Українська література » Класика » Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій

Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій

Читаємо онлайн Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій

Я побачив унизу, під горою, маленьку постать, таку мізерну, що сльози мені навернулися, – він ішов, опустивши голову й засунувши руки в кишені. Кинув оком туди, де мала стояти за моїм припущенням друга мікропостать у шовковому платті, але там не було ні душі, хвіртка зачинена, у дворі також ані душі, тільки проїжджав мимо по шосівці, поганяючи крихітним батіжком крихітного коника, шматник Йоська. І вечірнє сонце вдарило раптом у наші вікна, які зовсім не були зачинені віконницями, і поранило їх. І вони раптом запалали, аж я злякався, що з середини в нашому домі почалася пожежа. Але не було вже коли на все це роздивлятися, і я, налягаючи на п'яти, пішов просто із крутосхилу, розсипаючи пісок та каміння, бо раптом злякався, що та мала чоловіча постать із мого визору пропаде.

Унизу я зустрів Пепу. Отого Пепу, котрий десь був пропав і якого ніхто з нас не бачив цілий рік; хлопець гнав додому корову.

– О! – сказав я і завмер здивований.

– Здоров, Мавпо! – великодушно кинув мені Пепа, широко всміхаючись. – Куди це тебе несе?

– Додому, – сказав я. – А ти звідкіля взявся, Пепо?

– З неба впав, – цвиркнув під ноги Пепа. – Забрали мене від баби. А може, баба мене їм віддала, не знаю.

– Знову пастимеш корів? – спитав по–дурному я.

– Та вже пасу, – сказав Пепа. – А ти за своїм старим шиєшся?

– Шиюся, Пепо, – печально сказав я. – Утік мій старий із дому.

Пепа засміявся. Показав темні прокурені зуби, а переднього в нього й не

було.

– Твій старий, як і я, – сказав.

– Де ти подів зуба, Пепо? – спитав я, широко на нього дивлячись.

– З одним корешем побився, – сказав Пепа. – В селі. А знаєш, де твій старий ховається?

Пепа знову засміявся, показуючи щербу в зубах.

Дивився на нього на повні очі: чого це він так радіє? Що йому до мого батька і до того, де той ночує? Бачив, що батько на міст не пішов, а завернув за схил, а тоді й під моста. Пострибав по камінцях – переходив на той бік річки.

– Твій батько, – урочисто сказав Пепа, темніючи щербою, – ночує під мостом. Там, де колись ночував я!

Мені раптом захотілося стрибнути на цього старшого за мене хлопця і значно сильнішого за мене, того, кого ніхто не міг побити на вулиці, і вибити йому ще одного зуба. Чого він радіє, нещасний! Але я на Пепу не стрибнув. І не тому, що злякався. Руки мої обвисли й не рухалися, ноги мої вгрузли в землю і закам'яніли.

– З’їв, Мавпо? – сказав Пепа.

Повітря навколо стало зелене. Зелене стояло переді мною Пепине обличчя. І цього разу я не витримав. Підскочив і вгатив Пепі в зуби туди, де темніла в нього щерба.

Мене щось ударило, і я впав на землю. Але відразу ж схопився – переді мною засвітилося зелене Пепине обличчя. І я знову вдарив його туди, де темніла в нього щерба. Я побачив, що зелений Пепин рот раптом почервонів. Знову кинувся на нього, але мене збив сильний удар. Я впав. Пепа почав гамселити мене ногами. Затулив руками толову, але не кричав.

– Паршивий виплодку, – тусав мене Пепа. – Паршива Мавпа! Я тебе вб'ю, падлюку!

Я крутнувся і раптом хапнув Пепу за ноги. Смикнув до себе, і мій суперник гримну вся на каміння. Далі битися я не став, метнувся по стежці, а за хвилю уже завмер на насипі біля мосту.

Пепа там, унизу, стояв рачки. Натужно звівся й подививсь у мій бік; обличчя в нього було залите червоною юшкою. І мені стало його жаль. Шкода, бо я цього хлопця любив. Він був героєм нашої вулиці, до нього підлещувалися, але ніхто не любив його, тільки я.

Йшов через міст як побите песеня. Забув, що мені треба стежити за батьком, та й непотрібно це було – Пепа мені все виповів. Сьогодні не маю сили забрати його додому, бо в мене самого не все гаразд.

Брів додому, ледве пересуваючи ногами. Мати стояла біля хвіртки.

– Це не він тебе так? – зойкнула вона.

– Ні, – сказав я, дивуючись, що їй таке могло прийти в голову. – Посковзнувся на горі і впав.

– Не знайшов його?

– Знайшов, – сказав я старечим голосом. – Приведу завтра.

– Де він ховається? – спитала вона.

Але я не відповів. Обійшов її і розбито піднявся на ганок. Розчинив двері, й на мене любо повіяло запахами рідного дому.

– Ну, чого ти там стала? – нечемно сказав я матері, що все ще стояла серед двору. – Кажу ж тобі, завтра його приведу…

І я його привів. Уже не грався в індійців та слідопитів, не ховався по ямах, а прийшов у певний час під міст, де став так, щоб батько не побачив мене заздалегідь і не звернув убік. Стояв тут стовпчиком, очікуючи того моменту, коли зустрінеться зі мною віч–на–віч – у школу й сьогодні не пішов. Але його чомусь довго не було, вже сутінок спустився, і я почав відчувати, що вогкий дух землі просочується через капіляри моїх підошов, наповнює холодом шкарпетки, проникає зимними потічками під шкіру, доходить до кісток і поступово починає підійматися вгору. Я ніби губка наливався нездоровою вільгою сирої землі, але піти звідси не бажав, адже дав матері тверду обіцянку батька таки привести. У мене вже тремтіли посинілі вуста, коли я не так почув, як відчув його наближення. Хтось ішов до мосту від річки й важко дихав. Ішов не з того боку, а від розбитої у війну яйцебази. Сутінок стояв уже такий густий, що я не зразу побачив його, та й чи батько це був? Але то був батько. Висока постать, кучеряве, розчухране волосся, довгообразе обличчя, освітлене промінням далекого ліхтаря; батько важко дихав і від нього несло таким сопухом, що задихнутися можна було.

Тоді я вийшов із тіні і став на освітленому місці.

– Хто тут? – спитав хрипко батько. – Ти, Віталію?

Та я мовчав. Стояв спиною до світла, а його бачив виразно. По його обличчі пробігла гримаска болю чи обридження.

– Що ви від мене хочете? – спитав він і від нього війнуло смердкою хвилею.

– Іди додому, – сказав я, мені здалося, його таки інтонаціями.

Батько сів на каменя і спустив голову.

– Мати тебе підіслала? – спитав понуро.

– Ніхто мене не підсилав, – мовив я. – Хочу, щоб ти йшов додому!

– А що мати?

– Вона тебе чекає, – сказав я.

Батько засопів.

– Сказав їй, де ховаюся?

– Не мав би чого робити, – мовив я поважно. – Я матері про тебе не розказую.

– Може б, ти ковдру приніс, – запропонував батько, і від нього знову війнуло сопухом.

– Ні! – категорично сказав я. – Підеш додому!

Він звівся з каменя і раптом став високий–високий, а я знову опинився в його ногах, маленька мавпочка із задертим личком і лопушаними вухами, яка щось із себе вдає і сміє наказувати цьому високому й гарному, хай і несе від нього так бридко. І я знову вийшов зі своєї плоті і ввійшов у його очі, й позирнув згори вниз його очима. Ні, він не бачив мого лиця, спиною до світла я стояв; бачив тільки те, що від мене залишилося, – утлий, нікчемний кавалок плоті, що зветься його сином, маленьку почварку, яка скрізь його переслідує, скрізь його вистежує; маленьку почварку, яку він усе‑таки пустив у світ і немає в тому жодного сумніву. Міг би ступнути зараз до неї, адже вони тільки вдвох, схопити за худу, тоненьку шийку й переламати, як ламає куниця шиї курям, отоді б він звільнився й міг би скільки завгодно хропти в дірці під мостом, прокидаючись, коли вгорі проїжджає, з гуркотом трощачи порозбивані дошки, машина; тоді б йому здавалося, що та машина переїжджає йому по грудях і так тривало б доти, поки котрась і справді його зачавила. Але це були дурні думки, бо я, невидимий, сидів у батьковій голові, добре бачив і знав, що думає він і відчував, що він відчуває. А відчував він те саме, що і я, коли дивився, як стоїть навкарачках і пробує звестися побитий мій герой – Пепа. Раптом зрозумів, що не я владар над цим велетнем, а отой побитий герой, подоланий і упалий; що батько мій ніколи не зважиться піднести на нього руки, інакше не його він бив би, а себе; він ніколи не зважиться відштовхнути від себе оту малу почварку, бо це він пустив її у світ, це таки його робота – оце кволе, мале, нікчемне, що простягає до нього руку, що чіпляється за його штанину, як злидень, од якого не відкараскаєшся, бо він клеїться і до його черевиків – як тінь, котру ніколи від себе не відчепиш. І я раптом збагнув: він легко міг би покинути мою матір, під гарячу руку міг би її вдарити, але не мене, бо я в його очах – подоланий і упалий. Тим‑то він побоюється трохи мене, але мовчки впокорюється, коли веду його додому. Адже в тому, що до нього чіпляється оця почварка, його провина, а те, що він покірно їй кориться, – його спокута; відтак і відбувається оте диво: великий, сильний, гарний, раптом опускає голову, звішує руки і стає слухняним виконавцем усього, що наказує йому почварка.

Його рука простяглася до того клаптика плоті, тієї тіні, в якої немає обличчя, бо стоїть вона спиною до світла, та рука намацує гиряву голову і раптом прихиляє її до себе, до несвіжої одежі, до запаху, який єдиний існує в цьому світі, і до запаху тимчасового, бридкого. Мені хочеться розревітись у ту несвіжу одежу, у ту велику шкарубку руку, яка близько біля мого обличчя, але я знаю: хтось із нас має бути мужній. Тоді йду на компроміс: не реву, але тоненькі руки мої, мов павутинки, міцно обхоплюють його тверді й жилаві ноги.

Потім ми йдемо додому. Зовсім так само, як і тоді, коли я забирав його після концерту в Зеленому театрі. Він бере мене за руку, хоч я вже великий хлопець, але цього разу ведучий я. Іду трохи попереду, ніби тягнучи його за собою. Він ніби ледь–ледь опирається, але тільки позірно. Я веду його за собою, як веде вечір ніч, і за нашими спинами – ніч. Йти нам зовсім недовго, але нам ця дорога важка.

Хата наша освітлена – це добрий знак. Значить, мати не сидить на ганку і не плаче, і не горнеться мерзлякувато в чорну жакетку; мати порається.

– Стривай, – хрипко каже батько, коли ми зайшли у хвіртку. – Докурю. А ти можеш бігти додому…

Але я додому не біжу; переконаний – це його остання хитрість. Це воює з теплою його половиною половина крижана. Стою серед двору стовпчиком, і знову в мене починає наливати нездорову вільгу земля. Батько ж не поспішає. Повернувся до мене спиною й дивиться на освітлену ліхтарями шосівку. Освітлена ліхтарями дорога в'ється в глибину ночі, і ця дорога й досі кличе його. Але він уже на прив'язі, припнутий до стовпця, який по вінця налився нездоровою вільгою землі і в якого вже й зуби починають цокотіти.

Відгуки про книгу Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: