Бабуся у білому капелюсі (збірка) - Олійник Галина

Женя, коли пасла корів, була постійно одягнена в джинси і картату сорочку, яка дісталася їй від старшого брата, що виріс з неї років з десять тому. В цьому одязі, а також в картузі – дівчинка і не здогадувалася, що була дуже схожа на хлопця. Її розхристана зачіска теж була більше схожа на нестрижену чуприну, яку іноді носять хлопчаки-підлітки…

– Дівчинка! Ти – дівчинка! – здивовано, вказуючи на неї пальцем, промовляв з якимось незрозумілим, дикуватим сміхом Євгенко.

– Авжеж… дівчинка! Ти… якийсь дивний! – сказала вона, образившись.

– Ха-ха-ха! – реготав хлопець.

– У вас там що, всі у місті такі дивакуваті, невиховані хлопці? Чи тільки один ти такий?

– Ха! Ха! Ха! – не міг заспокоїтися Євгенко.

– Та ну тебе… – мовила Женя і вийшла з води. Не одягаючись, зібрала речі, відв'язала коня і на нім помчала, як вітер.

– Ха! Ха-ха-ха! Оце так! Дівчину сприйняв за хлопця… Дівчисько! Звичайнісіньке, рудоволосе дівчисько!

Насміявшись, наплававшись, Євгенко вийшов на берег. Одягся… Знайшов у траві спійманого рака і, почувши голос своєї тітоньки, яка кричала на корову, попрямував до неї. Іде і сміється.

– І що тебе так розсмішило? – з цікавістю запитала вона.

– Та… Ось… дивіться, якого спіймав рака!

– Ах! І великий же… – дивувалася тітонька, а потім знов своє: – Женю… Ну, скажи, чого тобі так смішно? Мабуть, Євгенія розповіла щось кумедне?

– А Ви що, її знаєте?

– Знаю! Так що ж… Що таке смішне вона тобі розказала? Смієшся і смієшся…

Женя вже зібрався розповісти... Йому хотілося все викласти так, щоб не бути самому смішним… Але він не встиг. У цю хвилину почулось, що в лісі реве корова.

– Ой! Недогледіла! – вигукнула тітка стривожено. – Треба скоріш виганяти. А то далі зайде, ще заблукає… І тоді нам доведеться її шукати до ночі… От напасть!

– А давайте я! – озвався Женя і побіг у ліс.

– Повернись! Ти ж не знаєш лісу! Ще заблукаєш… – кричала услід йому тітка, але він ніби й не чув. – Ох, і впертий! Боже, хоч би не прийшлось і його шукати разом із коровою! – хвилювалась вона.

Невдовзі Женя повернувся. Йому вдалось завернути неслухняну корову... Попасши корівок під лісом, вони погнали їх луками далі.

Так минув час… Радісно і неквапно йшов до завершення день... Сонечко опускалося до землі – все нижче… нижче… Велике… Червоне… котилось на захід, лишаючи світу на згадку чарівні вечірні промені, сповнені приємних турбот, пташиних пісень, ласкавого подиху річки, зеленого передзвону лугових царин* і спокою лісових галявин.

Череда гарно випасених корів прямувала додому. Кожна корова йшла з повнісіньким вим'ям молока. Женя був такий втомлений, що ледве ішов… Та він був щасливий… Бо побував на пасовиську, покупався у річці… зловив великого рака… а ще познайомився з Женею. Нарешті він побував у лісі, що так манив, коли він дивися на його темні шпилясті крони, що незмінно височіли над луками у такій синій… омріяній далині.

*Царина – місцевість за селом, вигін, луки, поле.

Мурка і її щастя

Цю ніч Жені гарно спалося… Він ліг такий втомлений, такий виснажений, бо вперше у своєму житті пас череду. І от ця череда всю ніч йому снилась. Там були корови на всякі масті: руді, чорно-рябі, красно-рябі, сірі, білі, чорні… І такі вони були неслухняні! Він то і знав, що виганяв їх то з лісу, то з річки. І ніхто йому у цім не допомагав… Бо пас хлопець сам. Звичайно, коли є кінь, то пасти – одне задоволення. А уві сні у нього був кінь – гривастий, сивий, як дим вечірнього багаття.

Крізь сон донеслося, як задоволено зацокотіли лелеки, а потім почувся настирливий гавкіт собаки. Її будка якраз під вікном.

– Ну чого ти розгавкалася?! – сонно бурчав Євгенко. А тоді підвівся і побачив, як серед двору викачується кіт, а на нього гавкає Гіра. Собаку так назвали, бо їй так самій захотілося. Це підмітив Катрусин татко, який колись привіз її зі столиці. Кожного разу, коли собака до когось лащиться, у неї виходить "гі-р-ра, гі-ра"… Таке собі кумедне і приємне гарчання.

"Смішна… та все ж собака. Побачила Мурчика і рветься. Напевно, їй теж хочеться покачатися серед двору. Але у Гіри це не вийде, бо її прив'язали, щоб не ганяла курей", – спросоння роздумував хлопчик.

Раптом скрипнули двері. І у його кімнату увійшла кішка Мурка. Раніше, як тільки-но він сюди приїхав, то не міг так швидко, як Катруся, визначити по очах – де Мурка, а де Мурчик. Бо вони надто схожі… Як близнюки!

Тоді Євгенко постійно плутав, де Мурчик, а де Мурка… І навіть одного разу дививсь на Мурчика та стверджував, що це вона – Мурка… Але Катруся заперечувала і казала:

– Ні! Це кіт… Мурчик!

Коли Женя поцікавився, як вона визначила, Катя підійшла до Мурчика, погладила, поправила йому хвоста і відповіла:

– Не так муркотить!

Відтоді минуло більше місяця, і Мурка стала такою гладкою… Бо, як каже тітонька: має навести кошенят. От тепер Євгенко запросто може розрізнити, де Мурка, а де Мурчик.

– Мя-у… Му-р-р-р. Му-р-р-р. Мя-у! – озивалася кицька, граючи краєм простирадла, що звисало з ліжка.

– Киць… Киць… Киць… Стрибай до мене! – гукав її Женя. Жені подобалось гладити Мурку, яка встигла до нього звикнути та полюбити.

Кицька стрибнула на ліжко, і він посадив її собі на живіт.

– Не пручайся! Лежи спокійно… – наказував, вкриваючи її ковдрою.

Він помітив: цього дня кицька стала… якось… інакше поводитися. Якщо раніше із задоволенням йшла до нього й викачувалась на ньому зверху, мостилася під боками і навіть на голові … То зараз же… норовила втекти. Хоча сама зайшла до нього в кімнату.

– Ну чого ти? Невже не подобається, як я з тобою граюсь?

Але кицька не зважала на його слова і намагалася вилізти з-під ковдри, якою Женя старанно вкривався з головою.

Раптом… вона перестала пручатися. Вмостилась і жалібно занявчала.

– Не нявкай! Я ж нічого поганого тобі не роблю, – сказав він і відчув щось тепле, вологе…

"Невже кішка хотіла у туалет… і після того, як я її не пустив, вона…" – подумав і враз скинув ковдру додолу.

– Та що це? Бридке, мокре… ворушиться! – скривився він. – Невже це миші, яких ти принесла за щоками, щоб мені показати? – запитав він у кицьки, а тоді… здогадався. – Це кошенята! – вигукнув хлопець, коли помітив, як з-під неї показалося сіреньке, з білими цятками, сліпе кошенятко. – Кошенята! Народилися кошенята! – крикнув він на всю хату.

Першою його почула Катруся, яка спала у сусідній кімнаті. Прийшла. Подивилась на нього щасливого і схвильованого.

– Чого ти?.. Які кошенята? – не розуміла вона, потираючи очі.

– Ось! Не бачиш?.. На ліжку!

– А… А як це… Їх Мурочка народила в тебе під ковдрою?..

– Ага!

Катя недовірливо подивилась на Женю, а потім помітила мокру пляму на його майці, засміялась і мигцем вибігла з хати – розказати про все своїй матусі, що поралась у дворі. Женя поспішив слідом. І з порога почув:

– Мурочка навела кошенят, коли Женя ще спав… Він спав… а вона… – сміялася дівчинка, – навела на ньому… На животі!

– Та ти що? Невже – на животі?..

– Так! У нього на майці навіть пляма лишилася. Ось! – показала дівчинка, підійшовши до Жені.

– Та ні! Не на животі… – пояснював він, – поряд!

Мама поспішила до хати… Зайшла в хлопчикову кімнату…

– І справді… – сказала вона, побачивши кицьку, що лежала на ліжку і старанно вилизувала свою малечу. – Видно, ти, Женю їй дуже сподобався, раз вона народила їх на тобі...

– Та ні… кажу… Поряд!.. Не на мені!.. – доказував хлопець, бо не хотів, щоб з нього сміялась Катруся…

Та це було не таким вже й важливим.

Руде сновидіння

Ну чому тут зі мною стаються всілякі оказії*?" – роздумував Женя, хоча жодного разу не пошкодував, що батьки привезли його у село. Такої, як тут, краси він ніколи не бачив. Де ж побачиш… таке у великому місті?.. У дворі – лелеки! Перед двором – трави зелений килим! Пройтися вулицею… – і гай… В городах – квітучі, багаті духмяними травами луки, що тягнуться… тягнуться… і, широко розпроставшись, обіймають гай. Ліворуч села – широкий вигін, річка… А далі… ген-ген – височіє сосновій ліс, наче вельможа-велетень, розлігся на схилах… Його сосни подекуди розбрелись луками… Та він їх не сварить… не сердиться… А все поглядає, киває верхівками і дбайливо вкриває зеленими хвойними кожухами плечі височини, що здіймає свої пороги із заходу на схід, прямуючи через сусідні села.

Якби ж то Катя не була такою насмішкуватою, то я б не зважав, хай би й ставались зі мною ці смішні випадки... А то ж! Ніяк не забуде пригоду з Муркою і її кошенятами: усім на світі розказала, що кішка навела їх на ньому.

Євгенко спершу відпирався. А тоді… перестав щось доказувати, мовляв:

– Що ж… Кажи, що хочеш. Мені байдуже! Те, що так вийшло, вказує на те, що кицька відчула, що я – хороший, добрий… і вирішила народити у мене під ковдрою… А до тебе, Катю, вона чомусь не зайшла… Увійшла в хату – і прямо до мене.

– У моїй кімнаті були зачинені двері! – пояснила дівчинка.

– Аякже…Тепер можна казати, що завгодно… Я ж не бачив! Тоді, мені було не до того, щоб дивитися на двері твоєї кімнати, – посміхався Женя.

*Оказії – смішні дивні випадки.

– Ма-а-мо! Ма! А Женя каже… – заскімлила Катруся і побігла до мами, щоб нажалітися.

"Ну, що з нею вдієш?.. З цією Катрусею…– подумав Женя. – Отож… зараз нажаліється, і тоді тітка буде сердита на мене… І як знати… можливо, й не випустить з двору, коли буду вперто доказувати свою правду. Хоча… Нехай жаліється… Втечу! На якийсь час зникну… А куди? – він окинув поглядом двір і зупинився на сіннику. – Сховаюся там… на сіні! – вирішив, а тоді згадав: вони частенько ховалися там з Катрусею. – Ні, там знайдуть враз", – збагнув і подивився на високу копицю соломи, що притулилася до посивілого дерев'яного сінника, мов жінка до чоловіка.

– Та й високо ж! – сказав він, як підійшов до копиці. І… від городу, щоб його не помітили, почав лізти на верх копиці, щоб там залягти й затаїтися. Трохи піднявся… Та раптом підошви його черевиків попливли по слизькій вертикальній поверхні, і він упав на землю зі жмутками соломи в руках. Незважаючи на невдачу, Євгенко, спробував ще раз… Вхопися руками міцніше, став підніматися… Але знову впав. Переконавшись, що забратися на копицю не просто, хлопець, вирішив потайцем пройти сусідніми городами і сховатися в гаї. І побіг шелесткою кукурудзою, поміж соняшничиння, по рядках буряків, моркви… по картоплі, зачіпаючись за сухе огудиння, притовкуючи репані горбочки землі, з яких де-не-де визирала картопля.