Мазепа - Лепкий Богдан

Знали, що на полі до рана не простоїть. На те під Борщагівкою табір.

Табір хвилювався. Даний був наказ звивати його і йти на Київ. Та скоро цей наказ відкликали. Козаки не знали чому і, як звичайно в подібних випадках, тлумачили собі всіляко.

"То йдуть, то вертають,— колотять".

"А тобі що на тім псується? Така тут каша, як і в Києві".

"До Києва нас не пустять. Знов десь на полі поставлять. Хіба може хрести на київських церквах здалеку побачиш".

"Отож-то є. Тому мені й байдуже. А ти хвилюєшся, рвеш, як молодий кінь".

"Скучно стоять".

"То сідай".

"З тобою не договоришся".

Козацькі гуртки більшали. Як з муравлиська мурашки, вилазили козаки з курінів і з-під возів. Позіхали від вуха до вуха.

"Кажуть, швед знову москалів побив".

"Ще й як! У містечку Головчині був сильний бій".

"У Головчині?"

"Так".

"А де той Головчин?"

"Там, де шведи москалів побили".

"Ага".

Старі козаки реготали.

"Дивно, що цар не встоїть проти короля".

"Проти нього навіть ти не встоїш".

"Дурний!"

Липнева жара до сварки охоту відбирала.

"Багато руских полягло?"

"Я їх не числив".

"Хочеш, щоб я тобі почислив зуби?"

Старші розборонювали молодших. "Тю! Скачуть до себе, як когути. Стривай, скакатимеш до шведа".

"Ти б волів у гречку?"

"Не в твою".

Побачили сотника, що любив з козаками побалакати. Пристали до нього. "Ваша милосте, чи правда, що швед знову руских розгромив?"

Сотник покрутив носом. "Так не треба казати. Говориться: рускі дрались, як льви, та а т с т у п і л і".

"Ага, атступілі. А хто тим атступлєнієм командував?"

"С а м і найбільші генерали. Шеремет'єв і Меншиков".

"А цар?"

"Досить з вас, більше нічого не скажу".

І сотник, відганяючись від козаків, як від мух, пробивався у свою полкову канцелярію.

"Чули?"

"Хто не оглух, той чув. Або що?"

"Тепер знаємо, чому гетьман під Київ не йде".

"Чому?"

"Бо не знає, куди швед поверне".

"Влучив, як пальцем бабці в око. Гетьман генерального бунчужного Максимовича з сотнею компанійців по Кочубея післав".

"Така честь?"

"Не честь, а щоб не втік".

"Хто?"

"Дурний! Кочубей і Іскра. Їх мають на горло карать".

"Де?"

"Тут у таборі, тому й не двигнули його".

"Не вірю. Таких старшин, щоб на горло карали!"

"А ти гадаєш, що в них не таке горло, як у тебе?"

"Не вірю!"

"Ведуть, ведуть!" — залунало кругом, і козаки, як мухи, обсіли вал, що замикав табір зі сходу.

"Ведуть!"

"Де?"

"Не бачиш? На київськім шляху. Ось яка курява здіймається, як хмара. А в ній, як блискавки у хмарі, компанійців шаблі".

"Наголо, аж страшно. Такі пани і під топір голови покладуть".

"Було, що й королям голови стинали".

"Хто?"

"Люди. Королі людям, а люди королям".

"Ти бачив?"

"У книжках пишуть",.

"Або то правда?"

Сурми заграли на збірку.

"Бодай би їм! Навіть глянути не дадуть. Котрий Кочубей, котрий? Кажи!"

"Отсей у повозі направо. Ходи, бо замкнуть на хлібі й на воді, не чуєш? Збірка".

Не радо спішив усякий на свій майдан, де уставляли сотні, не було т у м у л ь т у при в'їзді Кочубея й Іскри у табір. Гетьман не хотів непотрібно своїх колишніх старшин на позорище виставляти. І так мають з себе досить. Перебули вони муки царські.

Майдани лежали здебільшого по другому боці дороги, звідти, з-поза куренів і шатер, не видно було того сумного в'їзду. Хіба який чура вискочив, як горобець з-під стріхи, й роззявив з дива рот.

Напереді генеральний бунчужний Максимович на чорному коні. Всі коні підібрані чорні. І компанійці у чорних мазепинках. Половина сотні за Максимовичем перед повозом, друга ззаду. Декілька їздців по боках. Всі з шаблями наголо, ніби не знати яких небезпечних розбищаків везуть. А Кочубей і Іскра, коли б їх навіть пустили, не зайшли б далеко. Ледве живі сидять, скатовані такі. Попідпухали, очей їм не видно. Кочубей насупився, як сич, Іскра злісно дивиться перед себе, втікає від людських очей.

Переїхали табір і повернули наліво, перед канцелярію. Іскрі допомагають вилазити з повозу, Кочубей пробує встати сам, захитався, падає. Його беруть попід руки, як пораненого в битві, і зносять. Компанійська сотня околює будинок, до котрого ввійшли, два стає при вході на варті, з набитими фузіями при ногах. Вечоріє.

ЧИТАЮТЬ

На другий день, коло полудня, весь табір виляг на майдан. Козаки своїми сотнями уставилися кругом.

Посередині невеликий круг, туди не пускають нікого. До круга перехід від гетьманського шатра. Сердюцькі старшини пробігають ним, відганяючи людей.

Вже добру годину ждуть. Розмовою скорочують час.

"Замість з ворогом воювати, своїх б'ють".

"Буває, що свій від ворога страшніший".

"Не знати, чи й Кочубея приведуть?"

"Мабуть, ні. Хворий дуже".

"Я сам бачив, як гетьманський хірург до холодної ішов".

"Хворий, то хай би вмирав. Пощо голову відділювати від тіла. Без голови на страшному суді стане".

"В руках свою голову принесе".

"Не він один. Буде таких багато".

"Цар ласкав".

"Тихо, вже йдуть!"

Всі очі повернулися в один бік.

Гетьман з Веляміновим-Зерновим наближалися до майдану. Гриміли литаври, тулумбаси ревли. Над гетьманом червоний бунчук хитався, як огненний язик.

Гетьман був у чорній киреї, горностаями підбитій, пояс на сумний бік. На рукоятці шаблі червоний рубін горів. Гетьман задуманий, похмурий, ніби нікого не бачить, ніби всьому не рад. За ним старшини, всі, які є в таборі, канцеляристи теж. Тільки Чуйкевича нема.

Велямінов-Зернов в парадній, золотом шитій уніформі, з орденами. В руці в дудку скручений папір, на шнурку звисає печать.

Входять вільною вулицею на середину майдану. Гетьман за старим звичаєм повертається на всі сторони світа, козаки віддають йому честь. Перша сотня прибічного сердюцького полку стріляє з мушкетів угору, всі враз, як один, "тра-рах!" Птахи зриваються і кружать неспокійно, в повітрі чути порох. Орлик оповіщає зібрання, що цар гетьманові грамоту прислав і царський посол передає її Мазепі. Гетьман розгортає, перебігає оком і каже Орликові, щоб прочитав уголос. Орлик читає голосно, але беззвучно, так і видно, що не з доброї волі читає.

В маніфесті сповіщалося козаків і весь народ, що царський суд присудив генерального суддю Василя Леонтієвича Кочубея і полтавського полковника Іскру на смерть за брехливий донос на гетьмана Івана Степановича Мазепу, котрому його величество цар довіряє за його вірну, довголітню службу й за великі для царя й отечества заслуги.

Гетьман, слухаючи, голову схилив додолу. Зеленський переступав з ноги на ногу. Апостол крутив вус, Ломиковський стискав рукоятку своєї шаблі, Горленка кашель напав. Він рукою прикривав рот, щоб не перебивати читання. Орлик читав:

"Його величество цар ствердив справедливий присуд свого високого суду і пересилає лжеклеветників і облесливих брехунів гетьманові Іванові Степановичеві Мазепі — для покарання. Покарати їх треба негайно та прилюдно, для постраху другим, щоби всякий знав, і відав, і затямив собі добре, яка доля чекає того, що зважиться безчестити гонор і добре ім'я свого зверхника і впроваджувати в блуд його величество царя. Такому не буде ніякої пощади".

"Амінь!" — промовили духовні, що в святочних ризах з хрестами й іконами уважно й побожно слухали царського маніфесту, який наказано було прочитувати також у церквах.

І знов загули литаври й тулумбаси, гримнули стріли, народ захитався, і гетьман з царським послом в окруженню старшин пустився тою дорогою, котрою і прийшов.

Під хмарами літали наполохані вистрілами птахи і кракали чорні галки.

Присуд став правосильний. Ніякого відклику не було, ніхто помилування не просив.

СПОВІДАЮТЬ

З Борщагівки привезено старого попа.

Сповідник відвідав спершу полковника Іскру, а тоді до Кочубеєвої в'язниці увійшов.

Кочубей довго сповідався. Хотів пригадати собі всі свої гріхи, ціле своє довге, багате на добрі і злі вчинки життя.

Важко. Пам'ять згубив. Рветься, як трухла нитка.

Відгребував з хламу минулого давно забуті події, і вони розсипалися перед ним, як порохно.

Кілька разів переривав сповідь. Падав горілиць на тапчан і лежав, закривши руками повіки. Панотець терпеливо сидів біля нього і ждав, поки безталанний мученик не набере сил і не виявить ще якого нового гріха. Було їх багато, політичних, родинних і буденних, людських. Великий маєток, і гріхи чималі.

"Тисячу червінців моєї покійної доньки, по чоловікові Забілихи,— говорив уривисто,— обіцяв я дати на будівлю церкви в Батурині і не дав. Як що їх знайдуть, а цар або гетьман не заарештують, хочу, щоб на церкву в Батурині пішли. Може, Бог милостивий який гріх за це мені простить".

"Велике милосердя Боже і нема такого грішника, щоб його Бог відтрутив від себе, бачучи каяття у серці його".

Кочубей так щиро зітхнув, що панотець уважно подивився на нього, чи це не його останнє зітхання. Ні. Старець відчинив очі і потер чоло: "Ніяк не пригадаю, де я ті тисячі червінців заховав. Дружина моя Любов Хведорівна знатиме. Перекажи їй, всечесний отче, якщо вона ще живе".

"Любов Хведорівна здорова. Гетьман за нею і за цілою родиною Іскрів та Кочубеїв до царя вставляється, щоб їм кари ніякої не було, щоб вони могли без жодної біди і туги в господах своїх спокійно та мирно пробувати і зі своїх маєтностей користуватися, бо, досить, що їх батьки й чоловіки за свою вину слушну кару потерплять".

"Гетьман вставляється за нашими жінками й дітьми, що ти кажеш, отче?"

"Гетьман кривди ніякої не дозволить їм зробити. Це він сам велів переказати тобі, щоб ти не турбувався туземним, а про позагробне думав".

В наболілій душі Кочубея була окрема рана — гетьман. Вона його не боліла, а пекла. Завинив перед гетьманом, бажав його упадку, це правда. А все ж таки дожидав його великодушності. Гетьман не одному простив, Кочубей сподівався, що свого колишнього друга помилує. Аж бачить — ні. Мститься. Певно, й на родину його та Іскри покладе важку руку, маєтки забере, бо вони великі в землі, будинках, в посуді, вбраннях, в образах і в дзвінкому гроші. Страх, щоб воно таке не сталося, затроював Кочубеєві останні години життя. Аж отсе від священика чує, що гетьман їх родини під свою опіку бере. Видно, не мститься, лиш помилувати не може, видно, так цар вирішив.

І Кочубеєві зробилося легше на серці, ніби камінь важкий зсунувся з нього. Перехрестився і очі до неба підвів.

"Більше не пригадуєш собі нічого?" — запитував священик.

"Бачить Бог, більше пригадати не можу, пам'ять не слухає мене, туман очі вкриває, ніби з другого берега дивлюсь".

Священик розгрішив його.