Через кладку - Кобилянська Ольга

— Будь що ви його любите, будь ні.

Нестор розсміявся.

— Буду слідити за всіма павуками відтепер, — сказав жартівливо, — й нотувати, коли який покажеться, коли вже так впевняєте, добродійко. Хоч я й далеко від того, щоб вірити в такі поетичні казки, то на підставі вашого впевнення, а може й досвіду на полі міістицизму, буду вижидати щастя. Воно все ж таки має в собі щось миле — чути-таки певний заповіт. Правда, Богдане? — опитав і з тими словами схилився до мене.

Я поглянув на нього, його лице, освітлене в тій хвилі світлом з високої лампи на веранді, видалося мені таким щасливим і вдоволеним, що я, мимоволі захоплений ним, відповів голосно:

— Я б хотів, щоб і мені таке пророчено.

— Чи ви думаєте, що вона любить його? — шепнула до мене нараз несподівано Маня, звертаючися цього вечора вперше до мене. І в ожиданні моєії відповіді сперла голову на руку й похилилася перед себе в темінь.

— Так, хоча вона капризна й химерна вдача, — була моя відповідь, так само неголосно.

— Мені вона загадка.

— Мені — ні, Маню. Вона лиш несвідомо бореться проти впливу його спокійної, але перемагаючої вдачі. Ці два характери приналежні до себе. Не вважаєте? Вона не хоче улягти його впливові, а не має ясно сформованого рішення в душі відвернутися від нього, і поки до цього дійде, він її переможе. Дарма лише, що дратує себе та його. Одначе він хоч шовкової вдачі, а твердий, мов камінь. — Не так?

— Так, Богдане!

"Так, Богдане!" пішло ехом у моїй груді, і мов тепла струя оживила її.

Я не сказав ані слова, але коли на веранді на горі заметушилися півгодини пізніше до відходу, а ми обоє в долині ще не рухалися, я сидячи зірвав, простягнувши руку через ажурове поруччя, біліючу в темноті якусь рожу й поставив її дівчині на коліна. Вона взяла її. Коли, отже, піднялася й обернулася цілком до світла, що упало ніжною струєю на неї, видалося мені лице, мов срібне й зворушене...

Я стояв ще в тіні коло неї. Ніхто згори не звертав на нас увага. Вона стояла з очима, зверненими на брата й дівчину коло нього, і неначе забулася в огляданні їх.

— Ходім, пані, — сказав я спокійно півголосом і обняв її, ледве дотикаючись, за рамена.

Вона прокинулася, я опустив руку, і саме в тій хвилі почувся згори голос моєї матері:

— Богдане, ми ідемо!!!

— Ідемо, мамо! — відкликнув я й ступив за дівчиною, що звільна й спокійним кроком, з похиленою головою, ступала втору чимраз вище за братом і прочим товариством.

* * *

Якийсь час пізніше проходжувався я по обіді в себе в саду й поглянув мимоволі через білі штахети в сад "Обринських". Тут побачив я Нестора, пізнавши його по стрункій постаті й білім ширококрисім капелюсі. Він стояв, оскільки бачив я, коло зільника і, очевидно вижидаючи когось з домашніх, потонув в огляданні цвітів або чогось там іншого.

— Несторе! — кликнув я на нього. Він випростувався й оглянувся.

— Тут, хлопче... я тут! — кликнув я вдруге й приступив ближче до штахет. Через кілька хвиль стояв він біля мене.

— Що, ти шукаєш, як за хлоп'ячих літ, золотої мушки? — спитав я.

— Ні, — відповів він, усміхаючися. — Я зайшов сюди, щоб відвідати дівчат. Тимчасом чую, вони всі йдуть сьогодні, і то зараз, до твоєї матері. Я жду тут, щоб позбирали свої зонтики, бо хочу їх відпровадити до вас.

— Це правда. В моєї матері сьогодні якась "кава", бо чую, що наслідник мого батька разом з жінкою приходять до неї. Та щоб уже товариство було оживленіше, попросила мати й своїх сусідів. Я сам вернув що лиш недавно додому, забарившись у свого давнього шкільного товариша лікаря, що тут практикує, доктора Роттера, через якусь його справу, і довідався про це в останній хвилі Чи е тепер і сестра твоя тут у Маріянів?

— Ні, ми умовилися з сестрою, що підемо вечором на прохід до В., бо тепер ще місячно. Перед полуднем була вона зайнята, а по обіді, як ішов я сюди, казала, що закінчить якусь книжку, котру читає.

Я не відповів нічого й не питав більше про неї. Одначе, простягаючи руку до нього, я додав:

— Ти ж зайдеш, Несторе, до нас, хоч би вже й тому, щоб побути довше з Дівчатами.

— Прийду... на часок.

— Чи маєш також яке діло до викінчення? — с.питав я, усміхнувшись іронічно.

— Ні, — відповів він спокійно й зняв своє золоте пенсне, щоб його витерти. — Я б хотів лише ще нині переграти деякі ноти на своїм інструменті. Бути може, ми зложимо собі тут який квартет, то треба б трохи приготовитись. Але ось... — додав, обертаючись у сторону, звідки загомоніли нараз голоси молодих дівчат, — вже йдуть наші.

Я відвернувся.

— До звидання, Несторе, — сказав я з притиском, відходячи.

— До побачення, — відповів він розсіяно.

Півгодини пізніше засйли в нас у зільнику саме на місці, де мати іритувалась колись на малого ще Нестора, панство Маріяни з обома дівчатами, Іриною й Наталею, та Нестор. Між тим мати, за поміччю своей слуга й молодої жінки наслідника мого батька, прилагоджувала під широкою грушею недалеко зільника підвечірок.

— А де нині панна Обринська? — обізвався нараз добродій Маріян, звертаючись з тим питанням виключно до мене. — Мені неначе чогось недостає, як її між нами нема. Привик так до неї. Чи не так? — обернувся до своєї жінки. І не вичікуючи моєї відповіді, звернувся так само до Нестора: — Чому залишили ви нині свою добру сестричку вдома, докторе?

— Доктор сам попався нечайно до нас, — поспішив я відповісти замість доктора, побачивши нараз краску замішання на обличчі моєї матері.

— Виходячи з дому, я не знав, що буду нині тут. І крім того, Маня постановила сьогодні докінчити якусь книжку, а вечором умовились піти на прохід до В...ки, — обізвався тепер Нестор.

— До В...ки? Чи справді? — кликнула з радістю молода Ірина. — Не взяли б і нас з собою? Ми там ще не були. Правда, мамо? — І сказавши це, молода дівчина поглянула при тих словах на матір, неначе прохаючи о дозвіл прилучитись до обох.

— Прошу, — обізвався Нестор, ввічливо кланяючись.

— Вперед мусить панна Обринська появитися тут між нами, — заявив нараз добродій Маріян. — Ви ж не маєте нічого проти того, добродійко? — додав, сердечно звертаючись до матері, не маючи найменшого поняття, на який пекучий терен ступив у тій хвилі з цими словами.

— Але, прошу, й овшім! Панна Обринська й так у мене рідкий гість, — відповіла мати, уникаючи мого погляду. Я відчув при її словах, як тепер мені, як перед хвилею їй, обілляла краска замішання чоло.

— Тож ідіть і приведіть нам сестрицю, — домагався старий добродій. — Книжку нехай залишить на завтра. Скажіть, есе товариство просить, щоб прийшла. Скажіть, до звичайної гармонії недостає одного звука.

— Але просіть з дуже гарним привітом від нас, — вмішалася тут Наталка тепло, кладучи на слово "дуже" натиск. — Панна Маня вражлива, головно, коли не в настрої та не відчуває правди й щирості в словах, до неї звернених. Ба готова й застрайкувати, хоч би мала й сама від того терпіти. Така вона, — звернулась до моєїї матері, мов оправдуючи перед нею за щосьто неприсутню дівчину. — Часом, — тягнула далі, звертаючися до нас всею красою своїх ясних очей, — коли вона буває не в настрої й неприступна, я доказую їй жартом, що це в неї шляхетська кров замулюється. А щоб впровадити її в поновний гумор, я впевняю її, що герб Обринських, котрий буціім у неї криється на її нігтях, при її розстроєнні блідне й робить з неї звичайну смертну. Тому, докторе... — додала виключно до Нестора, — просіть вашу сестру тепло, коли б не мала охоти з'явитися між нами, а тоді, я певна, вона кине книжку й прийде.

— Ви гербові, пане докторе? — звернувся тут молодий священик до Нестора, що сидів мовчки і вдоволявся прислухуванням дівчині.

— Так, — відповів спойійно Нестор. — Але наш диплом шляхетства затратився з смертю нашого діда. Батько мій відносився байдуже до поновлення його, ми, сини його, не починали в тому напрямі також ще жодних кроків, і поки що спить вся ця справа по сьогоднішній день глибоким сном.

— Яка шкода! — обізвалася тут пані Маріян з правдивим жалем. — Кожний народ гордиться своєю шляхтою, лиш один українець відокремлюється чи не насилу з того вінка людських окрас, неначеб це була марнота — мати значних предків і почу-вати в собі шляхетську кров. Я не кажу, — додала, — щоб з того робити в житті якусь головнішу квестію [64], ставити те понад інші вартості духові або придбані працею чи наукою, відділятися гостро йід працюючої нижчої верстви або інтелігента-пролетаріату, як це діялось колись. Але, щоб уже так уступати власті мужицтва чи радше демократизму, котра й без того становить у нас найсильніший елемент, мені здається, це не зовсім слушно й на будуче нездорово. Будь-що-будь, — тягнула, — повинні ми й над тим застановитися, чи не було б добре узнати й плекати, як цінну, і силу шляхетства не лиш душі, але й імені, себто піддержувати невмиручість пам'яті тих предків, що надали своїми геройськими вчинками славу й блиск своєму імені. Чи не так, пане докторе? — звернувся з ніжним, неначе прохаючим усміхом до Нестора. — Ви повинні постаратись о поновлення вашого затраченого гербу, повинні поставити це собі за першу задачу. Ви, молоді, вступаєте в життя, вам це віддячиться в житті.

— Побачу, — відповів Нестор лаконічно. — Поки що я занятий наукою й мушу задоволятись ореолом своїх власних скромних здобутків на полі праці й науки.

— А вони гарні, і ними може доктор Обринський гордитись, — вмішався з притиском добродій Маріян, що, як здавалося, не конче поділяв думки своєї жінки. — Але, боже мій, — додав. — Ми вас задержуємо, докторе, між тим коли ви повинні були поспішити вже по сестру. Як вернетесь, побалакаємо про це дальше.

Нестор встав і вклонився легко товариству.

— Стій, Несторе! — кликнув я нараз іі піднявся й собі за ним у тій хвилі з свойого місця. — Ця задача припадає мені, добрий товаришу. Істоти, що носять на своїх нігтях герб шляхетства, як панна Обринська, як заявила перед хвилею панна Наталя, мають, попри свої добрі й злі настрой', також і свою велику амбіцію й ледве чи схотять появитись там, де забракне запрошуючого голосу господаря. Тому прошу ласкавих гостей о дозвіл на часок віддалитись, щоб сповнити задачу, яка припадає в першому ряді передусім господареві хати.

— Славно, славно! — кликнув добродій Маріян, а за ним і другі.