Любов до життя - Джек Лондон

Кумедне то видовище. Таке, що мені кортить голосно зареготатися. Ха-ха-ха! Справді смішно. Так, наче перегони мертвих людей і мертвих собак. Або як страшний сон: людина силкується втекти, рятуючи своє життя, а ноги її не несуть. Чоловік збожеволів. Жінка збожеволіла. Я теж збожеволів. Увесь світ збожеволів, і мені хочеться реготатись, таке воно все кумедне.

Незнайомець поперед нас кидає своїх собак і далі йде снігом сам. Минає довгий час, поки ми підходимо до його собак. Вони безпорадно лежать на снігу біля санок, у вовняній та полотняній упряжі. І коли ми їх минаємо, скавчать до нас і вищать, мов голодні діти.

Далі й ми кидаємо своїх собак і бредемо вже самі. Чоловік та жінка ледь теплі; вони стогнуть, квилять, схлипують, але посуваються наперед. Я також посуваюся наперед. У мене тільки одне на думці: наздогнати незнайомця. Тоді б я спочив, аж тоді. І мені здається, що як я ляжу, то спатиму тисячу років, так я втомився.

Незнайомець уже від нас за п’ятдесят ярдів, сам-один на білому снігу. Він падає і повзе, підводиться, падає і знов повзе. Він наче поранений звір, що силкується втекти від мисливця. Ось він більше не підводиться, тільки повзе рачки. Чоловік і жінка теж не годні вже встояти і повзуть рачки. Однак я держуся на ногах, часом падаю, але щоразу підводжусь.

Чудно дивитись на це. Навкруги сніг, а на ньому серед тиші чоловік та жінка рачкують услід за іншим чоловіком.

Обабіч правдивого сонця двоє примарних, так що їх стоїть на небі троє. Морозяна курява блищить, мов діаманти, і те повітря нею сповнене. Жінка кашляє й лежить на снігу, поки минеться напад, а тоді плазує далі. Чоловік вдивляється перед себе, і очі йому сльозяться, як у старого діда; він мусить протерти їх, щоб побачити того, за ким женеться. Незнайомець озирається через плече. А Ситка Чарлі ще сяк-так стоїть на ногах, а як падає, то таки підводиться.

Минає багато часу, і незнайомець уже не повзе. Він, заточуючись, помалу підводиться на ноги. Тоді скидає рукавицю й чекає з револьвером у руці, так само заточуючись. Лице в нього - самі кістки й шкіра, чорна від морозу. Лице голодної людини. Очі глибоко позападали, зуби вискалені. Чоловік та жінка й собі підводяться і йдуть проти нього, але дуже помалу. А навкруги - сніг і тиша. І в небі три сонця, а повітря мерехтить діамантовою курявою.

І от я, Ситка Чарлі, побачив, як ті вовченята вбили людину. Ніхто не каже ані слова. Тільки той незнайомець з голодним лицем гарчить. Він усе хилитається то вперед, то назад, плечі йому опущені, коліна зігнуті, ноги розчепірені, щоб не впасти. Чоловік і жінка зупиняються ступнів за п’ятдесят. Вони теж порозставляли ноги, щоб не впасти, а самі заточуються. Незнайомець дуже кволий. Рука в нього тремтить, і куля, що її він посилає в чоловіка, закопується в сніг. Чоловік не може скинути рукавиці. Той знов стріляє, і цим разом куля летить у повітря. Чоловік зубами хапає рукавицю і стягає її. Але рука задубла, не втримує револьвера і випускає його в сніг. Я дивлюся на жінку. Вона вже без рукавиць і держить у руці великого кольта. Вона стріляє тричі поспіль. Незнайомець усе ще гарчить і падає долілиць у сніг.

Вони навіть не глянули на мертвого. «Мерщій далі»,- кажуть. І ми рушаємо. Але тепер, коли вони знайшли те, чого шукали, то поробилися мов неживі. З них вийшла остання сила. Вони не годні більше втриматись на ногах. Вони не хочуть і повзти далі. У них одне бажання - заплющити очі й заснути. Неподалік я бачу зручне місце на ночівлю. Я підштовхую їх ногою, подеколи шмагаю батогом. Вони зойкають, але мусять лізти далі. І таки добираються на нічліг. Я розпалюю багаття, щоб вони не замерзли. Тоді повертаюся назад до санок. Убиваю незнайомцевих собак, щоб нам був харч і ми не померли з голоду. Потім загортаю чоловіка й жінку в укривала, і вони засинають. Часом я їх розбуркую і даю їм маленькі шматочки м’яса. Вони не прокидаються, але їжу ковтають.

Жінка спить півтора дні. Тоді прокидається й засинає знову. Чоловік спить два дні, прокидається і теж засинає. Після того ми спускаємось на узбережжя до Сент-Майкла. І коли з Берінгового моря сходить крига, чоловік та жінка сідають на пароплав. Але перше вони виплачують мені по сімсот п’ятдесят доларів за місяць. І дають ще тисячу доларів у дарунок. Того року Ситка Чарлі віддав багато грошей місії Святого хреста.

- То чому ж вони вбили того чоловіка? - спитався я.

Ситка Чарлі не зразу відповів. Він запалив люльку, зиркнув на ілюстрацію з «Поліційної газети» і значуще похитав головою. Тоді поволі, зважуючи кожне слово, сказав:

- Я довго про це міркував... І я не знаю. Просто таке було. Це малюнок, який я згадав. Так, ніби подивився у вікно і вгледів чоловіка, що пише листа. Вони ввійшли в моє життя і пішли з мого життя, оце тобі й малюнок, такий, як я казав: початку не знати, а кінця не збагнути.

- Ти намалював багато малюнків, поки оповідав,- сказав я.

- Ет,- хитнув він головою.- Вони всі без початку й без кінця.

- Але останній малюнок якраз має й кінець,- промовив я.

- Так,- одказав Ситка Чарлі.- Та який кінець!

- Це був шматок життя,- сказав я.

- Так,- погодився він.- Шматок життя.

_____________

Джек Лондон

ЛЮБОВ ДО ЖИТТЯ

збірка оповідань

0089

Друкований текст для вичитування взято з:

Джек Лондон. Твори у дванадцяти томах. Київ, «Дніпро», 1970.

т. 5: Оповідання (Збірки 1907-1912 років).

Переклад з англійської мови: П. Соколовський, С.