Під тихими вербами - Грінченко Борис
Ну, та задля такого діла,— засміявся він,— можна й манюсінькоє буйство соченить.
— І чудесно! — задовольнився Рябченко.— За тиждень, за два й готова штука буде. Зінька положимо, а самі тим часом у громаді крутнемо.
— Ну, тольки, знаєш, Яхрем Семенович, ти тоже не весьма-очинь! А то щоб так не було, як із Панасом.
— Ото ж таки! Хіба я такий дурак, як Панас? Акуратно все так іздєлаєм, що ну! І науку получить, і живий останеться...
Товариство повеселішало. Чарка жвавіше заходила з рук до рук, наче й горілка в їй посолодшала. Довгенько ще випивали та закусювали...
Проминуло з тиждень.
Одного разу Рябченко прийшов у свято до церкви, вистояв утреню, а тоді, не хотівши йти додому та знов приходити до служби (бо йому таки далеко було), зостався підождати в сторожці,— там звичайно дожидали люди, поки вдарять до служби. Та цього разу людей було мало: троє дядьків та Микита Тонконоженко. Сиділи та гомоніли гуртом, а далі так трапилось, що ті повиходили, а зосталися вдвох Рябченко з Микитою.
"От і добре,— подумав собі Рябченко,— хотів був до його сам піти, та тут лучче буде побалакати: хай люди не знають, що від мене до його стежка є".
І він загомонів до Микити:
— А що, Микито, не пощастило тобі Гаїнку зачепити,— повернувся-таки Зінько.
— А штоб вон луснул! — сердито гарикнув Микита.
— Ну, а вже ж і жіночка була б тобі хороша! Одно слово — як лялечка!
Микита тільки плюнув зо злості.
— І все цей Зінько тобі на заваді стає,— правив своє Рябченко.— От тоді в тебе Ївгу одбив.
— Падлець, одно слово! — вилаяв Микита.
— Все Васюту настренчує, щоб із тебе на вулиці знущався.
— Нигодяй! — І Микита аж побілів із серця, згадавши віршу про Трандиту.
— Настоящий нигадяй! І таке зловредне, що кожному шкоди наробить. Тепер таке почав, що як виграє справу, дак ми всі хоч з торбами попідвіконню йди.
— Та ну? — здивувався Микита.— Нивжлі такое плохое дело?
— А ти ж думав як? Коли в Дениса однімуть землю, а мужики почнуть брати собі в Добровольського, дак тоді, брат, наша земля, що в Горянського ми найняли,— вона їм без надобності. Ми тоді на льод сіли, бо нам нічим буде Горянському заплатить. А в контрахті тисяча рублів невстойки — он що! Поцінують тоді, брат, нас усіх та й тебе з батьком.
— Вот так штука! — аж злякався Микита.— Дак через такого падлеца да нам усем пропадать?
— А що ж ти зробиш? Якби його чортяка винесла куди хоч на який місяць або два, дак ми б могли собі раду дати і пересельську землю вдержати, а так — нема ходу: що ні почнемо, що ні зробимо — він і переб'є, він і переб'є! Хоч би захворів абощо... то все якось би впорались... Ех, Микито, як я гляну на теперішніх парнів, дак один пустяк, та й годі! Якби я парубкував, дак хіба б я попустив отак із себе сміятися якомусь там Зінькові, як він із тебе насміявся? І Гаїнку, й Ївгу... Ех!..
— Ну, а що б ви іздєлали? — спитав, почервонівши, Микита.
— Хі, не знав би що! Зобрав би хороших парнів три-чотири душі та й дав би йому доброї матланки — от що!
— А що ж, ви думаєте, що я етого не могу? Вот возьму да й іздєлаю!
— Поки хвалько нахвалиться!
— Какой я вам хвалько! Вот возьму да й монуминтально іздєлаю. Мєсяць буде чухаться — не вичухається,— такого вгощенія дам!..
— Хто його зна... Звісно, була б це штука славна, і не самому тобі було б добре: поки Зінько вичухався б, то ми б у громаді по-своєму крутнули... А то поцінують нас...
— Будь я первой падлець, если не іздєлаю! — скрикнув Микита.
— Та ти не гукай так: це, брат, тихенько треба робити,— припинив Рябченко та й почав нишком розказувати, як та що треба робити, щоб усе було добре.
На церкві бевкнув дзвін.
— О, вже й до служби,— сказав Рябченко, і обидва з Микитою перехрестилися.— Треба йти... Тільки ж ти гляди, Микито! Понімаєш? Ні я тобі нічого не говорив, ні ти мені...
— Понімаю! Усьо буде в плипорцію, і аджарим так, що моє вам паштеніє, ще й здєлайте одольженіє.
— Та не забудь: по голові ані-ні-ні!.. Ніяк не можна!..
— Пускай голова йому остається, а ми нижче лупньом...
— Ходім же до церкви!..
V
НАПАД
Приходила весна.
Сніг лежав уже по самих ярках та затінках, а то скрізь позбігав лепетливими дзюркотливими струмками. Серед пучечків торішньої трави де-не-де визирали вже блакитними оченятами проліски, але вся земля лежала ще чорна, дожидаючися, поки пресвітлеє сонце обніме її своїм палким промінням та й убере в пишні зелено-квітчасті м'які шати. Лежала ще півсонна й зітхала до неба теплими грудьми, і теє зітхання злітало вгору легенькою біластою парою. Пара линула вгору, збиралася там у хмари, і хмари тьмарили небо, затуляючи землі сонце. Так молода жінка, думаючи про розлуку з своїм подружжям, плаче гірко, і сльози застилають їй світ, і вона не бачить, що той, кого вона так палко дожидає, що він уже вернувся, стоїть тут, біля неї,— ще мить, і він одним дужим рухом пригорне її до себе на груди, обійме її сяєвом свого сонячного погляду, і вони поєднаються в одному прекрасному, як мрія, поцілунку. Так земля зітхала за сонцем і не знала, що за малу годину вона потопне в його золотих обіймах, і ті сльози-тумани розвіються, зникнуть од одного ясного променистого погляду.
А поки ще хмари темні,— але теплі весняні хмари,— снували по небу. Землю приспала ніч. Не видко було місячка, спали й зірки, заступивши за хмару. Тихий упокій панував скрізь, той дужий і радісний упокій, що схиляється над землею перед новим весняним днем, повним сонячного сяєва, блискучих кольорів, співу, руху, могучої праці...
Пішовши ще вдень у Чорновус, вертався тієї ночі Зінько потемному додому. З вулиці повернув через Карпів город наниз, щоб швидше дійти, бо забарився. Ішов лукою, звичайною стежкою попід городами. Вже близько й провулок на гору. Увійшов у ті верби, що росли над криничкою. Там було ще темніше.
Щось зашелестіло, і враз перед Зіньком зачорніла чиясь висока постать.
— Хто це? — поспитався він, припинившись.
Здорова постать замахнула руками вгору, і Зінько почув, як щось тверде штовхнуло його болюче в груди так дуже, що він схитнувся. Але в ту ж мить ударено його і в спину. Зінько скочив наперед і встиг ухопиться за коляку, що здоровий чоловік уже піднімав удруге. Вирвав коляку і відстрибнув набік.
— Не підходь! — крикнув, піднявши коляку вгору.
— Який страшний! — озвався глузливо чийсь голос, що здавсь Зінькові по знаку.— Оце тобі за жалоби губернаторові.
І троє з коляками кинулись на його. Зінько зачепив когось своєю, але його-вдарили три враз, вибили йому з рук ломаку й почали бити його в груди, в спину, в боки, молотячи, як сніп ціпами.
— Рятуйте! — скрикнув Зінько і впав додолу непритомний...
*************************************************
Гаїнка того вечора довго дожидалася Зінька з Чорновуса.
— Мамо, чого це його досі нема? — питалася.
— Та, мабуть, дочко, зостався там ночувати, бачить, що ніч темна, йти погано — ну й зостався.
— Ні, він казав, що сьогодні вернеться.
Та мати й дід певні були, що Зінько заночував у Чорновусі, і, не турбуючись, спали всю ніч. Гаїнка ж не могла заснути: лежала й прислухалася, чи не йде Зінько. Кілька разів їй чулася хода, вона схоплювалася, підбігала до вікна й дивилась у двір, у темряву. Ніхто не йшов. Одного разу вчулося навіть, що він уже ходить у дворі, щось робить. Вона вибігла, гукнула стиха,— не було нікого. Вернулася й лежала, все ловлячи вухом ту знайому їй ходу. Ніколи так не було, щоб Зінько сказав "вернусь" і не вернувся. Тільки раз це було,— як його до тюрми взято. А тепер?..
Німий страх дивився на неї великими, як темрява, очима, обнімав її холодними обіймами.
Вже світало, як її, знеможену, поборов на хвилину сон.
Ураз щось застукало в вікно, аж шибки задзвеніли. Гаїнка схопилася з ліжка і стала серед хати, не розуміючи зо сну, що це.
"Зінько!" — враз подумала і кинулась у сіни відчинити. Відчинила,— перед нею стояла сусідка Стручиха.
— Нещастя! — крикнула.
— Яке? — спиталася, вся похоловши, Гаїнка.
— Зінька твого на луці знайдено... побитого...
Гаїнка захиталася і впала б, якби не вхопилася за одвірки.
Із-за Стручишиної постаті побачила: у двір увіходило троє людей і несло... Струк із Васютою держали за плечі й за голову, а Струків наймит за ноги.
Гаїнка дивилася на їх, як вони вступили в двір і йшли обережно, помалу. Дивилася, не одводячи очей, вся закам'янівши, не можучи ворухнутися.
Вони підходили ближче. Тіло трохи згиналося посередині вниз; безсило хиталася, звисаючи, одна рука, голова з мертво-блідим обличчям одкинулася назад і лежала трохи боком на Васютиній руці; від уст, трохи розкритих, значилася по щоці й потім на білому комірі сорочки темно-червона смуга.
Вони підійшли до хати. Стручиха оступилася, а Гаїнка стояла нерухома і все гляділа. — Гаїнко, оступись! — промовив Васюта.
— Ай! — скрикнула та, вхопившися за серце, і впала.
Стручиха кинулася в сіни, вхопила попід плечі Га-їнку і відтягла її від дверей. Чоловіки понесли Зінька в хату.
Трохи згодом Васюта вже біг верхи в Чорновус по лікаря...
Зінько лежав на ліжкові. Він опритомнів уже, але був такий знеможений, що не здужав озиватися і лежав, заплющивши очі. Кров з обличчя йому змито, але сорочки, всієї закривавленої, не зважилися скинути: вона прикипіла до тіла; скинули саму чумарку. Гаїнка сиділа біля ліжка в ногах і дивилася на бліде Зінькове обличчя. Сиділа, як витесана з каменю, дивилася застиглим, нерухомим поглядом, їй здавалося, що він уже вмирає.
В другій хаті мати, припавши навколішки перед образами, молилася. Благала не віднімати в неї останню надію в житті...
А на дворі Струк розказував дідові, як.він ізнайшов Зінька на луці, як покликав на поміч наймита й Васюту, що на той час ішов вулицею...
Аж після обіду приїхав лікар. І то довго вмовляв його Васюта: все не хотів їхати, казав, щоб Зінька до його привезено.
Увійшовши до хворого, зараз повисилав обох жінок геть, "щоб не рюмсали", лишив тільки діда та Васюту і почав оглядати побитого. Треба було скинути сорочку. Дід із Васютою обережно підвели Зінька, а лікар почав скидати. Сорочка поприкипала до тіла вкупі з кров'ю. Лікар став її віддирати,— Зінько злегка застогнав.
— Не маніжся! Не маленький! — гарикнув на його лікар.
Але як скинув сорочку, то побачив, що було чого "маніжиться": спина, груди, плечі— все було в страшних синяках, все попухло, тіло побито так, що поробилися великі рани криваві.
— Добре впіймав! — крутнув головою лікар.
