в мене вийшло якесь недоладне бурмотіння, від якого самому стало ніяково і навіть гидко, і в той же час я відчув, що десь у підсвідомості прокидається і окреслюється виразна думка, яка, всупереч усьому мені, згоджується з Павловими словами; вона запевняє мене, що це тільки єдиний засіб у наших руках.

Я втомлено подивився на Синю Волошку. На зборах вона майже завжди мовчить і тільки уважно слухає. Мені здається, що вона почуває тоді себе дитиною, яку дорослі щойно впустили до свого товариства. На цей раз вона чогось заметушилась на своєму місці і гарячково почервоніла.

Павло стиха повторив іще раз:

— Да. Тільки — жінка...

Я зажурено подумав: так, Павло має рацію: тільки — жінка. Більше: партійна. Наша!.. Але чому: наша група така нечисленна, і в ній тільки дві активні... Щось обірвалось у грудях і потонуло в холодній, слизькій трясовині: тільки дві жінки...

Раптом — я не повірив своїм вухам — Синя Волошка встала і трохи тремтячим, але упевненим голосом сказала:

— Я згоджуюсь... Я піду...

В кімнаті спалахнули і враз, наче хто зірвав мотузи, що зв'язували м'язи й мозок, почали говорити, вставали з місць і ходили. Але я вже нічого не чув.

"Як!? Синя Волошка піде до ротмістра Воронова!? Адже ж там потрібна, власне, не жінка, а просто, цинічно й брутально — жіноче тіло!.. Що за варварство! Дозволити їй добровільно піти, для викрадання якихось паперів, на розп'яття, на...— я умисне це твердо сказав собі — на ліжко до ротмістра Воронова?! Ні-ні. Це нечуваняй ще егоїзм. Треба рішуче сказати їм усім:

"Цього не буде! Чуєте,— не буде ніколи!"

Але я тільки з мукою можу вимовити пошепки:

— Саню!..

І тоді знову затріпотів і бився прозорими крилами, мов підсмалений свічкою метелик, мій, сполоханий ранком, дитячий сон, і крізь тумани знівеченого юнацтва і чорну ріллю всього мого життя подивились на мене дві наївні, прекрасні волошки...

Я хутко встав, підійшов до Павла і, одвівши його вбік, сказав:1

— Слухай, Павло, навіщо ця божевільна дурниця?.. Павло! Ти ж... Любиш її...

На цей раз Павло не заперечував існуванню кохання. Він, наче побитий, боязко одвернувся від мого погляду і стиха, з мукою прошепотів:

— Треба так...

Я грубо кинув йому в лице:

— Не розумію! — повернувся й пішов до свого місця. Але ні. Це справжнє божевілля. Цього ніколи не може

бути. Цієї жертви — занадто. Занадто вже!

Тепер, у ці часи, коли близиться велике визволення людства,— людське тіло на офіру. Тіло — сливе дитини!.. І я /не знаю, що це, але в сутінках стиснутого мозку приском відбиваються такі яскраві, розпечені слова: "За майбутню гармонію людства я не віддам жодної сльози дитини"... Це — Достоєвський. —Із сірих, припорошених десятиліттями., давно "перегорнутих сторінок це він дивиться на мене своїми інтелігентськими очима. Але до чого ж це?

Я з ненавистю дивлюсь на своїх товаришів, і до мене, наче крізь стіну, долітають тихі, спокійні тепер Павлові слова:

— Позавтра вас познайомить із Вороновим Надійка С.