Хмари - Нечуй-Левицький Іван
І старі, й молоді слухали її, неначе вона казку казала. Галя слухала її й очей з неї не зводила. Не мавши книжок для читання, Галя слухала її, ніби цікаву книжку читала.
— Одначе слово по слову, а день іде, а час минає. Чи не час нам, жінко, обідати? — промовив Масюк.
— Про мене, в мене обід готовий, ще й пирогів свіжих наготувала доконче задля Ликерії Петрівни, бо я знаю, що ви любите пироги і вмієте їх готувать.
— І! де вже вмію! Колись, може, вміла, а тепер, може, й забула.
— Хоч, може, й забули, а ваші пироги перші на цілий повіт, — промовила Масючка.
— Перші на цілу губернію! — додав Масюк. Ликерія Петрівна аж засоромилась і чогось запишалась, бо зцала, що її пироги й справді видержать сміливо конкуренцію.
Всі заворушились по світлиці. Ликерія Петрівна встала і, піднявши голову, хотіла проходиться по світлиці. Але вона зирнула через двері в кімнату й побачила там на жердочці клубки, півмітки й основу. Пасма ниток, як шовкове руно, аж гнули всю жердку.
— Ой, яка ж ваша чудова основа, яке піткання! — аж крикнула панія Висока до Масючки. Вона скинула окуляри, прожогом побігла до клубків, до основи, аж довгий хвіст од її сукні підобгався. Роздивляючись на нитки, на основу, вона сховала окуляри в кишеню і вже більш їх не виймала. З тими окулярами сховалась і пиха пані Високої, і вона вийшла до світлиці якось натуральніше: веселою, привітною, якою вона була завсегда в себе вдома.
Тим часом хазяйка з дочкою готували стіл. На столі з'явились пироги, пухкі, пахучі, прямо з печі.
— А що, чи напечете таких? — спитав Масюк в панії Високої.
— Може, й не напечу, — тихо промовила вона, розломивши пиріг й оглядаючи його з усіх боків, її трохи брала зависність, що сусіді добре вдалися пироги...
Всі сіли за стіл. Масючка вже постерегла, що молодому паничеві сподобалась Галя, не дозволила їй прислужувать і присилувала сісти за стіл. Радюк сів коло Галі. Галя трохи засоромилась, одначе вже не одхилялась од його, не дивилась набік, на двері, як роблять сільські соромливі дівчата, а сміливо піднімала на Радюка очі, як він почав до неї промовлять. Радюк почав розпитувать Й про хуторянське життя, про сусід.
— Чи не скучно вам жить на хуторі? — спитав він Галю.
— Ні. Я зросла на хуторі й звикла до села. Як була я малою, то й зовсім мене не брала нудьга. А тепер часом восени та взимку, як настануть короткі дні, а вечори такі довгі, такі довгі, як море, то часом сумую при роботі. Книжок у нас нема де достать. Я й читала б книжки, бо люблю читати, та нема де достать. От я вас попрошу, привезіть мені книжок. Може, ви понавозили з Києва чогось такого, дуже гарного, — промовила Галя, дивлячись на стіл і з останніми словами ледве підвівши очі на Радюка.
— Добре, привезу, доконечне привезу! Я таки й думав ва вас, щоб наділить вас найновішими книжками. Треба розкидать по хуторах книжки, бо книжки дуже добра річ.
— Ой, як би я подякувала вам за те! Але ви незабаром поїдете до Києва? Я не встигну, може, й прочитать.
В Галиному голосі задзвенів легесенький смуток. Молоді заїжджі паничі з городів дуже розважали молодих хуторянок і часто були причиною сліз і кохання не для одної хуторянки після свого виїзду.
— В мене є такі книжки, що я можу зоставить вам і на зиму, аж доки приїду з Києва вдруге.
Галині груди легесенько піднялись угору; вона ледве встигла задушить в собі зітхання.
— От літом я ніколи не нуджусь, — додала Галя. — То коло хазяйства, то в садку, а найбільше коло квіток в горідчику, й нестямишся, як той час минає.
— В садочку, та ще й з піснею, — промовив Радюк, лукаво подивившись на Галю. Галя запишалась й осміхнулась; вона мала щось на думці, бо вже вгадала, що Радюк її любить.
— А чого це ви нічого не їсте? — раптом спитала їх, аж крикнула панія Висока. — А ще й за стіл сіли. Покуштуйте лиш, який смачний борщ з курятиною, Павле Антоновичу! Чи, мабуть, вам не до борщу? Еге, так?
Павло Антонович і Галя набрали трохи борщу в тарілки, одначе їли мало. Галя тільки спробувала, та й ложку поклала.
— От і погано, коли вам їсти не хочеться, — знов промовила панія Висока, не зводячи своїх маленьких сірих швидких очей з молодої пари.
— Коли ж я недавно снідала, — обізвалась Галя.
— Та й я снідала, одначе, богу прийому, їм, як бачите!
— Бо вам, Ликеріє Петрівно, вже ніщо не заважав мать добрий апетит, а молодим людям часом буває зовсім інше в думці, — промовив Масюк.
— Оце! Хіба ж я вже така стара. Що це ви, Іване Корнійовичу! Хоч небіжчик капітан і давненько вмер, одначе я ще зовсім-таки не баба.
— О, ви б ще й заміж пішли, якби хто добрий трапився, — сказав Масюк.
— Чи пішла б, чи не пішла б, це трудно вгадать.
— Але якби хто добре причепився, та ще щоб і кишені були не порожні, та й брови чорні, й голова не сива, не така, як оце в мене… — промовив Масюк.
— А певно, за сиву голову не пішла б і за такі незакручені вуса, як ваші, не пішла б, — промовила Ликерія Петрівна й зареготалась дрібненько.
Масючці, як женщині поважній і богобоящій, та річ Високої зовсім не сподобалась. Вона все сиділа мовчки й боялася за недобрий вплив Ликерії Петрівни на свою Галю.
— Викушайте ж наливочки за здоров'я наших добрих сусід і знайомих, — припрохувала хазяйка, наливаючи всім по чарці наливки, навіть своїй дочці, котра осміхнулась і одсунула од себе чарку.
— Нащо ви одсовуєте чарку? Тепер пішла така поведенція, що й дами п'ють, — промовила Ликерія Петрівна. Вона любила випити, бо привчилась у походах випивать в веселій компанії офіцерів. — Вип'ємо за здоров'я хазяїнів! — голосно, на всю світлицю гукнула Ликерія Петрівна й цокнулась своєю чаркою об чарки всіх. Галя ледве вмочила губи, осміхаючись. Ликерія Петрівна так і вихилила чарку за одним махом до дна, ще й лікоть підняла вгору по-офіцерському.
За першою чаркою пішла друга, а там і третя. Панія Висока цокалась чаркою з усіма й хилила-таки добре чарку за чаркою, аж її лице стало червоне. Зморшки на лиці трохи поховались; вона стала наче молодша й почала голосніше розмовлять та розказувати.
— Оце мені так і здається, що я на Басарабії або над Дунаєм, між веселими товаришами мого капітана. От було життя, так життя! Хоч я дотерпіла лиха в походах, але ж весело тоді жилося мені. Було коло мене офіцери, як ті бджоли коло меду! Так і припадають, так і липнуть, аж було мій капітан сердиться.
— От і признались в гріхах! — засміявся Масюк.
— Трохи сердився небіжчик, сказати правду! Але ж яка була компанія! Які були там молодці! Ой-ой-ой! Було збереться їх двадцять чоловік, а я одна між ними верчуся та як та ластівочка щебечу. А вони всі до мене: "Ликеріє Петрівно! Ликеріє Петрівно! ви душа нашого товариства; ви богиня! Без вас ми пропали б отут на степах! За здоров'я Ликерії Петрівни!" Та так і обстануть й обсядуть мене навкруги. Я туди верть, сюди верть!.. — Із тим словом Ликерія Петрівна вкинула в рот чарку наливки й разом ковтнула.
Хазяйка насупилась та все скоса поглядала на Ликерію Петрівну, а Масюк сміявся та потроху підбивав її, та все наливав наливки в її чарку.
— Ой, годі вже, Іване Корнійовичу! Що годі, то годі, бо душа міру знає. Я й забула, що я вже не на Басарабії і що вже полинули десь за синій Дунай ті давні веселі літа! Ой, дякую вам, Іване Корнійовичу! їй-богу, будеї
— Та випийте-бо, будьте ласкаві! — просили всі.
— Хіба за здоров'я оцієї молодої пари, — промовила панія Висока, показуючи на Радюка й Галю, і випила ще чарочку, але помаленьку, обсмоктуючи швидкі губи.
Всі встали з-за стола й почали хреститься до образів. Висока все озиралась на Радюка, котрий стояв аж позад усіх і не перехрестився.
— А чом ви оце не дякуєте богу, Павле Антоновичу? Перехрестіться-бо, а то бог не дасть вам щастя-долі.
— То й перехрещусь, — сказав Радюк. Подякувавши хазяїнам за обід, Ликерія промовила:
— Але таки ще подивлюсь на ваші клубки та півмітки! — і вона швиденько побігла в кімнату, а за нею пішла хазяйка з Галею.
Висока наділа окуляри і все роздивлялась та розпитувала: на скільки буде локот, і чи двадцятка буде, чи ще й тонше полотно.
— Та скиньте вже окуляри, бо нитки здадуться вам товщі й поганші! — жартував Масюк, гукаючи з світлиці. Ликерія Петрівна вийшла до світлиці.
— Чи не покурите часом? — спитав її Радюк і подав папіроси.
— Чом і не покурить, — промовила вона, обмахуючи лице й обтираючи піт з лоба, з щік, з підборіддя, — як була я на Басарабії, то й сигари курила, не то що. Ой, як же гаряче! — сказала вона й одчинила причілкове вікно. Тоненький синій димок потягло стружечками в вікно, звідкіль лилось свіже повітря.
Сонце вже стало надвечори. Од дому лягла широка тінь на грядки з квітками, на зелену траву, досягла аж до вишень і до високої груші. Та тінь заманила до себе з хати всіх. Всі пішли на причілок і посідали в тіні на килимі, на зеленій траві під грушею. Масюк все позіхав після важкої страви та курив тютюн, а молодим людям і нев'янучій капітанші було дуже весело. Ликерія Петрівна сіла на килимі, ще й ноги підобгала під себе. З круглою головою на круглому й куценькому тулубі, вона вся була неначе кругла, ніби якийсь клубок лежав на килимі. Радюк сів і собі; а Галя довго церемонилась, поки й сама не присіла на килимі.
— Хазяйко! Олександре Остапівно! вишли нам сюди яблучок та вишеньок, або варення, або й наливочки.
— Оцієї не треба! цур їй, пек їй! Що Масюківка, то не Дунай, Олександре Остапівної Не висилайте тієї, що горілкою або наливкою звуть! — гукнула Висока, аж луна пішла по садку.
Вийшла й хазяйка і винесла свіжого варення з вишень; за нею наймичка несла на одній тарілці яблука, на другій — вишні. Всі кинулись до яблук, тільки панія Висока цуралась їх, неначе "трефного" жиди.
— Спробуйте-бо, Ликеріє Петрівно, яблучок! Таких ви не їли й на Басарабії, — дражнився з нею Радюк.
— Таких, може, й не їла, а їла виноград, пила вино, скільки хотіла, а до спаса таки не буду їсти яблук, їжте вже ви!
Тим часом надворі вечоріло; жара спадала. З садка, з-під груш і яблунь потягло прохолодою, що навівала вогкість на гарячі лиця. Квітки в клумбах, прив'ялені на гарячому сонці, підіймали головки, підіймали лист, зачувши вечірній холодок. Недалечко од Радюка ріс на грядці на самому краю здоровий кущ гвоздичків.
