Мазепа - Лепкий Богдан

Хоч вчинок тестя на зятя ніякої тіні не кине, а все ж таки прикро, бо це тесть. Розумію і співчуваю тобі".

Гетьман подав Чуйкевичеві руку: "Ще більше жаль мені твоєї дружини. Це ж донька, котра все ж таки батька свого любила. Не треба її саму в такому горю оставляти. Їдь у Батурин, розважай, потішай, кріпи. Скажи, що гетьман жаліє Мотрю Василівну і співчуває її горю, але, бачить Бог,— для загального добра треба завдати ґвалт своїм почуттям особистим".

Чуйкевич поклонився.

"Їдь тоді зараз, таки нині. Візьмеш козаків, десятків два, батуринців. Дорога не близька, поспішай. Ломиковському скажу, щоб вирядив тебе".

А помовчавши хвилину: "В Батурині маю для тебе роботу. Слухай!"

"Слухаю милості вашої".

"Батурин резиденція наша. У війні всяко з резиденціями буває. Вони в першу чергу виставлені на небезпеку. Там усякого мого добра чимало. Дам тобі повновласть порядкувати ним. Що можна добре в землю зарити або замурувати, зарий і замуруй, що ні — приладь, щоб скоро можна на палуби покласти. Опіці Божій поручаю тебе".

Гетьман пригорнув Чуйкевича до груди. Той чув, як щось здавило його за горло, запекло в очах.

Насилу здержуючи сльози, вибіг з шатра.

Гетьман проводжав його очима.

"Так воно, так! Терплять невинні люди. Жаль такого доброго козака. Пильний і терпеливий. Не висувається вперед, не жадає для себе багато. Таким найгірше на світі. За те нагородив його Бог тим, чого другим відмовив,— Мотрею. Терпить за себе і за неї, бо любить її. Тяжко йому. А невже ж мені легко?"

Гетьман подзвонив за чурою.

"Подати мені коня!"

"Хто поїде ще?"

"Два чергових старшини і ти. Більше ніхто".

* * *

Гетьман об'їхав табір і повернув на польову дорогу. Пустив свого сивого вперед. Оподалік їхали старшини і чура.

Хвилювала степова трава, пахли квіти, сонце пекло.

Гетьман довго не вертав до табору.

В БАТУРИНІ

Чуйкевич їхав і думав про Мотрю. Знав, що вона вернула з прощі і з хутора переїхала в Батурин у батьків двір, на котрому декілька світлиць відведено для молодого подружжя. В другому дворі жила Любов Хведорівна, відокремлено, як покутниця.

Біля неї була лише одна людина з прислуги, варта не допускає нікого, можна собі уявити, що діється в душі тієї гордої жінки.

Чуйкевич не жалів тещі. Багато нагрішила. Тестя жаль було, слабий, дав намовити себе до злого.

"Що робить Мотря?"

Не так то давно розлучився з нею, а здається,— роки, не зазнав її ласки, а тужить, як за коханкою, не жалувала його, а він віддав би тепер половину свого життя, щоб облегшити її горе.

"Що робить Мотря?" І на тую згадку принаглював коня. Козаки-батуринці насилу поспішали за ним. Ніде не спинялися довго. Спочивали стільки, щоб не заїхати коней. Добрий кінь — річ дорога. А ще в час війни.

На останньому нічлігу снилася Чуйкевичеві Мотря. Нищим роздавала гроші. З піднесеною головою, горда.

Такою на своє превелике диво він і застав її.

Стрінулися в городі, як тоді, в Ковалівці, коли з листом від гетьмана приїхав.

Не дзвонили пільні дзвінки, не цвіла дівина, стара няня не шкандибала в покої, підпираючися костуром.

Мотря, почувши тупіт кінських копит, пустилася до брами.

Зіскочив з сідла, підбіг, пригорнув до себе.

Усміхнулася усміхом сумовитим.

"Ти звідки тут узявся?"

"Гетьман прислав". "

"Гетьман? По що?"

"Невже ж не рада, що приїхав?"

"Рада, але по що він тебе прислав? В канцелярії тепер багато роботи".

"Більше ніж сил і часу. Але і в Батурині не сидітиму даром".

"Сподіваюся".

Прямували до оброслого виноградом ґанку, і Чуйкевич розказував своїй дружині, по що його гетьман прислав.

"Видно, нічого доброго Батуринові сподіватися".

"Звичайно, війна, а це столиця".

"Так я собі й гадала. Знаєш, батуринці начеб щось прочували, готовляться. Направляють вали, прочищують рови, частоколи скріпляють. Звідси видно. Ось глянь".

Стояли на східцях, і Мотря рукою показувала в напрямі замку: "Бачиш, навіть вежі лаштують. Час позрушував каміння. Такий гарний замок. Гармати теж попрочищували й наготовили кулі",— додала тихішим голосом. Не боронила, коли муж взяв її руку і приклав до своїх уст.

"Ходжу туди щоднини".

"Куди?"

"А на замок".

"Що ж ти робиш на замку?"

"Помагаю. Жінки теж працюють. Невже ж я гірша від них?"

"Краща".

"Не жартуй".

"Говорю щиру правду".

"Тихо вже!"

І рукою затулила йому уста.

(Боже ти мій, вона, мабуть, не знає! Мабуть, ще вість до Батурина не наспіла про допити Кочубея, про муки і кару! Як їй це сказати?)

"Тільки й моєї потіхи, Іване,— казала, змінюючи голос.— А то не знаю, щоб я тут робила сама, без батька, мами і — без тебе".

Пригорнув її до грудей і гладив волосся рукою. Яке гарне, буйне і м'яке, як шовк... (Як їй це сказати?)

"Підемо в хату. Ти здорожений. Скажу подати води, перезуйся і перебери білля".

(Ніби музики грали).

Побігла. Стояв серед світлиці, простуючи кості. Тріщали.

Про козаків забув.

Вибіг до них.

Там уже ціла товпа: батьки, рідня, дівчата. Боже ти мій! Яка радість. Скільки питань! Де таких слів узяти, щоб ними виповісти усе нараз,— скоро, скоро, скоро!

Тільки чура осторонь стояв. В нього не було нікого. На людську радість крізь свій смуток дивився.

Чуйкевич козаків до завтра відпустив, чуру з собою забрав.

Вертаючи до ґанку, питався кожного дерева і кожної квітки:

"Як їй це сказати?"

Важнішого питання в цей мент не було для нього на світі.

Вмитий і перебраний увійшов до світлиці, де чекала на нього з вечерею Мотря.

Про перше забув, на другу задивився.

"Не бачив мене?" — спитала, всміхаючися злегка.

"Не надивлюся, Мотре. Ти щораз краща стаєш. Тільки приблідла мені".

"Сонця мало, а багато хмар".

"Над Батурином?"

"Над нами".

"Знаю, Мотренько, знаю".

(Як їй це сказати?)

"Гетьман здоровив тебе. Поздорови, казав, Мотрю Василівну, і передай, що щиро співчуваю її горю".

"Спасибі і за співчуття... Що ж він? Постарів?"

"Ні, такий, як був".

"То й добре. Тепер молодніти треба, не старітися. Кажуть, над цілою кіннотою, нашою і московською, командувати має".

"Ти й це чула?"

"До Батурина всякі вісті доходять. А що ж у таборі нового?"

"Особливих новин нема, хіба те, що перед кількома днями мало до проливу крові не прийшло".

"Аж так? Що ж сталося? Розказуй!"

Чуйкевич розказував про нічну тривогу в таборі.

Повисла йому очима на устах. Аж горіла. Коли дійшов до того місця, як то гетьман з'явився перед товпою, встала. "Невжеж ж?" І присіла ближче до нього.

Як закінчив, спитала: "Ти був?"

"Був біля гетьмана".

"То добре. Треба віри доховати йому, бо ані він без нас, ані ми без нього не вдіємо нічого. Треба забувати геть усе, треба забути, Іване, навіть біль, навіть кривду найбільшу, треба тямити, що й він лиш чоловік, хоч незвичайний, бо без того не сповниться те, чого бажаємо собі".

Уста її наливалися, як вишні, очі більшали, лиця паленіли.

Чуйкевич глянув і погадав собі: "Нема їй що казати".

"А війна?"

"Розгорюється, як пожар, з кожним днем більшає. Король Карло в Росію вступив".

"А на Україну прийде?"

Чуйкевич глянув на свою дружину.

"Чекаєш його?"

"Як спасення".

"Я також".

Руки їх спочивали на собі.

"Може, й прийде,— говорив Чуйкевич.— Карло вже з Радошкович двигнувся. Говорять, до Березини прямує. Ніхто не знає, чи на Москву піде, чи на Україну поверне. Москалі ніяк не можуть вгадати його планів".

"Так і треба. А гетьман?"

"Гетьманові наказ прийшов — з Білої Церкви до Києва йти".

"Ближче до Батурина буде".

"Дав би то Бог, щоб наші з України не виходили".

"Гадаєш, щоб прийняли тут шведів і сполучилися з ними?"

"Так було б найкраще".

Мотря зітхнула. "Знаєш, я впевнена, що наші бажання здійсняться. Чує серце моє. Ні книжка, ні шитво не тягнуть мене, щось мене кличе на замок, до окопів, до валів. Скріпляй їх, обновлюй, будуй, щоб не було запізно! Ми все спізняємося, Іване. От добре, що ти приїхав".

"Добре?"

"Авжеж. Будемо вкупі журитися й працювати".

"Моя ти!"...

"Але не так, ні,— перечила, відсуваючи його голову від себе,— а там у кріпості. Багато там роботи".

"З тобою ніяка робота не страшна".

Журилися й розважали себе.

Чуйкевичеві так дивно було. Недавно табір, військова канцелярія, шум, гамір, крик, а нині старий двір, в городі зелень, квітки, він з Мотрею за столом сидить, балакають з собою, вона така добра до нього, ввічлива, щира. Ніби з пекла до раю ускочив.

Чи надовго?

І він зажурився.

"А про батька мого не чув?" — спитала нараз Мотря.

Чуйкевича ніби хтось у болючу рану вразив... Як їй це сказати?..

Відразу, так як воно є, не затаюючи нічого...

Ні, ні! Ще хвилину стривай. Пощади її. Диви, яка гарна, добра, як можеш біль їй завдавати!

"Про батька мого не чув, питаю тебе?"

"Нічого доброго не чув, Мотре".

"Доброго я й не жду. Знаю, що хто цареві в руки попав, тому вже добра не буде, кажи".

Приказувала; спокійна, рішуча, горда, як королева...

(Пощади їй, пощади!.. Краще не томи тривожним дожиданням. Правда гірка, але здорова. Кажи!)

"Є така вість, що царський суд признав Василя Леонтієвича ви-ну-ва-тим".

"Його, Іскру й усіх, крім Осипова".

"Перед царським судом за ним вини нема. Винуватий він перед нашою будуччиною. Бач, яка справедливість царська!"

"Це треба їм було знати вперед".

"Тепер запізно".

Чуйкевич глянув на свою дружину. Змінилася, зів'яла. Де ж тая гордість королівська, пурпура уст, сяєво очей, від котрого ясно ставало в хаті?

Припав до неї, потішав.

"Не попадай у розпуку, Мотре. Бог батько, може, простить".

"Бог простить, а Україна?"

Цілував її руки.

"А якою ж то покарою покарають його? Може, вже й покарали?"

"Ні, Мотре, ще ні. Як я від'їздив з табору, Василь Леонтієвич пробував у Києві. Ще до Білої Церкви не ,прибув".

"До Білої Церкви його привезуть?"

"До гетьмана? Гетьманові цар карати велить?"

"Мабуть. Василь Леонтієвич — гетьмана генеральний суддя".

"Щоб більшої нечесті завдати і більшого жалю. Ох, Іване, Іване!"

Перший раз у житті сама притулилася до нього.

"Мати в заперті..." — почала тихо.

"Матері нічого не зроблять".

"Батька скарають"...— Жалілася, як дитина.

Нараз: "А яку кару йому присудили?"

"Знаєш, як цар карає, Мотре".

"Жорстоко".

"У його милосердя нема".

"Може, на горло?"

"Не-зна-ю".

Без крику повалилася на землю.

ВЕЗУТЬ!

Був кінець липня. Жара невиносима. Кругом табору скошені і зжаті поля. Ніде ні одної копи, ані стіжка. Селяни до місяця косили, жали і, що могли захопити, везли додому.