Яром-долиною... - Тельнюк Станіслав
Він зробив дуже хитрий хід, якого не робив ніколи, — і Андрій Закривидорога заглибився у свої думки…
— Ляскала й Цабекала до мене! — гукнув Закривидорога.
Через хвилину Яким Ляскало та Мехтодь Цабекало прилетіли на своїх кониках до полковника.
— Ми тут, — сказав Ляскало.
— Еге ж, — підтвердив Цабекало. — Напевне, знову якась робота?
Цабекалів Муцик бив копитом і все намагався хапонути зубами коліно свого господаря — не всерйоз, а просто від веселого характеру.
— Робота, — підтвердив Закривидорога. І уточнив: — Для твого Муцика. А ти тільки кататимешся…
— Інтересно, — сказав Ляскало.
— Еге ж, — підтвердив Цабекало. — І все бігом, і все бігом!..
— Я написав донесення на Січ, до гетьмана, — сказав Андрій Закривидорога. — Передасте! Все, що його цікавитиме, розкажете усно… І ще одне донесення — до Йова Борецького, в Київ… Доведеться й туди з’їздити…
— Та доведеться, — погодився Яким Ляскало.
— Еге ж, — у тон йому мовив Мехтодь Цабекало. — З вітерцем…
— З вами поїде й оцей хлопець — Ярема Ціпурина, — показав Закривидорога на молодого козака. — Це — з товариства Недайборща. Він теж везе донесення, але — про свої справи… Бережіть одне одного, тримайтеся…
— Допоможемо, як буде потреба, чого ж… — вищирився Ляскало.
— Еге ж… — підтвердив Цабекало. — Ми — такі…
— "Егеж!" — перекривив мимоволі Закривидорога. — Ви там тільки не дуже затримуйтеся. Ну, день—два можна й побути, з товариством стрітися, але потім — щоб назад!.. Назад будемо йти через Умань. Якщо нас не буде в Умані — то, значить, у Ячакові… Ну, не в самому, а під ним… Буде нам про що з турками довгенько потрактувати… Та й в інших місцях деяка робота буде — там, де турки планували свої фортеці ставити… Ясно?
— Ясно, полковнику! — озвався Ляскало, закривши, нарешті, щербатого рота.
— Еге ж! — гигикнув Мехтодь Цабекало.
— Завтра вдосвіта — в дорогу!..
Якось по—особливому спокійно заходило далеке сонце. Андрій Закривидорога дивився на захід, а на душі щось тихенько—тихенько бриніло і повертало голову на північ — до Умані та її околиць…
Там, на півночі, є жіночий монастир, і є в тому монастирі людина з дивними очима. І звуть цю людину сестрою Єфросинією…
Сонце гріє, вітер віє, чорний ворон кряче…
За тобою, яничаре, моє серце плаче…
У туманнім березолі, у зеленім квітні
Погубили мою душу дві зорі блакитні…
Він уже й не пам’ятає, від кого почув цю пісню, а пам’ятає лише те, що придумала її сестра Єфросинія з отого жіночого монастиря, де ігуменею — чесна мати Параскева…
Параскева казала, що цю жінку яничар силою взяв…
А чому ж тоді вона в пісні говорить про кохання?
Чи, може, ніхто в світі не знає, звідки воно починається, те кохання, й де кінчається воно?
У туманнім березолі, у зеленім квітні
Погубили мою душу дві зорі блакитні…
А зараз уже не березень і не квітень. Зараз уже серпень. Кінчається літо, а їм, козакам, тут іще роботи й роботи…
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ, що оповідає про дивний і страшний сон Бібігуль та про сльози Фатьми—ханим
Бібігуль не приходила до тями. Отак лежала вже котрий тиждень. Лежала в темряві, на сіні, ніби мертва, і стара Фатьма, плачучи, клопоталася біля неї. Отці—єзуїти не знадобилися — вони потрібні були для розмов, — а з ким тут говорити, якщо людина лежить, мов мрець?!
Фатьма—ханим прикладала вухо до серця Бібігуль, намагалася розчути стукіт. Але стукоту не було чутно. Намагалася вона й почути дихання — дихання не було теж. Знаходила на руках і на скронях жилки, щоб намацати, як б’ється кров, — і не чула й цього!.. Бібігуль лежала, як мертва. І все ж не можна було назвати її мертвою, тіло її було м’яке, не скуте мертвотним холодом; коли Фатьма повертала голову дівчини в один чи другий бік, то голова вільно поверталася, коли Фатьма перекладала руки чи ноги, то вони перекладалися…
Через багато—багато літ учені знайдуть причини летаргічного сну. Однією з таких причин буде й велике нервове перенапруження, потрясіння, яке людина переживає в певних обставинах. Ось і Бібігуль, опинившись на грані життя і смерті, зомліла — і заснула на кілька тижнів…
В перші дні, коли отці—єзуїти сказали панові Сондецькому, що бранка не повертається до тями і, здається, вже померла, коронний стражник ходив, мов у воду опущений. Йому було шкода, що така красуня дісталася не йому, а сирій землі. Він запитав у отців—єзуїтів, чи потрібно відспівувати покійницю в церкві. Ті сказали, що відповідний похоронний обряд можуть вони відправити й у темниці, але покійницю треба обмити, одягти, покласти в домовину. Для цього потрібна допомога Фатьми… Стару туркеню було тут же покликано — і вона услід за от—цями—єзуїтами спустилася в темницю… Потім наносила води, запалила свічки, вигнала єзуїтів і, плачучи, взялася обмивати Бібігуль…
А Бібігуль нічого не чула. Спочатку вона справді була зомліла, але потім поволеньки прийшла до тями. Тільки не ворушилася: навіть очей розплющити — й то не могла. Вона чула — щоправда, мов здалеку, дуже здалеку, — як перемовлялися між собою отці—єзуїти, як говорили вони про те, що дівчина, здається, вмерла. Чула, як вони кололи їй руки булавками, — їй було боляче, але вона не могла ні відсмикнути руку, ні зойкнути. Не могла — і все…
Вона лежала в темниці, й здавалося небораці, що пливе в якійсь невідомій ріці вічності. До неї долинали звуки, але вона не могла на них відповідати. їй було страшно, коли з темниці йшли святі отці. Тоді вона чула, що десь неподалік шкребуться миші. їй було страшно, що пацюки можуть її покусати, обгризти, а вона не зможе навіть прогнати їх із себе…
На щастя, святі отці продовжували на щось надіятися. Тому вони майже весь час були біля неї…
Та от вона почула, що Казимеж Походзіло сказав:
— Померла вона, і немає на що сподіватися… Треба поховати її…
— Прийми, Господи, невинну душу, — мало чи не проспівав отець Влязло, і Бібігуль уявила, як зараз він поводить своєю вужачою головою…
Потім прийшла Фатьма. Бібігуль чула, як туркеня носила воду, проганяла єзуїтів, як роздягала її, як, плачучи, почала обмивати. "Боже мій, навіщо все це вона робить? О господи, та ж це мене після цього покладуть у домовину! Покладуть у домовину і поховають, засиплять землею! А я ж жива!.. Фатьмо—ханим, не роби цього!.. Я ж жива!"
Фатьма—ханим, схлипуючи, обмивала тіло дівчини, і Бібігуль ніяк не могла їй сказати: "Фатьмо—ханим, я жива! Подивися на мене, подивися на мої очі, я зараз спробую їх розплющити!" Та не могла Бібігуль не те що розплющити своїх очей — вона не могла навіть кліпнути віями…
Але Бібігуль відчувала якусь непевність у руках Фать—ми. Вона не знала, що це — від того, що туркеня чує, як гнеться тіло дівчини. Адже Фатьмі довелося обмивати не одного покійника чи покійницю — і вона добре запам’ятала їхні закляклі тіла. А тут тіло не заклякле, не задерев’яніле — і все одно ніби неживе…
Бібігуль чула, як Фатьма витерла її, потім почала одягати… Дівчина відчувала добрі, легкі руки туркені, чула її подих у себе на лиці, хотіла ворухнути бодай пальчиком руки, але їй це ніяк не вдавалося… Нарешті відчула: Фатьма поклала її на спину, випрямила ноги, склала на грудях руки. Ось вона почала поправляти волосся на голові, поклала пальці їй на повіки. Бібігуль зібрала всі свої сили, щоб поворухнути повіками, але не змогла — вона тільки обік повела очима…
І тут рука Фатьми, мов опечена, відскочила від повік Бібігуль.
— Вона жива! — закричала Фатьма на всю темницю. — Вона ворухнула очима! Вона жива! — кричала жінка то по—турецьки, то по—польськи, то по—українськи. — її не можна ховати в яму!
Заскочили святі отці—єзуїти, почали вмовляти стару туркеню, що то їй привиділося, що дівчина, на превеликий жаль, померла і що треба її відспівати й віддати землі… Але Фатьма не могла заспокоїтися: вона доводила, що своїми ж пальцями почула, як ворухнулися очі Бібігуль. Ні, це їй зовсім не здалося, як намагалися довести святі отці Влязло й Походзіло; якби їй здавалося, то це здалося б одному її пальцеві, а то ж вона почула це двома пальцями! Отже, нехай святі отці скажуть панові Сондецькому, що Бібігуль іще жива, що є надія на її одужання!..
Отці—єзуїти пішли до пана коронного стражника і поділилися з ним розповіддю Фатьми. Виявляється, що красуня Ганнулечка з Переяслава не померла, а просто тяжко зомліла й ніяк не отямиться. Але ж рано чи пізно все це має скінчитися — і будемо сподіватися, що скінчиться все щасливо; ну, а якщо й нещасливо — то все в руках Всевишнього! Одне слово, треба почекати!
Святий отець Казимеж Походзіло мовив, що, може б, варто було дати знати батькам хворої — хай би, мовляв, приїхали та забрали дівчину додому. Але пан Сондецький люто зиркнув на недоладного єзуїта і заявив, що дівчина — кругла сирота, що в неї немає ні батька, ні матері, що Ціпурини — це чужі для неї люди, отже, й казати їм нічого не потрібно!
Одне слово, біля зомлілої Бібігуль залишилася одна Фатьма. Цілими днями вона сиділа в кімнаті з каганцем і дивилася на дівчину. Дивилася і думала: як же вона, Фатьма, не збагнула одразу, що це — туркенька! Кілька разів щось промайнуло було в голові, та потім Фатьма відганяла від себе ці думки. Одного разу, щоправда, вирвалося з вуст Бібігуль: "Алчак—ханим!" Але потім вона пояснила панові Сондецькому, що сказала не "алчак", а "оця". Та й вилетіло одразу ж з голови Фатьми все це, бо саме в той момент пан Сондецький надто розізлився на Фатьму. Хитра дівка, розумна дівка, вперта і наполеглива! А з якою гідністю відповідала вона панові Сондецькому, а як не злякалася вона собак, а перед тим — пістоля! Не впала на коліна, не просилася, не хитрувала, аби ціною гідності рятувати життя! Впала тільки тоді, як зомліла. Впала з страшним дерев’яним стуком. Як мертва! А то — стояла!..
Ех, якби Аллах був милостивий до Фатьми, то мала б вона дітей! І якби в неї була така донечка, як Бібігуль, — вона була би щасливою безмежно! Не судилося…
Якби вдалося передати в Переяслав Ціпуринам, що їхня Ганнуся—Бібігуль у канівському замку, в темниці, на сіні лежить непритомна! Але що вони можуть зробити, аби виручити дівчину? Хто пропустить їх у цей замок, хто дозволить їм винести з темниці свою прийомну доню?!
Якби ж Фатьма знала, що Яремкова сестра Марійка одружена за Петром Скрипником, одним із найголовніших радників Йова Борецького та Михайла Дорошенка, якби ж вона знала, що Марійка може лікувати найважчі хвороби, то вона би кинула все і помчала би до Переяслава!
Кинула б!..
