Під тихими вербами - Грінченко Борис
— П'яний, мабуть, побився з ким?
Хворий мовчав.
— Хто тебе побив? Чуєш?
— Не знаю...— простогнав хворий.
Лікар ще поглянув, припав ухом до грудей...
— Хм... Усередині багато пошкоджено... Треба тобі переїхати до Чорновуса в лікарню... Не буду ж я до тебе щодня їздити!
— Не хочу... я буду дома...— прошепотів Зінько.
— "Не хочу, я буду дома"! — перекривив його лікар.— Усі ви боїтесь лікарні, як чорта, а чого? З'їдять тебе там, чи що? Та хіба вам іцо втовчеш у дурну довбешку!.. Як знаєш!.. То жінка твоя тут сиділа? Покличте її!
Васюта покликав. Увійшла Гаїнка.
— Ну, слухай!.. Та не кисни, бо терпіти не можу рюмсання! — гримнув лікар, хоч у занімілої Гаїнки й сльози на очах не видко було.— Ось тобі ліки...— І він почав розказувати. Гаїнка мало що розібрала з його московської мови, тільки останні слова добре зрозуміла: щоб доглядала, а то вмре.
Як лікар виходив, дід Дорош із Васютою перепинили його в сінях.
— Скажіть, пане,— спитав дід,— чи він буде жити, чи ні? По правді!
— Як вичухається, то буде,— відмовив лікар.
— Пане! — загомонів Васюта.— Що хочте візьміть, тільки вигойте його! — І. сльози закапали йому з очей.
— Не рюмсай!.. Що ти йому — брат чи родич який?
— Товариш...
— Дак чого ж і киснеш? Я не бог!.. Понапиваються, поб'ються, а ти їх воскрешай!.. Дав же ліки... Як не стане — знов приїдеш.
Лікар вийшов з сіней і скочив на бричку.
— Рушай!
Дзвоник задзеленчав.
Дід махнув рукою.
— Чорт зна що! Нічого з цього лікаря не буде.
— Чому ж не буде? — спитав Васюта.
— Ну, що вони тямлять, ці лікарі? Нічогісінько! От тільки до одного й голінні: як попадеться до їх чоловік, то зараз йому руку або ногу відрізати, а то й зовсім требушити бідолаху... Хіба я не знаю, нащо йому Зінька в лікарню? Хотілося подивитися, як там усередині побито! Дав би чогось, що той би й сконав, а тоді б і покарбував. Різники, та й годі!..
— Та постривайте ж, діду, може ж, це іще й не такий?
— Усі вони однакові!
Тим часом Гаїнка сиділа біля хворого. Він лежав нерухомо, все заплющивши очі, хрипко дихаючи, не озиваючись. Іноді тільки прохав пошепки пити, і Гаїнка подавала йому тремтячою рукою води. Підводила йому голову, він на хвилинку припадав смажними устами до кухля — і знову лежав, як мертвий.
Приходили Карпо й Дмитро,— він не озвався до їх, та вони й не займали його...
Насунула ніч. Гаїнка все сиділа біля ліжка й дивилася на Зінька. При темрявому світлі від маленької лампочки його обличчя здавалося ще бліднішим, ще мертвішим. І таким помертвілим був тепер Гаїнці ввесь світ. Він жив і озивався до неї тільки тоді, як жив і озивався Зінько.
Як же він лежав такий нерухомий, тоді і в Гаїнку вступала тая нерухомість. Мов усе тіло обважніє, застигне, не ворухнеться. I вкупі з тілом застигає, німіє душа і озивається тільки на Зіньків рух, на Зіньків голос.
В голові тільки одна думка — оті лікареві слова:
"Доглядай, а то вмре".
Страшна була тюрма, як у їй сидів Зінько, але це страшніше. Коли б Зінько пішов навіть у Сибір, то він був би живий, і вона пішла б слідом за їм, вона жила б із їм. Тюрма вернула б іще їй Зінька, смерть не верне.
"Доглядай, а то вмре!" Вона доглядала. Пильнувала кожного його руху, дослухалася до кожного подиху... Він ще дихає, ворушить устами, живе... Живе й вона...
Так проминула ніч, проминув другий день. Увечері мати й дід хотіли положити її спати. Вона мовчки похитала головою і зосталася біля ліжка.
Сиділа знову всю ніч, не помічаючи нічого навкруги, тільки бачила Зінька, тільки прислухалася, як його палке дихання вихоплювалося з піводкритих уст.
А він спав і дедалі дихав рівніше, спокійніше. Удосвіта його дихання зробилося таке рівне й тихе, що Гаїнці здалося, мов уже він перестає дихати... Нахилившися над їм, слухала довго...
Розвиднілось. Зінько поворухнувся, розплющив очі і вперше озвався голосніше:
— Гаїнко!..
Він звів руку і за шию прихилив її голову ближче до себе, промовивши:
— Моє серденько...
І враз Гаїнка скрикнула голосним плачем і вибігла з хати. Мати й дід Дорош злякалися й кинулися до Зінька, думаючи, що він уже вмер.
А Гаїнка вибігла в противну хату, впала перед образами й ридала так, що аж груди їй розривалися. Але почувала, що з тим плачем верталася до неї сила, оживала душа, як земля, морозом згнічена, від сонячного погляду оживає.
Він озвався!.. Він буде живий!.. Це вона знала й оживала сама...
Дід знайшов її й привів знову до Зінька...
Ввечері Гаїнка таки намагалася сидіти ніч, але й сама не помітила, як заснула, схилившись на лаву,— це була вже їй четверта ніч без сну.
Мати з дідом пильнували хворого...
Другого дня йому трохи полегшало, та тільки ж трохи. Минув тиждень,— Зінько все лежав. Тяжкі думки снувались у його в хворій голові. За що? Що він лихого зробив людям? Він тільки оступався за правду, а вони ганьбили його, в тюрму закинули і тепер трохи не вбили, здоров'я збавили. Чи то ж правда є на світі? Коли тепер таке, то далі ще гірше буде: і зовсім його вб'ють. Добуватиметься, досягатиме чогось, а смерть ураз все зруйнує... Та й чи Добудеться чого? Коли в їх така сила і нічого вони не страхаються робити. Ой, чи не краще воно буде не змагатися вже, облишити це все та, коли бог дасть йому здоров'я, тихо жити, нікого не займаючи, щоб і його не займано?
От і хазяйство. Тоді більше як три місяці згаяв, у тюрмі сидячи,— воно ж у господі не побільшало, а поменшало. А тепер? Хто його зна, доки ще він лежатиме. А надворі ж весна вже зеленіє, треба ж і сіяти, й орати. Хто ж те все зробить? Будуть вони цього року без хліба сидіти!
Як гарно, як добре було торік повесні, як іще нічого цього не починалося! Зінькові згадався той день, як він ішов торік полем на пасіку та озирав хліб високий та буйний, що хвилями котився поперед їм. І так мов запахло Зінькові тими пахощами польовими, мов пові яло на його тим вітром теплим і потягло його в поле непереможною могучою силою... Підвівся, хотів устати — і гострим болем пройняло йому груди,— упав назад, на подушку...
Земленько моя рідна, ти ж неорана-невпорана лежиш! Та хто ж тебе зоре, хто ж тебе засіє, хто ж тебе житами-пшеницями покриє? Лежить твій робітник як колода, рукою не рухне, ногою не ступить на тебе, моя земленько!.. Сиротою ти зостанешся недоглянутою, а ми без хліба святого...
І буйні сльози котилися в його по обличчю...
Треба щось же йому думати,— так же не можна. Прохав діда, щоб той найняв наймита: удвох із наймитом хоч трохи впорали б землі. Дід казав: "Добре! Добре!" — а наймита Зінько так-таки й не бачив, от уже три дні, а все нема.
Увечері Зінькові так полегшало, що він уже сидів на ліжкові з закладеною за спину подушкою. На столі блимала лампочка, а біля неї, з шитвом у руках, сиділа Гаїнка. Зінькові виразно було видко її схилене до роботи обличчя, поблідле за турботами та за безсонними ночами.
— Як ти змарніла, Гаїночко! — промовив Зінько.
— Мовчи вже! Сам гарний! — відказувала вона жартом, удивляючись у знеможене Зінькове обличчя, що здавалось іще страшнішим у темнішому куточку.— Сам гарний: жовтий, як віск, а худий, як скіпка, ще й очі позатягало, а під їми мов хто чорним попідводив.
— Може, ти? — шуткував Зінько.— Ти ж примазувала оце колись.
— От, не мала б чого робити!.. Он треба тобі сорочку к великодню пошити, щоб ти не був такий сердитий, як вітер, що як йому мати дасть товсту сорочку, то він зараз розпустить губи та й почне з серця віяти, що аж дерева стогнуть... Стривай, он хтось іде!
В сінях справді щось тупало. Двері відчинилися, і в хату вступили Карпо та Васюта, а за їми дід Дорош.
— Здоров, брате! Ще не спиш? О, та ти вже сидиш! Пішли наші вгору, як той циган! — вигадував Васюта.
— Сиджу... Сідайте й ви!..
— Спасибі... Таки тобі полегшало, Зіньку? — питався Карпо.
— Полегшало...
— Дай боже, щоб і встав швидко! Тоді зараз можна буде позивати тих, хто побив тебе.
Зінько махнув рукою:
— Про ідо думати!.. Хо-і би одужати!.. Та й на кого я жалітимусь? Хіба я апаю, хто це зробив? Я ж нікого не пізнав.
— Повинен урядник ізкаити!.. А коли не знайде, то в город жалітися. Не можна ж так лиходіям безбожник; попускати, не послухали тоді слова мого, а істинно воно було, кари на їх великої треба: хоч би й смерті завдати лютим, то й того вони заробили гріхами своїми.
— Годі-бо. Карпи, облишмо це! — прохав Зінько. Йому було тяжко тепер про це говорити.
— І справді, хай йому, Карпе, — сказав Васюта.— Говорімо краще, чого прийшли. Адже ми до тебе за ділом.
— Скажете.
— То видавай лиш нам зерно!
— Яке зерно? Нащо?
— Ото — нащо! А іце хазяїн! Щоб сіяти, хіба ж нащо?
— Та де ж його сіяти?
— На твоїй ниві. Ми вчора та й сьогодні ще орали.
— Як то?
— Чи ти не знаєш, як орють? За чепіги руками та й гей-соб, мурий!.. Карпе та Дмитро, та з Савкою Михайло-помагайло, та оцей Васюта, що говорить тута, та оцей дідусь Дорош, що над їми командував, та заходилися орати та й виорали, а ти, пане господарю, добре тепер дбай та їм порядок, давай — де та що сіяти!
Зінько похилив мовчки голову, і сльози забрищли в його на очах.
— Ну, от і похнюпився! Та ну бо, глянь веселенько та розкажи нам гарненько, що робити!
— Братики мої рідні, спасибі вам за велику ласку! Поки живий буду, не забуду її!.. І вам, і дідові.
— От гляньте ви на його! — засміявся Васюта.— Наговорив сім мішків гречаної вовни, а все півтора людського, що й купи не держиться! Ти йому про діло — Про зерно, а він тобі про ласку! Та нам не треба ніякої ласки,— нам треба твого зерна.
— Ви, братчики, мов удруге мене на світ оце народжуєте!..— казав Зінько.— Бо тепер мені легше й на сонце дивитися за таким щирим приятельством.
— А як же тиє си думав собі? — загомонів Карпо.— Одно в нас товариство, одним дишемо духом, та чи покинемо ж товариша в притузі великій? Не треба було б і товариства ніякого, коли б ми в помочі не ставали один одному, про себе самих тільки дбаючи.
— Правду, Зіньку, хлопці кажуть! — озвався дід Дорош. — Отак і треба по-людському, а не то що дери з кого попадя без ніякого жалю! От, їй-бо, веселіше й жити на старість стая, таких добрих людей бачивши, як оці хлопці!
— Хлопці та й хлопці! — гукнув Васюта.— Що цс за напасть така, що все на хлопців? Наче я дурно робив Зінькові, чи що? А ні же! Ось нехай лиш устане, а мене тим часом поб'ють,— бо вже вдруге каменюкою хтось кидає,— то буде він робити на мене, аж кректатиме! От побачите!..
