Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій

Але хто говорить про сумне, того біда не мине. Послухай–но, поки жінок нема, кілька анекдотів…

Анекдоти були смішні, але й справді не для жіночих вух. Ми сміялися, а найбільше сам оповідач, задоволено рокочучи басом.

– Знаєте, яка в мене мрія. Андрію Андрійовичу, – мовив я – Коли вилізу з цього клятого ліжка, куплю собі магнітофона.

– А це для чого? – здивувався співрозмовник.

– Для того, щоб записати ваші пісні, сказав я. – Бо ви самі не зберетеся цього зробити.

– Списуєш мене на смітник? – підняв брову Андрій Андрійович.

– Ні, хочу записати, – сказав я.

– А що ж, дотепно. Боюся, не зіграю вже так, як умів.

Зіграєте, як зумієте. Для мене, коли не вийде, проспіваєте їх без супроводу

– Без приграшу пісня все одно, що хліб без сала, – сказав Андрій Андрійович.

– Хлібом наїсися, а без хліба сало дурне, – мовив я йому в тон.

– Що ж, і це правда. Був у мене один учень дивовижний учень. Це твій батько. Його б ми записали! – сказав Андрій Андрійович.

– Його вже не запишеш. А вас обов'язково запишу. Оце б мені тільки з цього клятого ліжка вилізти.

– Вилізеш, – сказав, пробігаючи пальцями по струнах Андрій Андрійович. – Не бери тільки лихого до голови.

Прийшли жінки, наповнили кімнату гамором, потягли стола до мого ліжка, задзеленчали чашки з ложечками. Завітав до кімнати й вітчим, якийсь трохи зляканий із смішно прилизаним чубом, навіть його смоляні очі не палали, а були ніби пригашені. Притяг із собою стільця і скромно сів до столу.

– Ви тут, у цьому обійсті такий лад навели, – сказала Олена Артамонівна, – не начудуєшся. От би ти повчився, – кинула вона чоловіку.

Вітчим ледь–ледь запишався, очі його антрацитно спалахнули, але миттю погасли, він знову сидів зніяковілий зі своїм смішно пригладженим чубом. Андрій Андрійович глянув на свої руки і зітхнув.

– Я вже цього, Оленко, не навчуся, – сказав. – Коли я вже від своєї другої жінки відмовляюся, то де вже мені до паркану чи дверей.

Вітчим здивовано зирнув на Андрія Андрійовича.

– Еге ж, чоловіче. – підморгнув йому той. – Мав я не одну жінку, а дві, й не дивуйтеся. Одна, правда, дуже до плачів охоча була, але не менше любенька, як та, котра тільки бурчить.

– Це вони про бандуру свою говорять, – зважила за потрібне пояснити моя мати, бо у вітчима з гумором було не все гаразд.

Вій спробував усміхнутися, але знову застиг, зніяковілий, а коли брав подану йому чашку з чаєм, тримав її обома руками, ніби боявся, що вона з його грубих рук випорсне.

Я тим часом гортав книги. Чудові книги, які пахли старим папером, надруковані химерними шрифтами: етимологічним правописом, ярижкою, правописом наукового товариства імені Шевченка з "І" на місці "і" – через ці книги я наново пізнавав дивний феномен української літератури. Дивний тим, що це була література, яка ніби соромилася своєї величі і ховала свої шедеври у старих виданнях, а на вічі виставляла щось коли не пересічне, то не таке привабливе. Скільки я знайшов у тих старих виданнях чудових творів, які до сучасного читача й досі не дійшли.

– Годі тобі возитися з тими книжками, – сказала мати. – Сідай до чаю.

Я зітхнув і взяв до рук філіжанку. Це був новий, недавно куплений, хоч і дешевий сервіз, і мати ним пишалася. Принаймні мала що поставити на стіл при гостях, і вже це складало їй немалу приємність.

Андрій Андрійович знову почав сипати жартами, сміявся розкотистим басом, але я помітив, що філіжанка в його руках тремтить. Він намагався пригасити цей трем, але від того руки тремтіли ще більше і, хоч не було в нас у хаті гаряче, я побачив, що на лобі в нього виступили краплі поту…

Приходить до мене Таня. В неї мета конкретна: приносить мені інститутські новини. Ми розмовляємо про навчання, курсове життя, а часом про книги. Інколи вона переповідає мені кіно, яке їй сподобалося. Ніколи не розпитує вона в мене, як я себе почуваю, очевидно, з делікатності; я дивлюся на її негарне лице, слухаю теплий і тихий голос, дивлюся на її руки, сухі, довгопалі і аж трохи синюваті, і думаю про те, що Владек якоюсь мірою має рацію: біля жінки не обов'язково закипати полум'ям, біля неї можна відчувати тишу й умиротворення.

Я думаю, що полум'ям закипають здебільшого ті, котрі таємно переконані, що цієї жінки їм ніколи не здобути; любовне ж полум’я – це ніби відчай закоханого, даремна спроба викресати відгук і в її серці, тобто цей вогонь палає тільки тоді, коли коханню ставляться перешкоди. Коли ж перешкоди усуваються, полум'я гасне; натомість приходить спокійний і теплий будень, в якому людина має дбати лише про одне: аби тепло, яке вона бере від близького собі і яке віддає навзаєм, не зникло, тобто щоб не перестав жевріти жар, залишивши після себе тільки попіл.

Ні, з Танею не поведеш інтелектуальної балачки, нею не будеш марити, прокинувшись серед ночі, але коли тебе притисне біда, вона відразу ж це почує, прийде й сяде біля тебе, спокійна, врівноважена, не демонструючи свого співчуття, а віддаючи його так просто, ніби це щось звичайне, конечне, а інакше й бути не може. Вона не трепетатиме й не палатиме в твоїх обіймах, але й не відштовхне тебе, вона не обцілує тебе з жаром, але вуста свої тобі подасть, бо має природжену покірність перед житейськими необхідностями. Уладжуватиме спільне гніздо, плекатиме в ньому свій лад, відвівши належне місце й тобі, а коли той лад порушуватиметься, сердитиметься й бурчатиме, але без злості й заїлості, бо розуміє чи, власне, відчуває, що злість та заїлість – це теж щось супротивне тому ладу, задля якого вона й живе. Не ганятиметься за ганчірками, а вдагятиметься скромно й пристойно, а всі речі в її домі наберуть того‑таки скромного й пристойного вигляду. Мені здасться, що саме вона могла б стати доброю й достойною парою Владеку Шарому, і я їх, може б, і звів у цьому світі, коли б не фатальна врода мого приятеля. Таня, може, і здатна захоплюватися вродою й силою, як колись короткочасно захопилася нашим однокурсником Забродою, але це її почуття платонічне, як любов до кіноактора, якого вона бачить віддалік, якого обожнюватиме, але до якого ніколи не наблизиться. Коли б я звів її з Владеком Шарим, її спокій і урівноваженість порушилися б – тоді б вона стала дразлива й нервова, а може, й ревнива. Отож я дивлюся на спокійне лице своєї однокурсниці і думаю: коли в нього отак пильно вдивлятися, воно починає ставати не таке вже й негарне; воно навіть вабити починає. Годі мені приходить у голову: а що, коли я візьму оту суху синювату руку й тихо погладжу?

Вона ледь–ледь здригається, ставить супроти мене побільшені очі, щоки їй заливає легкий рум'янець, але руки своєї не відбирає. Тоді я всміхаюся до неї, але вона відводить очі й обличчя її ніби дерев'яніє. За хвилю забирає руку і голосом трохи бадьорішим, ніж звичайно, починає розповідати, як один із наших однокурсників нагрубіянив викладачеві; ясна річ, що вона того однокурсника осуджувала.

Я знову беру її за руку, цього разу вона не здригається і не дивиться на мене здивовано, а спокійно оповідає вже про якийсь фільм. Коли ж прощається і йде, я дивлюся на її рівну суху постать, на тонкі ноги, які поблискують капроном, хоч надворі й зима, і думаю: а що, коли й справді мені полюбити цю дівчину? А ще я думаю: коли полюблю її, що це для мене означатиме: попіл чи діамант?

Думаю про це тому, бо цієї ночі мені знову приснилися сірі люди. Знову пішли на мене приступом, проламувалися крізь стіни, заходили в двері, влазили у вікно, вигулькували з кутків, спускалися на павутинні зі стелі. Сірі, голі, безлиці люди з довгими, наче щупальця спрута, кінцівками. Я скочив тоді, уві сні, з ліжка, вихопив іграшкового пістолета і стріляв у них і стріляв, палив їх вогнем, відкидав звуком пострілів, і ледь–ледь їх подужав, адже сьогодні вночі вони вели супроти мене навальний наступ.

notes

Notes

1

Прощай, моя радосте! (франц.)