Яром-долиною... - Тельнюк Станіслав
А на кого залишити Бібігуль? На тутешніх пацюків? Слава Аллаху, що вона ще має можливість ходити у цю тюрму, тут її всі знають! А що буде, як вона зникне на два дні? Це ж найменше треба мати два дні, щоб дістатися до Переяслава і назад на доброму коні! Та якщо виявлять, що її нема, то тут же накажуть варті перенести Бібігуль в іншу темницю, а Фатьму більше не пускати! І заїдять дівчину пацюки живцем.
Отак минало літо, а Фатьма ніяк не могла придумати, як урятувати Бібігуль…
Та одного разу прийшла їй думка, від якої аж похололо в серці.
А що, коли винести Бібігуль ізвідси, з замку? Винести на цвинтар! У домовині! Винести, поховати, а потім помчати до Переяслава, до її нерідних батьків, розповісти про все, разом з ними примчати назад, відкопати сонну Бібігуль і відвезти на Гаптарівську вулицю! Головне — якщо вона, Фатьма, раптом зникне, то це вже не зашкодить Бібігуль! Хай її шукають, а вона тим часом зробить свою справу!
Але ж… Але ж… Скільки разів чула стара Фатьма розповіді про нещасних покійників, отаких, як Бібігуль, що їх закопували в землю живими, а вони там прокидалися, намагалися вилізти з домовини і задихалися! Що ж зробити, щоб такого не сталося з Бібігуль? Може, вона все—таки хоч щось чує? Адже, коли Фатьма приклала тоді руки до її повік, вона почула цей дотик і ворухнула очима. То, може, вона почує й слова?
Фатьма почала по—турецьки оповідати Бібігуль про те, що надумала. Вона не хотіла, щоб хтось із вартових підслухав. А ще вона думала про таке: слова турецької мови, рідної мови Бібігуль, може, проникнуть їй далі в серце, і вона краще зрозуміє, про що йдеться…
Фатьма розповідала, розповідала про одне й те ж — щодня, щогодини. Бібігуль лежала непорушно…
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ, який має на меті оповісти про деякі деталі польсько—турецьких переговорів щодо укладання нової мирної угоди
Вісник Григорій Гладкий писав у своїй цидулі до самого царя всія Русі Михайла:
"Нинішнього, государю, 7135 вересня у 2–й день під турецьким городом Ячаковом почалися переговори між військом османського государя і військом Речі Посполитої, а також військом самовільних і лестрових козаків запорізьких черкасів. І турецьких, государю, ратних усіляких людей було, як відомо нам стало, чи то десять, чи то двадцять тисяч, а польських ратних людей, піших та кінних, було дві тисячі, а самовільних козаків запорізьких черкасів було дві тисячі без ста, а лестрових козаків запорізьких черкасів була одна сотня, і козаки були всі кінні. І було ще, государю, у капітана—баші турецького нечестивого Бекіра 24 армати, а у регіментаря війська Речі Посполитої брацлавського хорунжого Степана Хмелецького 3 армати, а у полковника самовільних і лестрових козаків Андрія Закривидороги 3 арма. ти, а всього християни мали б армат. І мав де, государю, отой Бекір наказ од самого государя османського Мурада побудувати п’ять нових кріпостей від Бугу до Дніпра, аби не давати виходу ні козакам, ні польським людям на Чермне море. І мудрістю, государю, а також хитрим військовим поводженням люди Хмелецького та Закривидорогіна не дали оному Бекірові—баші разом з приязним йому господарем молдавським Мироном Могилою побудувати оті нові кріпості і повели справу так, що люди Мирона Могили так і не з’єдналися з ратними та іншими людьми Бекіра і мусили кожен у свій спосіб рятуватися від бід та нещасть. І відступивши до города Ячакова і втративши свої обози, оний Бекір погодився вести з християнами переговори про укладання нової мирної угоди про дружбу й любов між Османською імперією та Річчю Посполитою. І в тій угоді, государю, чимало писано слів про любов османів до ратних та інших людей Ляхистану, але нічого не сказано про оні 5 кріпостей. Не сказано нічого там, государю, і про лихі заміри щодо твоєї землі і твоїх людей. І не сказано, государю, що польський—де государ повинен пильнувати за самовільними козаками запорізьких черкасів…
А з сею, государю, відпискою до тебе, государя царя і великого князя всія Русії, посилаю аз, холоп твій, чернігівця Понтелейку Замятенчиного жовтня 7 дня, і звели, государю, йому відписку подати в Розрядному Приказі твоїм государевим думним дякам, і звели ще, государю, допитати його у Приказі закордонних справ дяком Афанасієм Мірязьєвим".
Зрозуміла річ, вісник Григорій Гладкий при тих переговорах не був, багатьох деталей не знав, а може, й не вважав за потрібне переобтяжувати тими деталями світлу голову государя царя і великого князя всія, як писав він, Русії. Головне, що він передав суть того договору, який туркам був потрібен, як п’яте колесо в возі. А козаки й поляки мали від того договору моральне й дипломатичне задоволення. Не кажучи вже про пана Стефана Хмелецького, який після цієї блискучо проведеної безкровної війни став одним з улюбленців круля Сигізмунда й сейму. Андрій Закривидорога улюбленцем польського круля не став — та й не прагнув, — а от цар і великий князь всія Русії Михайло, вислухавши донесення Григорія Гладкого і коментар дяка Афанасія Мірязьєва, почухав свою молоду борідку і мовив: "Аби всі мої полководці були такі мудрі, як Андрій Закривидорога, то Русь благословенна і доброупорядочена була б во славу господа Бога і віри християнської…"
Хоробрий, аки лев, і мудрий, аки змій, Алім—баші справно довів численне військо Бекіра—баші до Ячакова. Гарнізон цього невеликого міста—кріпості без особливого задоволення стрів голодну орду своїх одноплемін—ців, — але тут уже робити було нічого. Треба було приймати своїх, поки вони не поздихали з голоду чи під шаблями гяурів… Щоправда, як виявилося потім, тих гяурських шабель було небагато…
Комендант славного города Ячакова спочатку подумав, що Алім—баші — то й є славетний Бекір—баші, але люди Аліма тут же пояснили, що найхоробріший з найхоробріших зараз перебуває у ставці молдавського господаря Мирона Могили—Бернавського і веде мудрі переговори про важливі державні справи, суть яких поки що є глибоко секретною й відомою тільки великому візирові та, звісно ж, хондкарові…
Насправді ж було все так, як описав Григорій Гладкий: військові Бекіра—баші та людям Мирона Могили поки що так і не вдалося стрітися — між ними стояли козаки й поляки. Бекір—баші не був у ставці молдавського господаря Мирона — він сидів у своєму наметі в розташуванні козаків і програвав чергову шахову партію Андрієві Закривидорозі. Програвав не тому, що розучився грати, а тому, що голова його була забита іншими справами — дипломатичного характеру.
Бекір—баші абсолютно не збирався підписувати з поляками та козаками якісь там мирні угоди. Досить було отого ганебного договору, укладеного Османом Другим шість літ тому, — так на тобі: ці гяури примушують укладати ще й новий договір!
Тому ж то Бекірові—баші й перестали вдаватися його хитромудрі комбінації на шахівниці, тому ж то Бекіра—баші мучило безсоння — йому ночами ввижалися кошмари: то його голого возять на віслюку по Стамбулу, то його посадили на палю і він тяжко конає, то ще якесь дике несусвіття, від якого найхоробріший з найхоробріших прокидався в холодному поту.
Нарешті одного ранку Андрій Закривидорога прийшов у намет до Бекіра—баші і, приязно всміхаючись, оголосив, що сьогодні найхоробріший з найхоробріших має можливість облагодіяти Османську імперію ще одним дуже потрібним їй мирним договором. Крім того, найшановніший Бекір—баші, мабуть, уже скучив за своїм хоробрим військом — і, отже, він міг би з ним побачитися і сісти в сідло головного доводці, — якщо, звісно, буде підписано мирний договір.
— Який договір? — аж увесь побагровів Бекір—баші.
— Я не думав, що найхоробріший з найхоробріших може розгубити свою пам’ять на дорогах переможних походів і забути те, про що ми з ним говорили під час тієї партії, яку я програв завдяки вашій блискучій жертві ферзя і тури…
— Пригадую, пригадую, — промимрив Бекір—баші. — Так це про цей договір ми говорили?
— Еге ж, — простодушно дивлячись в очі великого доводці, мовив козацький полковник. — Ось я приніс проект цього договору. Ви самі прочитаєте по—польському чи мені прочитати вам по—турецьки?
— Читайте, — дозволив Бекір. Андрій Закривидорога почав читати.
"Та це ж капітуляція!" — хотів закричати Бекір—баші, але йому наче відібрало мову.
Гяурський полковник подивився на багряного Бекіра—баші.
— Найхоробріший з найхоробріших надзвичайно добре грає в шахи. Отож він дуже добре розуміє, де програш, де виграш, а де нічия. Чи не здається наймудрішому, що на нашій великій шахівниці розіграно партію, найімовірніший варіант якої є нічия?
— Я ще не вдумався в те, що ви мені пропонуєте! — різко озвався Бекір—баші.
— Та що ж тут думати? Ви нас, а ми вас запевняємо у вічній дружбі. Це — раз. Ви стоїте на своїх кордонах, ми стоїмо на своїх. Це — два. Ви не підписуєте ніяких договорів з третьою силою, яка щось має проти нас, ми — так само. Це — три. Ви не втручаєтеся у внутрішні справи дружнього нам Кримського ханства, ми — теж. Це — чотири. Ви сприяєте нашим купцям у їхній торгівлі, ми сприяємо вашим купцям. Це — п’ять… Та це ж не договір, а чудо! Ніякому султанові не вдавалося без пролиття крові, мирно й тихо укласти такий договір, а вам, о найхоробріший з найхоробріших…
— А де пункт про фортеці? — перебив Бекір—баші. Андрієві дуже не сподобалася ота нетерплячка хороброго турецького доводці. Андрій це виявив багатозначною паузою, і той це відчув (йому навіть чомусь згадався недавній сон про осла і про палю!)…
— А навіщо писати про фортеці? — запитав Андрій. — Адже у нас із вами різний погляд на ці речі. Ви їх хочете побудувати, а ми не хочемо. Кожен має свою думку! Хай при ній і залишається. Чи, може, ви хочете, щоб ми наполягли на включення шостого пункту такого змісту: Османська імперія зобов’язується ні під яким приводом не будувати у Північному Причорномор’ї фортець? Так ми можемо й наполягти…
— А я такого не підпишу, — відповів Бекір—баші.
— А ми вам і не пропонуємо отаке підписувати. Багато є різних дрібниць на світі…
— Фортеці — не дрібниці! Мене задля цього було післано сюди.
— Знаємо, — мовив Закривидорога. — Все знаємо. Але ж фортеці ви повинні були побудувати таємно бід козаків та поляків. То чому ж пункт про них має бути в тексті договору?..
