Життя білого будинку - Вражливий Василь

Настасія Павловна, що сиділа близько від нього, одсунулася і її рух казав, що від такої людини, як завідатель, всього можна чекати.

Люда, що досі мовчала, засміялася; принаймні, всі так подумали, але вона плакала.

— Користь, користь. Я ви знаєте, що одну найкращу дитину зарізали. Знаєте? Чи ні?

Завідатель зблід, це помітили всі, він ніяково рукою пригладив волосся. Всі повернули на його бік голови, але він мовчав.

— Кого це?—сумно поквапливо спитав Фомич.

— Колю,—ледве промовила Люда.

— Господи, господи,—хитав головою Фомич. Всі чули, як шаруділи на долівці по пилюзі сльози. Фомич плакав. Його заспокоювали, але це не допомогло; він заголосив, його плечі спалися.

— Не галдеть!—гукнув вартовий за дверима.

Заарештовані почували себе погано. Вже довелося вибити всі дощечки, щоб вистачало повітря. Кімната була маленька, не більше, як на два кубічні сажні, а заарештованих сиділо аж сім чоловіка. Спочатку вчителі мовчки ніч зоріли, потім розказували анекдоти, хтось жартував, що переміна обстановки гарно впливає на почуття, що, мовляв, з'являються нові вражіння тощо.

Настасія Павловна із зідханням, що з'являлося в неї повсякчас, розказала кілька веселих пригод із свого життя, коли ще вона була спекулянткою. Онисим Кар-пович, як найпрактичніша людина, вмостився на лутці, згорнувшись калачиком, і захропів, коли вдруге проспівав єдиний в будинку економчин півень. Мовчали лише Люда та Фомич.

Яких тільки думок не було в арештантів. Усім було трохи чудно, що їх, дорослих людей, заперли в чу-лані маленькі хлопчики: про це було соромно признаватися.

— Д що, якби вибити двері,—після мовчання запропонував плохий Фомич.

— Руйнувати майно. Та я певен, що незабаром діти самі нас випустять.

— Та тут двері дубові. їх не виб'єш,—безнадійно промовила Настасія Павловна.

— Шкода вам дверей. А дітей не шкода, хіба ви думаєте, що хлопці сидітимуть, склавши руки? Повірте мені, що вони розгромлять будинок. Заберуть, що є найкоштовніше, втечуть у місто, а там перепродадуть простині, ковдри перекупкам за безцінок,—хвилювалася Люда.—Тут такі, як Сенька, повбивати можуть і нас

— Ой, як страшно,—сказала економка.

— Дт, ви перебільшуєте,—завідатель махнув рукою.

— Побачимо.

У цей час під низом почувся вибух.

— Починається, як справжня війна,—із жахом промовила економка. Вона боялася вголос сказати, що це постріл в її кімнаті, хоч знала напевне.

— Підождіть, ще не те буде,—відказала Люда.

За кілька хвилин чулося, як бігли десятки ніг нагору.

— Чи це не по нашу душу. Ще душогуби постріляють,—щільніше закутуючись в ковдру, турбувалася економка.

Дле діти бігли не до цього чулану. Бо тут цукру та простинь не було. Чулося, як розчинилися двері суміжного чулану, як раптом залили ввесь будинок крики і внизу десь брязкотіли шибки.

— Ну, що? Тепер бачите? — спитала Люда. Завідатель обійняв голову руками.

— Та хіба я думав?— Хіба я думав?— говорив він. Йому було тяжко, що діти, на яких він покладав стільки надії, не зрозуміли його.—Що ж мені робити? Давайте виб'ємо дзері.

Дле дубозі, міцні двері не піддавалися, а сокири в чулані не знайшлось.

Завідатель зігнав із лутки Онисима Карповича, що не прокидався, а сам заглядав униз. Чулан містився

на третьому поверсі, земля була далеко, але можна було, перейшовши по маленькому карнизу, дійти до ринви і по ній спуститися на землю. Побачивши, що хоче робити Роман Тихонович, економка, зойкнула, попрохала води, сказавши, що вона може зомліти. Ллє води не найшлося і Настасія Павловна не зомліла.

На дворі благословлялося на світ. Повітря бліднішало.

Завідатель розувся, скинув піджак і ступив на карниз. Перед очима трохи все замерехтіло, як літнє повітря, але тільки на один момент. Завідатель трохи постояв і рушив далі. Вчителі всі, спершись на лутку, стежили за ним. Економку, що найдуже цікавилася, хтось придавив і вона закричала.

— Мовчіть, а то вб'ється.

— Де там вб'ється, він лазить, як у цирку.

Завідатель безпечно доліз до ринви і почав спускатися. Ринви були старі і іржаві, залізо скрипіло і гачки висувалися із цегли. Над першим поверхом ринва одірвалася і впала із завідателем на землю.

Вчителі змінилися на виду. Але завідатель встав (він тільки вивихнув ногу), сумно глянув нагору і, шкандибаючи, пішов до входу.

Будинок посірів, багато вибитих шибок чорніли, як ніч, і лише в маленькім вікні Христиної кімнати бли-стів анемічний, як у каплиці вогник. Будинок огорнувся в передранковий туман. На першому поверсі було тихо, але з другого і третього лунали голоси. Завідатель пішов до будинку. Не питаючи, він одчинив двері.

Христя, сидячи на облямованій залізом скрині, спала. А під іконами, осяяними лямпадками лежав Коля. Він тихо стогнав і держав руки на перев'язаному боці. Біля другої стіни червоний від жару непритомний хлопчик марив і говорив щось нерозбірливе.

— Що я наробив? — у розпуці промовив Роман Тихонович. Куховарка прокинулась, і здивовано і трохи злякано глянула на босого завідателя. Вона боялась його після того, як Коля сказав їй, що винуватий у всьому завідатель. Коля підняв голову, і, побачивши завідателя, призирливо з болем одвернувся.

— Шпиталь, справжній шпиталь,—отямившись сказала Христя,—одного ножем зарізали, а другому одірвало три пальця. Бідолаха не давав грабувати. Я перев'язала, як уміла.

Христя і завідатель підійшли до хлопчика, що марив.

— Він у нестямі, аж страшно, прости господи. Мабуть, помре.

— Лікаря, лікаря треба...

Завідатель, не зважаючи на біль у нозі, пошкандибав на третій поверх. Він навіть не помічав вихованців, що побачивши його, стурбованого й страшного, ховалися в темні кутки. Біля дверей не стояло нікого, ключа не було; але, коли завідатель мимохіть зайшов у темряву, то дитячий голос, благаючи, проказав:

— Не бийте, я більше не буду.

— В тебе ключ?

Хлопчик дав ключ. Завідатель одімкнув двері. Всі вчителі, як один зідхнули. Перший кинувся до дверей Онисим Карпович.

— їдьте зараз до лікаря.

У дитбудинку була одна сухоребра шкапина. До села було шість верстов. Онисим Карпович не тямив запрягти коня. Крім того, йому не хотілося їхати.

— Сідайте верхи. Запрягати, розумієте, ніколи, ніколи. Онисим Карпович і верхи не вмів. Тоді завідатель

так розкричався, що в учителя від ляку затрусилися коліна і він швиденько побіг наниз.

Всі розійшлися по своїх кімнатах. Настасія Павловна в своїй кімнаті, схилившись на стіл, плакала—в кімнаті все було перекидано: килим, що висів над ліжком, зник, зникла коробочка з золотими перснями й годинником, що його подарував небіжчик чоловік на день ангела, а це в економки були реліквії щасливих днів молодости.

Завідатель заглянув у інші чулани, де долівка засипалася цукром, борошном, що перемішалися між собою. Від дверей чуланів білою смугою лежала білизна, яку покидали злякані вихованці, побачивши завідателя.

Йому здавалося, що він приїхав у будинок, де щойно бешкетували бандити.

Блукаючи по коридору, він прислухався до тріску половиць, ставало сумно, немов хтось його ні за що образив жорстоко й грубо, не забувалося сумне з при-зирливим поглядом Колине обличчя. Завідатель вийшов на двір. З двору, чудно сидячи на старій коняці, зігнувшись і лякливо тримаючи холку, виїжджав Онисим Карпович.

Завідатель згадав про дітей і пішов у спальню. Всі вихованці удавали, що сплять. Завідатель підійшов до першого ліжка, одкрив ковдру.

— Не займайте,— плачучи промовив хлопець.

— Ото, он порожні ліжка, чиї вони?—показав завідатель на ліжка, що сиротливо стояли без ковдр з одними тонкими матрацами.

Хлопець почувши, що ніхто його не битиме, сказав:

— То Сеньки, то Тихона, а то аж Деньки.

— Де ж вони?

— Повтікали. Ій-бо повтікали. 1 то все вони робили, вони. Ми нічого не займали.

Завідатель сумний вийшов із спальні.

Пройшло два дні. Завідатель не виходив із своєї кімнати, він не міг нікого бачити, бо йому здавалось, що очі кожного говоритимуть йому про його злочин. Крім того, хоч йому лікар і виправив ногу, але вона боліла й досі.

Роман Тихонович сидів на ліжку. Хтось несміливо постукав у двері.

— Зайдіть.

Навшпиньках підійшла до нього Христя.

— Оце вам лист.

Завідатель впізнав почерк свого товариша, що був на Поділлі. Христя не виходила з кімнати.

— Що тобі?

— Та я вам хотіла сказати, що вмер... хлопчик, отой, що одірвало йому три пальці, доктор сказав, що в нього ган..., та забула, як він сказав.

— Коля?

— Ні. Його звали Саша. Коля видужає. Завідатель ліг. Лише перед вечером він розірвав

конверта. Товариш починав:

— Якщо ще ти не робив того божевільного діла, так і не роби.

Благаю тебе не роби. У мене дійшло до того, що діти зібралися за будинком, позносили в затишне місце все, що їм подобалося, і почали ділити між собою. Лише місцева міліція розігнала їх, стріляючи вгору...

— Пізно! —подумав завідатель.

Далі не читалося, за будинком почувся жалібний марш. У кімнату зайшла Люда.

— Ідіть, хоч перед мертвим виправдайтесь.

Роман Тихонович опустив очі, на них були сльози, потім взяв паличку і, спираючися на неї, вийшов із кімнати.