Тільки мить - Савченко Віктор

По цих словах зайшов у лабораторію і, піднявши кришку над пультом хрономашини, витяг і сховав до кишені запобіжник.

Знадвору почулося:

— А тут є де скупатися? Річка або ставок...

— Знайдеться. — Я покосився на каністру. Крізь пластик проглядалася вузенька смужка води, на самому дні. — А як сталося, що ви опинилися в лабораторії? — запитав я.

Відповідь надійшла не одразу:

— Наказ про передачу лабораторії вже тиждень, як було підписано, а її самої — катма, От ми й вирішили підстерегти... Ну, а потім спокусила червона клавіша з написом "в дорогу". Я міркував: будка не на колесах, авіаційного гвинта теж не видно. Яка ще може бути дорога? Отож і тицьнув пальцем.

— А куди поділися звідси два зошити?

— Не знаю. Мабуть, Чумак забрав. Я зайшов уже по тому, як він тут побував.

Мені трохи відлягло від серця. Адже інструкція, в якій наведено детальну схему хрономашини, залишилась у Вас. І, отже, зажевріла надія. А раптом знайдеться хтось, спроможний відтворити мою конструкцію...

Учителю, досі погода виявляла нам гостинність. На небі — ні хмаринки, слабкий вітрець перебирав пір’їстим листям "ананасів", стебельцями хвоща, хилитав кущики рослини, схожої на бамбук. Щоправда, сонце тут надто палке. Щоб сховатись від його променів, Марія закуталася хусткою по самі очі і здаля була схожа на колгоспницю, що в спеку порається на городі. Тим часом гість з антропогену, посмоктуючи цигарку, уважно оглядав місцевість. Погляд його спинявся то на протилежній горі, яку на дві третини було вкутано в зелену мантію лісу, то на стовпі диму на скелях, біля якого стояла Марія... Невдовзі вона помахала нам рукою, запрошуючи на обід. Ми зачинили лабораторію і рушили до скель. Коли ми вже були на півдорозі до табору, я відчув, як у вусі щось клацнуло. Потім — у другому. По миті запала тиша: жодного комашиного дріботіння, жодного шелесту. Якби не звуки наших кроків, я подумав би, що оглух. Нашорошився і мій супутник. І тут повз нас майнув якийсь невидимий потік. Здавалося, поряд пронісся птах-велетень. По миті нас обдало новою порцією гарячого повітря. Неподалік ніби щось вимахувало невидимими крилами. Частота помахів дедалі збільшувалась і скоро перетворилася на гарячий струмінь, який, проте, дув не по прямій, а якось з закрутом. Це видно було по тому, як прибивало до землі рослини. Водночас стовп диму, у якому коптилася наша дичина, похилився, потім дим почав стікати синіми клубами зі скель. По хвилі його злизало, а тліюче пальмове листя разом з попелом підхопило і понесло вгору; воно зависло над скелями велетенськими метеликами. Марія заметушилася, ховаючи в розщілині наше майно.

— Смерч збирається, — озвався супутник. — Пом’янеш моє слово. Я таке саме пережив у Середній Азії.

Я вже й без нього бачив — твориться щось неладне. Кинувся бігти. До скель зосталась якась сотня кроків. Та раптом відчув, що біжу не по прямій, а по велетенській комі, яку описував на землі вітер. Тих ком було кілька. Одна, найбільша, налетіла на чагарник, і скоро в безхмарному небі, наче зграя зелених птахів, заряхтіло зірване листя... Таке буває тільки у сні — ти біжиш, не відчуваючи тяжіння... Нас прямо вліпило в скелі. Пойда лайнувся. Ми подерлися вгору, ризикуючи кожної миті бути здмухнутими. Пальці судомило від перенапруження... Марія сиділа в розщілині на купі майна, як у траншеї. Вигляд вона мала більше заклопотаний, ніж наляканий. Тим часом велетенські рухливі коми повидовжувались і замкнулися в кільця, які на очах оберталися в труби, контури котрих окреслювалися зеленню, піском і камінцями. Ті труби швидко звужувались і водночас скручувались, перетворюючись у товстелезні канати, якими метеляла невидима грізна сила. Я, затамувавши подих, спостерігав, як один з вихорів шаленів неподалік лабораторії. Він злизував і гнав угору метрові "ананаси", немов мильні бульки. Сили його крученої течії вистачило б на те, щоб перекинути навіть вагон.

— Такого і в Середній Азії не побачиш, — зауважив Пойда. По миті додав: — Там, розповідають, був дивний випадок: смерч підхопив сарай разом з верблюдицею. А жінка, що в цей час доїла тварину, залишилася сидіти, як і сиділа. Навіть відра з молоком не перекинуло.

Тим часом бенетити, яких занесло в небо, почали падати. Вони схожі були на авіаційні бомби із жмутками листя замість стабілізаторів. Один такий "ананас" гупнув неподалік на скелі, і від нього залишилися тільки каша і зелений віник... Звіряюся Вам, учителю, я потерпав. Мені весь час ввижався невидимий язик, який ось-ось прослизне в розщілину і потягне нас у ненаситну горлянку вихору. Дивно, але не чути було завивання; долинав тільки шурхіт та гупання падаючих з неба предметів. А в небі жодної хмаринки... Довго вирувала стихія. Вже день був на спаді. Та нарешті почало вщухати. Вихри поступово розтанули, не полишивши на згадку й легкого подиху вітру. Ми не поспішали залишати схованки у скелях, остерігаючись нових сюрпризів погоди. Та голод нас усе ж вигнав... Гість з антропогену якось дивно потирав руки, ніби він щойно залагодив вигідне діло, а не просидів кілька годин, втиснувшись у вузьку розщілину. На його костюмі, хоч як дивно, не було жодної зморшки, ніби щойно зняли з вішалки. Я, в куцих штанях, поряд з Пойдою мав не дуже привабливий вигляд... На скелях знову задиміла ватра... Вогонь пожирав потрощені смерчем і зібрані мною останки бенетитів. Пойда приніс з лабораторії каністру, в якій крізь пластик просвічувалась вузенька смужка води, і згорток. У ньому виявився бутерброд з шинкою, пакетик розчинної кави і дві грудочки цукру. Він віддав усе те Марії, котра готувала вечерю. Мушу сказати, що шинка поступалася смаком копченині з м’яса прозауропода. Пойда жував нашу дичину неквапом, ніби сидів у ресторані серед розмореної публіки, на яку хотів справити враження. Розповідав, як зі своїми приятелями при місячному сяйві в горах Копет-Дагу смакували шашликом з маринованої в гранатовому соці баранини. Говорив він м’яко, надаючи голосу бархатистого звучання. У тьмяному сяйві хоч і не видно було міміки на його обличчі, але її заміняв антрацитовий блиск очей. Марія слухала ті теревені, як зачарована. За кавою (від цукру Пойда відмовився) він запитав:

— Скажи, Олександре, а як це сталося, що я, натиснувши на єдину клавішу в твоїй хрономашині, опинився саме тут, у тріасі, а не, скажімо, в девоні або в юрі?

— Реверс спрацював.

— Це що, пристрій такого типу, який стоїть на деяких з касетних магнітофонів?

— Аналогічний, — посміхнувся я. — Якщо порівняти довжину часу до магнітної стрічки, то щораз, як машина спиняється, — контакти автоматично перемикаються і система готова до зворотної дороги.

— А як же ти мандруєш по епохах?

— А я тоді вимикаю реверс, а на шкалі хронореле фіксую число в роках, яке мені потрібне.

Пойда замислився. Непорушний, зі складеними по-східному ногами, він нагадував буддійського ідола.

— Я от подумав, — озвався нарешті, — чого ти, такий розумний чоловік, досі не захистив хоча б кандидатської?

— А чого ви досі не стали доктором наук? Адже у вашому віці треба давно вже бути доктором.

— У мене матеріалу на дві докторські...

— А з чиєї ініціативи ви цікавились моєю бібліотечною карткою?

Марія, що досі була німим свідком нашої розмови і не подавала голосу, ворухнулась. Хоч у сутіні й не можна було розгледіти виразу її обличчя, проте я інтуїтивно вгадував на ньому докір. Ще б пак: мирна, навіть душевна, розмова біля багаття і раптом...

— Ти б краще запитав, чого я цікавився, — без тіні збентеженості відказав Пойда. — Твоя ж брошура наробила шелесту. Всі в інституті збагнули в ній тільки висновки, і ніхто не міг дотумкати, як ти їх дійшов. Треба було виявити першоджерело твоїх знань.

— Для цього вам слід було б поцікавитись бібліотечною карткою також з моєї колишньої роботи, — зауважив я з усміхом. — А для більшої певності — ще й шкільною.

Але Пойда пропустив повз вуха мою іронію (а може, він її і не відчув).

— Як на мене, — нарешті подала голос Марія, — день був сьогодні важкий і напружений. Може б, нам про нічліг уже подумати?

Хоч це й було сказано для того, щоб покласти край нашій з Пойдою розмові, проте я відчув раптом, як сильно стомився — фізично й нервово. Я також усвідомив, що дозволив почуттям узяти гору над поміркованістю. Тим часом уже й справді настав час сну. На темно-синьому оксамиті неба яскраво поблискували сузір’я, усе довкола було в лимонному місячному сяйві, від чагарника долинало деренчання цикад, яке на відстані нагадувало заколисуюче сюрчання цвіркунів. Та одна деталь нашого діалогу змусила забути про втому.

— Ну, і яких же висновків дійшли ваші колеги, познайомившись з джерелом моїх знань? — запитав я.

— Принаймні у них немає серйозних сумнівів щодо можливості створення гравельота.

— Якщо інститутські товариші не виключають можливості пересування в гравітаційному полі, то не все ще втрачено.

— Що ти маєш на увазі? — поцікавився Пойда.

— Їм, напевне, відомо, що гравітаційне поле викривляє систему "простір-час". А коли так, то рано чи пізно вони збагнуть, що і "каркас" — "простір-час" і "начинка" — "речовина-поле" є формою єдиної реальності — "простір-час— речовина-поле". А це значить, що зміна будь-якої ланки цього ланцюжка потягне за собою зміну інших.

— Цікаві міркування, — сказав Пойда. — Але що ти мав на увазі, коли сказав, що не все ще втрачено?

— А те, що ваші молодші колеги зможуть відтворити таку саму машину... Принаймні є надія.

Запала мовчанка. Від чагарника періодично накочувалась нічна хвиля комашиного дріботіння. Я вже збирався нагадати про відпочинок, та озвався Пойда:

— Виходить, ти говорив правду?

— Яку правду?

— Ну, що ми в іншій геологічній системі.

— Подивіться на небо, — порадив я. — І спробуйте швидко віднайти відомі вам сузір’я,

— Я не сильний в астрономії, — зізнався Пойда. — 3 усіх сузір’їв знаю тільки Велику Ведмедицю. Он вона! Та стривай, — промовив він здивовано, — оте сузір’я ніби лежить над самим горизонтом. — Він опустив голову і несподівано запитав: — Ну, то й що?

— А те, що малюнок неба залежить від місця перебування Землі у Всесвіті, а отже, і в часі.

Учителю, ми з Марією зосталися на скелях, а Пойда, незважаючи на наші умовляння залишитись, пішов спати в лабораторію.