Через кладку - Кобилянська Ольга

Дівчина вернула третьої днияи, а він кілька день пізніше. Під час ти.х кількох днів одержав я від нього письмо, в котрім між іншим стояло:

"Та наша тригодинна подорож, Богдане, була чудова! Маючи таку душу, як Наталка, при собі, чоловік неначе будиться до кращого й інтенсивнішого життя. З ніким у житті не годен я так зіллятись душею, як з нею. Нічия істота не впливає на мене так оживляюче, як її. Хіба що ще Маня. На жаль, закоротко тривала та подорож, і не було відповідної хвилі, щоб я був міг їй освідчитися. До того я відчув з її єства, що вона собі того ще не бажала, тому я відложив це ще на пізніше. В горах буде до того краща нагода, — і коли б борше між вас: тебе, Богдане, сестру та її. Про тутешній мій побут не споминаю листовне нічого, хіба ще побіжно про те, що я, приїхавши сюди, натрапив саме на промоцію одного з молодших наших "цвітів будучини" й мусив явитись вечором у товаристві, зібранім в честь молодого в призначенім локалі [57]Богдане! Бути може, я надто перейнятий нею й своїми поважними власними справами, але згадаю тобі про той вечір, а радше тих кілька годин, котрі провів я між нашою молодіжжю, лиш оце: перша частина вечора нормальна, друга показала "ліпше" зібраних. Десь читав я раз, що якийсь герой, що носив святу любов у серці, попався, як я припадком, у подібний круг свгііх, і писав більш-менш так, що я хіба лиш повторю: округ мене говорилось різне буденне, плитке, грубе, а я, мов кинений між них злою рукою, сидів і прислухувався. "До чого те все, що вони говорять?" питав я себе раз по раз. У тім прецінь стільки бруду, глупоти й зарозумілості, стільки корчемної грязі... А мені... мені, Богдане, хотілося лиш для того створити уста, щоб вимовити її ім'я. Але я його не вимовив... Звук того імені, здається мені, був би мусив розплистися в тій корчемній атмосфері, сплямитись. Я його здержав у своїй душі, а відтак встав і пішов. Слава богу, надворі стояла чиста ніч. О, ті святі ночі, з своєю тишиною! Ця ясна тиха ніч неначе освіжила, очистила мене від них. Грубі слова й балакання про жінок, дівчат і легковажні слова про національні справи, чесні особистості — мене до глибини душі знеохотили. Я не піду скоро між них.

Нестор".

* * *

Так відчував Нестор.

Одного вечора, а був це вечір пишний, ясний, бо місяць стояв уповні, пішла моя мати по вечері до пані Маріян на "балачку". Пані Маріян, як і моя мати, рідко виходила вечорами на проходи, як робили це, навпаки, ми, молодші. А пізнавши себе раз ближче й полюбившися, відвідували себе часто вечорами, й та балачка їх затягалась іноді до пізньої ночі. До цих балачок (ідучи по матір) прилучавсь і я.

Так і цього вечора.

Мати вийшла пізніше вечором з дому, а коли не вернула за "годинку", я, вернувшій з довшого проходу, пішов по неї. Правду кажучи, я радо ходив вечорами до панства Маріянів. Разів зо два заставав я там і Маню з братом; і хоча вони хутко по моїм появленню прощались (якісь неминучі справи вимагали цього від Мані), все ж таки обмінювались ми кількома словами з собою, і я поглядав у те симпатичне личко, бачив ті незмінено милі очі.

Ідучи з своєї хати дорогою попри колишній сад Обринських, що зберігав у собі тут же зараз при дорозі масу різних украшаючих кущів жасмінів і т. ін., я кинув оком у глибінь саду, де все ще стояв давній знайомий мені павільйон з двома своїми тополями, мов сторожами, і я побачив, що його середина була освітлена. Однак, не доглянувши в нім нікого, я звернув очі на скляну веранду з сходами, що збігали вниз у сад. Вона була ясно освітлена, двері від неї до сходів широко відчинені, і на ній побачив (чи радше відгадав я) свою матір у товаристві пані Маріян і ще якоїсь дами. Цікаво поглянув я, чи не побачу там ще кого знайомого, а передусім Ті. Але не доглянув. Замість того оказалася ближче в особі третьої дами пані Міллер.

Як прийшла вона там? Оскільки мені було відомо, не виходила пані Міллер до нікого з літників у гості. Вона мала свою велику амбіцію, а до того пересуд, що приїжджаюче жіноцтво з більших міст дивиться через плечі на мешканців маломіських, і через те держалась гордо й здалека в своїй ослоненія соснами романтичній "лісничівці", неначе відмежовуючись її крилатими зеленими великанами від ворогів-наїзників. Коли, проте, явилась тут, то була це, безперечно, заслуга Мані. Більше не добачував я нікого на веранді, хіба що сидів, може, хто з молодших на сходах, як бувало іноді ще й за часів Обринських.

Коли я ввійшов у кімнату, що притикала до веранди, застав я в ній щойно увійшовшу паню Маріян, котра привіталась і попросила мене піти на веранду, де зібралось ціле товариство, навіть пані Міллер, котру було так тяжко без "протекції" панни Обринсукої заманити до себе, а котра була така цікава й сердечна женщина.

— Шкода, що не явились ви скоріше, пане совітник, — додала. — Пані Міллер щойно перед півгодиною скінчила викладати кабалу [58] для мого мужа, котра була цікава, бо за системою mademoiselle Lenormand [59]. Тепер сидять усі на веранді і, як не помиляюся, говорять про самі містичні речі й феномени місячних ночей.

І сказавши це, пані Маріян збиралась створити широкі скляні двері, що провадили на обширну, ясно освічену веранду, а звідти сходили в сад. Саме в хвилі, як поклала пані Маріян руку на клямку, щоб відчинити мені двері, щоб міг я приєднатись до товариства, — отворила їх донька її знадвору і, станувши проти неї, усміхнене сказала:

— Я спішусь, матусенько, я спішусь! Ціле товариство просить вао заграти нам Бетховена "Місячну сонату". Пані Міллер знаходиться в настрої ясновидчині, а Наталка подала гадку, щоб кожне з нас оповіло хоч коротенький епізод з свого життя! Але, — тягнула з поспіхом дальше, — до того треба поважної музики, пояснив доктор Обринський. А Наталка сказала, що найвідповідніша була б "Місячна соната" Бетховена. Я пригадала собі, що це одна соната Бетховена, матусенько, котру ви ще з його сонат не забули грати, хоч уже й поволеньки граєте. Особливо першу часть. Я так дуже люблю, як ви її граєте. Тож заграйте її нам. Я б так дуже хотіла, щоб воно так вийшло, як доктор з Наталкою планують на чолі з панею Міллер, котра нині знизилась бути нашою Ленорман. — Це посліднє додало до мене молоде шістнадцятилітнє дівчатко, усміхнене беручи безцеремонне мою руку й посіпавши нею сердечно. — Ви також нам щось оповісте, пане совітник. Ви також, правда?

— Хто ж там у вас є? — спитав я молоду дівчину, що тішилась через свою симпатичність і невинність навіть у моєї критично успособленої матері незвичайною прихильністю.

— Ходіть, то й побачите! Самі незнайомі, — відповіла жартівливо. й обернувшись та кивнувши за мною, сама поспішила вперед. Пані Маріян похитала, усміхнувшись до мене, головою й пішла виконати бажання "всього товариства", між тиїм коли я ступив на веранду.

Привітавшися з господарем дому, матір'ю й панею Міллер, що подала мені з щирим усміхом руку, я поглянув перед собою на сходи вниз. Посередині на них сиділа Наталка з Іриною Маріян, нижче від них, трохи їм у ногах, Нестор... а надолині, ях здавалося, на найнижчім ступеню сиділа Маня сама.

Привітавшися, я зійшов удолину і, не надумуючись довго, сів відразу коло Мані. По обох сторонах широких сходів здіймалося залізне ажурове поруччя, а до них, знадвору притискаючись, розросталися корчі рож та інші цвіти, що виростали низькими корчами. Світло, що розпливалося згори на веранду, доходило до нас вдолину на сходи слабо, і через те не був майже ніхто з нас цілком освічений. Маню й мене не досягало воно майже цілком, і мені (а може й їй) було це мило. Нагорі сиділа мати з своїм гостро обсервуючим оком, і хоч я не крився з тим, що мене займала поважна дівчина, я волів, щоб вона не звертала на нас уваги. Дівчина сиділа на сходах, опершися об ажурове поруччя, мовчки, а до товариства, що було вище, звернена профілем. Через те була половина її голови й статі освітлена, а друга тонула в тіні. Подавши мені руку на привіт, вона не обзивалася, полишаючи цілком моїй волі розпочати з нею розмову або ні. Я, усівши, звертав, щоправда, зразу увагу на говірку над собою між дівчатами й Нестором, але моє око опинялось тут і там вигребущо на її лиці. Вона дивилась у темінь і, як здавалося, вслухувалася в звуки фортепіана, що лились з створених вікон. Це господиня дому грала, неначе усипляла кого, початок т. зв. "Місячної сонати" Бетховена. Так недовгий час, поки остаточно музика не позачинювала уст тим, що балакали тихцем.

— Ось подивіться на місяць. Який він пишний виринув над горою, саме проти нас, і жарить, — обізвався півголосом Нестор і з тими словами поклав овій білий ширококрисий капелюх кало Мані на сходи.

— Настроює вас поетично? — спитала так само півголосом Наталка й схилилася до нього.

— Часом настроює. Але я ніколи не пишу віршів.

— Я не вірю! — обізвалась дівчина. — Такі, як ви, мусять писати вірші. Ви чистий українець.

— Виходить, і ви мусили б так само чинити, — боронився Нестор, усміхаючися.

— О, я з занадто великим респектом відноішуся до поезії, щоб і собі забиратися до віршування.

— Можна бути ліриком, не пишучи ніколи поезій, — сказав молодий чоловік.

— Можна, — відповіла дівчина, а по хвилині спитала: — Чи вільно спитати, як почуваєте себе під час от таких ночей, а радше хвилин, як тепер, коли вже ви лірик непишучий? Мені б це було цікаво знати. Я переконана, що кожний герой пера (а уважаю вас також за такого, ви ж ревний урядовець), відчувши красу природи, кидає зараз свої враження й "нутро" для своїх ближніх на папір.

— Може, дехто й кидає, — відповів спокійно Нестор, незважаючи на її ледве замітну іронію; а помовчавши, додав: — Під час місячних ночей, як хоч би й от таких, як нині, душа моя неначе багатіє, неначе одчиняється для чогось, когось-то; неначе розширяється. В ній починає оживлятися щось, що вднину мовчить, а не знаходячи грунту для своїх зворушень, ніжніє й починає перемінятися в пісню чуття, з'єднуючись несвідомо з природою й такою беззвучною піснею ночі. От так або й подібно відчуваю я під час місячних прегарних ночей на самоті, коли це цікавить вас знати.

— Ви не лише лірик, що не пише поезій, але ще мрійник, котрий, може, й ніколи не віддавався свідомо мріям, — закинула на це пояснення дівчина.

— Як яким, панно Наталю! — відповів Нестор; а я, в тій хвилі поглянувши на нього, побачив, як щасливий потайний якийсь усміх перебіг по його ніжнім молодім лиці.

— Як яких, кажете! — тягнула дальше дівчина, і з її інтонації чулася, як перше, так і тепер, легка іронія.