Життя білого будинку - Вражливий Василь

Він незграбно п'ятернею пригладив волосся і почав радити хлопців почати з арештів.

Говорив він приблизно так, коли викреслити лайку: "Товариші! Ми. товариші, знаємо. То єрунда, що говорив Роман" (дехто засміявся, що Сенька так фамільярно обізвав завідателя), "нам треба що? Ого-го. Товариші, ми ж знаємо, що робити!—заарештувати всіх (почулися слабі голоси "не всіх", "дурень", "як"). Усіх, усіх і завідателя не помилувати, миж не дурні. (Сенька постукав пальцем по лобі). Як заарештуємо, то баб посадовим нарознь пограємся з ними (за винятком дівчат, всі зареготалися, але все-таки цього не ухвалили), а мучителя Нисима в штаб Духоніна. От, у Баришні і ліворвер єсть. На цім слові Сенька вскочив з парти, підбіг до Колі. "Дайош сюда шпалер".

— Не дам!

— Що? Та я тебе...

Але Коля розсердився і збив із ніг Сеньку, це всім подобалося, бо Колі було чотирнацять років і Сеньку ніхто досі і пальцем не чіпав, вважався він "силачем".

Підбіг Денька.

— Ти що розбиваєшся. Оддай!

Коля хитро посміхнувся, вийняв свого пістоля і направив на Деньку.

— Тікай, заряжений.

Денька засопів, схилив голову на бік, зморщився, але відійшов.

— Не бійся, не бійся. Не вбиватиму.

Коля підняв угору пістоль і вистрілив; потім кинув його Денькові, що підняв і послав маленького хлопчика за порохом і дробом.

— Я тобі дам!—посварився на Колю Сенька, але йому зараз було ніколи. Він знову зліз на трибуну і продовжував:

"Да. Так, значить, не то, що на понт брать, а таки справді на мушку. А тоді, ребята, заберемо харчі, ковдри і все барахло і дайош хто куда". Сенька від задоволення ляснув пальцями і засвистів, "конешно, хто хоче, зоставайся тута".

Сенька трохи подумав, слів більше в голові не було. "Можна кінчати".

Він зліз.

Його промова вразила всіх неоднаково, які думали, що розстрілювати нікого не треба, а Коліна група зовсім мовчала. Після тиші, що в ній згучали Сеньчині слова, почалися розмови. Обмірковувався арешт заві-дателя.

— У нього, мабуть, ліворверт є.

— Нема. Я його питав,—відповів Сенька.

— Так йому й повір.

Коля метушливо подивився, чи за ним ніхто не стежить і виліз через вікно з класи. Він пішов до Люди.

Вчителька щось шила, тихенько собі наспівуючи. Останні дні в дитбудинку були нудні, роботи не було, ні практичної, ні бесід. Фомич з Колєю на дозвіллі ходив і вночі і вдень на річку. Заняття припинив наказом за своїм підписом завідатель. Люда навіть заходила до Настасії Павловни, але розмови були холодні, нещирі, офіційні: розмовляли загальними фразами про погоду. Коли заходило сонце за хмари, то Люда говорила:

— Яка темна хмара.

— Умгу,—підтверджувала економка, немов у неї був повний рот хліба.

Далі розмови не заходили. Пробувала Люда побалакати з Онисимом Карповичем, але старий вчитель був не той, що спочатку. Він ходив знову одягнений брудно і Люда його не цікавила; до того часу, поки йому не розруйнували городу, він зранку до вечора порався біля тютюну, пасинкував, обсапував.

Люда відразу кинула своє шитво, як побачила Колю. Але Коля стоїть, хмурить брови і зовсім не такий, як завжди. Потім раптом кидається до вчительки, бере її руки і каже:

■— Людмило Петровна, тікайте відціля. Тут такі погані хлопці, вони таке коять.

— Що ти, чого я тікатиму?—Вона не знала, що саме має бути, але постріл у класі її трохи потривожив, проте, вона думала, що діти, як діти, і вони тільки граються.

— Тьотю.—Колі на очах виступили сльози.—Тьотю, доберіться до міста, бо в нас тут хто зна, що буде.

— Та нічого не буде, діти пограються й усе,—лагідно промовила Люда. Коля сперся на лутку і мовчки дивився у вікно.

Денька набив пістоля і тримав у руці. Він був ватажок дітей.

Коли смеркло, діти тихо вийшли з класи, в хвості пленталися дівчатка, вони із захопленням чекали, що буде далі. Вийшовши з класи, діти держали останню нараду. Вчителі—Онисим Карпович, Фомич, що ночував сьогодні в будинку, і інші лягали спати рано, бо літні ночі завжди короткі. Вчителі нічого достеменно не знали, що затівають вихованці. Завідатель їм сказав, що дітям треба дати відпочинок і припинив роботу. Одна лише Люда зрозуміла із слів Колиних, що щось готується надзвичайне.

Взагалі в будинку був спокій, почувалося, що мешканці дрімають на ліжках під теплими ковдрами, слухаючи колискові пісні цвіркунів.

Діти нікого не зустріли йдучи до Настасії Павловни. Економка ніколи не запирала дверей. Діти потихеньку, але сміливо відчинили двері, шепчучи і радісно хіхікаючи, один по одному заходили в кімнату. Настасія Павловна із здивованням і ляком дивилася, як зникала її затишна обстановка від дитячих постатей.

— Геть, геть, відціль!

На відповідь почувся глузливий сміх, але ніхто не підходив до економки. Кожен милувався із цієї хвилини і глузував із безсилля економки.

Настасія Павловна не вставала з ліжка; напевне, соромилася. Вона спочатку думала, що діти прийшли вимагати, щоб їм удруге готували чай, бо вечірні самовари давно загасли; але напружена мовчанка, злора-дісні очі Сеньчині, чмихання, нахабні пози дітей, що ніби говорили "а-ну, займи нас", налякали економку.

— Геть відціля. Геть!—Настасія Павловна стримувала себе, щоб від злости не розплакатися.

— Не підем, а, як підем, то й тебе візьмем із собою.— Зухвально сказав Денька.

Д Сенька підійшов, зірвав ковдру. Настасія Павловна почервоніла, а деякі хлопці соромливо заплющилися.

— Ну, вставай. Чого лежиш? А то, от бачиш.— I Денько показав пістоля. Настасія Павловна, тремтячи шукала черевики; найшла, взула їх, хотіла надягати сукню. Сукню Денько вирвав із рук.

— Це буде довго, бери з собою ковдру, ти арештована.

Настасії Павловні хотілося кинутися на хлопців, але лякав пістоль і довелося піти їй з кімнати. Економка що-разу оберталася і бачила мідну цівку пістоля.

— Іди на гору.

Настасія Павловна пішла східцями на горище, де були лише чулани дитбудинку. Коли їй забивало дух, бо східці підіймалися круто, і вона становилася, хтось із хлопців махав перед її очима ножем, що здавався їй кінджалом, а інші підштовхували повне тіло колодочками та палицями. Нарешті, арештовану довели до чулана, вштовхнули її туди, заперли двері й поставили двох вартових.

Із шумом і грюком вихованці побігли наниз. Арештували кожного з учителів окремо. Арешти з усіма обійшлися безпечно; звичайно, кожен з учителів поводився відповідно до своєї вдачі: Фомич зляку пустив дві сльози і так зворушив учнів, що якби не Сенька, що ворогував на всіх учителів, то вони б його не заарештували, Онисим Карпович становів опір, але коли над його лисою головою виріс цілий ліс палиць та ножів, то й він пішов на гору, до своїх колег; інших двох вчителів, що були зовсім непомітні в школі і жили в одній кімнаті; вихованці обдурили сказавши, що в чулані їх чекає завідатель. Правда, цих двох учителів трохи здивував пізній час, можна були побалакати вранці, але не послухати завідателя, це значить, на їхню думку, втратити посаду.

Покінчивши з учителями, вихованці кинулися до Люди. Вони вже всі захопились і їхні серця дрібним стуком раділи перемозі. До Люди вихованці йшли з піснею.

Коля, що сидів у кімнаті вчительки, почувши пісню, вискочив за двері. Він даремно віддав пістоля. Хлопці наближалися так дико, що кухарка Христя злякавшися, втекла з кухні, де мила ложки, в свою кімнату. Вона із середини заперла двері на важкий замок, що колись висів на панських амбарах.

Не доходячи до молельні, хлопці змовкли. Коля стояв, витягнувши вперед голову. Хлопці порівнялися з ним.

— Куди ви?—хрипко спитав Коля.

— Я тобі яке діло?

—• Я знаю. Я вас не пущу!

Біля Людиної кімнати був невеличкий прохід, де коридор згинався праворуч, Коля стояв по середині проходу, в руках він держав прогонич.

— Не підходьте!—кричав Коля. Хлопці одубіли і не сходили з місця.

— Що ви на нього дивитесь?

Коля замахав палицею. На шум вийшла стурбована Люда.

— Колю, пусти їх.

Яле Коля не чув. Він вже когось ударив, бо чувся плач. Денька вийшов наперед.

— Пусти, а то стрілятиму,

— Стріляй: в мене не влучиш, а тобі руку одірве. Почалася суперечка. Сенька хитро оглядався і, як

Коля одвернувся, він метко підскочив до нього. Коля крикнув і упав на долівку. Сталося це так раптом, що лише Денька і ще кілька його товаришів помітили все, а задні нічого не бачили. Вони тиснули передніх.

— Що ти зробив?—крикнула Люда, але її крик зник у тупотінні і лайках дітей. Всі рушили до неї. Колю топтали. Тільки тоді, коли кинулися всі до Люди, він поповз до молельні, фарбуючи долівку.

Люду охопило багато рук. Вона вирвалася, хоч волосся її розпустилося і сукня порвалася. Вона побігла до Колі.

— Діти, що ви зробили?

Дле Коля лежав у темному кутку і його ніхто не бачив. їм усім думалося, що Люда тікає.

— Стріляй. Стріляй її!—кричали голоси.

Натовп схопив і одтиснув Люду. Хтось помітив Колю в темряві.

— Що, відпочиваєш? Коля застогнав.

— Ич, приставляється.

А Люді вже скрутили назад руки і гнали її нагору. На східцях Люда зустріла завідателя. Він спитав:

— Що, ви не корилися їхньому законові?

Люда пройшла мовчки. Ледве за нею зачинилися двері, як у чулан вштовхнули Романа Тихоновича. За дверима чулися розмови, хтось промовив:

— М, всеж-таки, треба було окремо баб посадовити!

В чулані було зовсім темно. Люду і завідателя арештанти зустрічали радісними вигуками. У темряві ховалися постаті і голоси линули, немозі з чорної порожнечі.

— Що, не видно нічого?—спитав Онисим Карпович.— То, по-первах, потім очі звикнуть.

Згодом вже виднілося вікно, забите фанерними дощечками.

У чулані було душно, пахло чарствим хлібом і старою білизною. Настасія Павловна сиділа на старій драній циберці, а інші на долівці.

— Мені душно,—пожалілась Настасія Павловна. Завідатель вибив з вікна одну дощечку, крізь дірку

полився струмок свіжого повітря. Фомич висунув голову у дірку.

— Хороша ніч на сома. Темна...—і тяжко зідхнув.

— Кому що, а тому соми. Ось посидимо тут день, два... Я колись сиділа. В мене сіль тоді забрали. Знаю, як це... Тай холодно ж як. — Настасія Павловна щільніше закуталася в ковдру.

— А скажіть, Романе Тихоновичу,—говорив Онисим Карпович,—їй-богу, я прожив вже немало, а такого ще не бачив. Що воно буде?

— Тепер я вам можу дещо сказати. Це все зробив я.

Всі мовчки переглянулись, тільки економка здивовано скрикнула.

— Я вам не буду казати, чому я це зробив, бо ви мене не зрозумієте, але, будьте певні, що, щоб не було, а діти від цього матимуть велику користь,—завідатель посміхнувся, але посмішкою йому ніхто не відповів.