Хмари - Нечуй-Левицький Іван
І вони всі пішли через тік до хати.
— А моя Галя прибігла з садка та й каже, що до нас гість приїхав. Я до вікна та й бачу віз, а гостя нема та й нема! Ледве знайшла вас меж стіжками. Моєму старому, бачите, все на думці хазяйство! — промовила Масючка до гостя.
Саме на стежці стояв віз. Пара волів, залиганих докупи налигачем, паслася коло воза та аж сопла, тереблячи й разом соваючи мордами по траві. Здорові роги чумацьких двох волів аж черкались кінцями.
Масюк не втерпів: торсонув вола за роги, потім взявся рукою за полудрабок воза й торсонув з усієї сили, потім, піднявши трохи воза, став ногою на міцний обід і поворушив колесо.
— Що за добрящі колеса, Павле Антоновичу! Чи ви бачите? Шпиці, як залізо!
Павло Антонович тільки зирнув на шпиці, ради хазяйського слова, й пішов мерщій з Масючкою до хати. "Не дай боже, як хазяїн здумає потягти мене ще по возовнях та по коморах!" — подумав він та й побіг швидше слідком за хазяйкою.
Перед домком, з обох боків ґанку, був квітничок, де панські квітки перемішувались з зеленим зіллям, уподоб-ним сільським дівчатам. Коло лелії й оргинії слався зелений барвінок, застеляла грядки рута й м'ята. Рядом з фіалками й левкоєм ріс любисток, цвіла проста рожа й своїми великими червоними квітками дуже закрасила горідчик і веселі стіни будинку. Молодого хлопця так і тягло у той горідчик до молодої панни.
Через легеньку хвірточку вони ввійшли в горідчик. Грядочки були чисто виполоті. Гаряче пахуче повітря злилося для його з чудовим голосом за вишнями, з пишними очима, з чорними бровами, котрі він бачив недавнечко в садку. Він знехотя глянув на вікна світлиці. В ясному вікні, як на картині, він угледів Галю. Цікава Масюківна назирала гостя з вікна, не вважаючи, що її було видно всю знадвору так ясно, як вона бачила все з світлиці.
Радюк вгледів її великі темні очі, подовжасте свіже личко, тонкі брови й добре намисто на шиї. І її гарний вид так і впав йому на серце серед зеленого зілля й квіток. Душа його ніби зомліла, аж сп'яніла. Але Галин образ так швидко щез, як і з'явився на склі, і він за хазяїнами пішов у світлицю.
Масюків дім був збудований по-стародавньому: з сіней по один бік були двері в пекарню, по другий бік — в світлицю. Треті двері, прямо, були новіші й показували, що половину довгих сіней не дуже давно переробили на кімнатку для молодої дочки.
— Ще раз добридень в вашій хаті! — вдруге привітався Радюк до хазяїна й хазяйки. Він озирнувся на всі боки, думав привітаться до дочки, але її не було в світлиці.
— Сідайте ж у нас, щоб старости сідали, та й будьте в нас гостем, — промовив Масюк до Радюка, — а ти, паніматко, по старинному звичаю, винесла б нам по чарці. Час би вже й черв'яка заморити.
— Добре! Але вибачайте, будьте ласкаві, бо мої паляниці й пироги, певно, ще не випеклись, — промовила Масючка до Радюка.
Тим часом Радюк все поглядав на двері в кімнату, все ждав, що от-от вилине звідтіль та пташка, котру він сполохав у садочку, а пташка не вилітала. Натомість вбігла прожогом наймичка, дуже негарно підтикана. Вона держала на долоні здорову паляницю, піднявши її на руці врівні з головою, але, побачивши гостя, тиць! та й подалась за двері.
— От і паляниці готові! Давай, небого! Не ховайся за двері! — гукнув Масюк.
Масючка пішла до дверей, взяла паляницю, постукала щиколотками під спідушку, потім поклала на ліву долоню, простягла руку, а правою почала помалесеньку торкать по лівій руці. Паляниця трошки підскакувала на долоні.
— О, вже випеклись! Вибирай з печі! — промовила вона й хотіла вийти з світлиці.
— Е, паніматко, Олександре Остапівно! про мене, йди, а паляницю, зостав нам на закуску.
— Та піду наріжу на тарілку, чи що, та принесу пирогів! Де це моя Галя? Хоч би паляниці накраяла. Галю! Галю! Де це ти ховаєшся? — стиха гукнула Масючка, заглядаючи в кімнату.
В кімнаті щось зашелестіло, але Галя не вийшла в світлицю. Десь далеченько забрязкали тарілки й ножі; по світлиці пішов дух од свіжої гарячої паляниці з доброго простого борошна.
— Ой, паляниці пахнуть! Давайте мерщій горілки та закуску, бо не видержу! Я таки нагулявся на току та по дворі, — промовив Масюк. — Галю! Де це ти? Помагай-бо матері, бо час або снідать, або, про мене, й обідати.
Знов щось за стіною трошки зашелестіло й подибало, як кішечка, через кімнату, але Галя не вийшла.
"Чи не сердиться часом вона на мене? — подумав Радюк. — Чи не злякав я часом її в садку?"
Масючка тим часом сама застелила стіл, винесла горілку, наливку, поставила гарячі пироги, накраяла паляниці, поставила масло й сіла поруч з гостем. Хазяїн налив чарку горілки й подав Радюкові, але тільки що той простяг руку за чаркою, Масюк влив чарку собі в рот. Всі засміялись.
— Вибачайіе! Забув, що хазяїн повинен перший випить до гостя.
— О, ти вже багато дечого вигадаєш! — сказала Масючка. — Але ти сів оце снідать, а вбраться — то й не вбрався до гостя.
— Гість наш добрий, вибачить. Коли б тільки не навідалась наша приємна сусіда, Ликерка. Оцієї я боюсь! — промовив Масюк, натякаючи на панію Високу. — Оця рознесе по всій губернії, що застала мене в білих штанях, та ще й широких.
Неголені кілька день щоки й підборіддя, халат, прості чоботи — все те показувало, що Масюк не ждав у жнива щогодини гостей. Навіть його довгі, вже сивуваті вуса були не закручені й не розчесані й навскоси стирчали на бруснатих сизих щоках.
— Павле Антоновичу! дозволяйтесь, будьте ласкаві, їжте пиріжки! Чи вже ж мої пироги та недобрі?
— А може, й недобрі! — промовив Масюк, кидаючи в рот якраз по півпирога. — Тільки як будеш другий раз пекти пироги, то роби трохи більші, — не на панянські роти, а на козацькі.
— Де вже недобрі! — обізвався Радюк, поглядаючи на пироги й на масло, жовте, чисте, свіже, ту есенцію з степових квіток. Він спробував пирогів.
— Викушайте ж наливочки хоч чарочку! — припрохувала хазяйка, наливаючи пахучої наливки, чистої й смачної, як вино.
— А! аж губи злипаюгься! Ото смачна! — промовив Масюк, випивши чарку й прицмакуючи. — Ож випийте, Павле Антоновичу! Будете веселіші. Спасибі вашому батькові, було як заїде до мене взимку або восени, їдучи з Полтави, то ні з ким було не вип'ю так усмак, як з ним. І прикаже, й приговорить, і засміється, і розважить, і вип'є до мене, аж мило подивиться. Ет! молоді люди вже не такі! Я вже бачу, що не такі. От ви мені вже й не до компанії.
Щоб буть до компанії старому, Радюк випив чарку наливки.
Масюкова світлиця й кімната давно була знайома Радюкові. Не раз і не два він заїжджав з батьком до Масюка, сидів і слухав до півночі їх братерську розмову. Йому давно була знайома трохи європейська й; трохи сільська, стародавня обстава Масюкової світлиці й кімнати: ті дві канапи в світлиці, вкриті по спинках гарними килимами, великий образ в шаті в кутку, на котрому висів дорогий вишиваний рушник, скляна шафа коло порога, звідкіль виглядала скляна маслянка, зроблена круторогим бараном, звідкіль колись лякав його великий скляний синій ведмідь, повний настойки; старий годинник коло груби з великим циферблатом, на котрому були намальовані рожі, червоні пташки.
Але більше од усього він любив, як був малим, кімнату й пам'ятав, як там було тепло, гарно, спокійно, привітно зимньої темної ночі. Було надворі гуде вітер, порощить у вікна метелиця, стукотить віконницями, гуркає десь у загороді недобре причиненими ворітьми, а в кімнаті тихо й тепло; в лежанці горить огонь, обливає двері в світлицю червоним світом, бігає хвилями на помості, на стінах. На лежанці стоїть самовар, а кругом лежанки сидять Масюк, Масючка, його батько та все балакають та балакають.
Радюк пригадав собі, як на білих клубках, на півмітках та якихсь торбинках на жердочці грав червоний світ од груби, як він придивлявся до чудних торбинок, бавивсь одлисками та все слухав та слухав балакання старих, доки не засипав, сидячи на одному місці. Радюк був зроду пам'ятливий, незабудливий. Якимсь теплом, якимсь домовим щастям повіяло на його з тієї кімнатки, де тепер легесенько, крадькома ходила по хаті Галя й манила його навіть своєю ходою.
— Та вийди-бо! Чом ти не йдеш в світлицю? — промовляла за стінкою Масючка до Галі стиха, але так, шо Радюк виразно чув кожне її слово.
Знов щось заворушилось за дверима й почало тихесенько шепотіть. І зараз за тим увійшла в світлицю Масючка, а за нею слідком Галя. Галя почервоніла, як троянда; лице аж горіло рум'янцями. Вона соромилась. Трошечки надуті губки й очі, повернуті до дверей, виявляли, що вона трохи сердилась.
Радюк встав і побіг їй назустріч. Галя вийшла, як зоря зійшла в пишний літній ранок. І сором, і гнів, і червоні губи, і рум'яні щоки, й добре намисто, і троянда з жовтогарячими гвоздичками в косі — все те разом так причарувало молодого хлопця, що він аж очамрів і почував себе винним перед нею, був ладен перепросить її.
— Вибачайте, будьте ласкаві, що я знехотя... незумисне... розсипав ваші вишні... — промовив Радюк, запикуючись перед старими. Йому хотілось перепросить її, що він не зумисне, не крадькома підглядав, як вона рвала вишні, та при старих якось було ніяково.
— Зате ж я позбирав усі вишні до однієї! От подивіться! — знов промовив Радюк, показуючи на козубеньку, що стояла на помості коло шафи в куточку.
— А може, не визбирали-таки до однієї, — ледве насмілилась вимовити Галя, і з тими словами її гнів так і зник з очей, з лиця; очі глянули на Радюка прямо й ласкаво, губи осміхнулись, і Галя почервоніла ще більше. Її щоки так і пашіли.
Галя сіла на стільці, а Радюк сів поруч з нею й почав з нею розмовлять. Молодій дівчині стало так сором перед батьком і матір'ю, як він дуже близько присунувсь до неї, що вона одсунулась на самий кінчик стільця й соромливо одвернула од панича вид до дверей. Вся її постава, все її лице неначе показувало, що вона налагодилась зняться з місця й утікати. Вона була схожа на маленьку пташку, що вся насторочилась злетіть з гілки, почувши небезпечний шелест між листям.
— Чи вже ж ви думаєте, що я зумисне схотів би підглядать, підстерігать або підслухать? — промовив Радюк трохи тихіше, неначе нищечком.
Галя повернула до його трошечки вид та й знов одхилилась до дверей. Вона тільки й шукала причини, щоб зняться з місця.
— Ой, чи нема рушничка, щоб втерти губи! — промовив Масюк, скінчивши снідання.
Галя схопилась, побігла в кімнату й довгенько не виносила рушничка.