Українська література » Класика » Тільки мить - Савченко Віктор

Тільки мить - Савченко Віктор

Читаємо онлайн Тільки мить - Савченко Віктор

— Ми з лікарем одного віку і школу починали з тієї самої читанки. А там був віршик про котика: "Котик-мурчик, наш голубчик, зубки білі, лапки сірі..." Тим часом минула дев’ята вечора. Вчений двічі піднімав трубку, але то дзвонили дружина, а потім донька. За вікном уже давно стемніло. З динаміка тихо линула якась незнайома приємна музика. Вона заколихала його, і він на час забув, що лежить на спеціальному ліжку в кардіологічному відділенні. Коли затих останній акорд, він прислухався, щоб почути ім’я автора і назву твору. Але задзвонив телефон і перебив голос диктора. Дзвонив Славко.

— Доброго вечора! Як почуваєтесь? — поцікавився рівним голосом.

— Не вам би питати, не мені б відповідати...

— Я до того, чи вам не зашкодять позитивні емоції?

Чумак відчув раптом якийсь дивний стан розслабленості.

— Ну, що там? — запитав розгублено.

— Лабораторія з’явилась. Зараз телефонуватиму Валерію...

— У ній хтось прибув?

— Я ще не спускався у двір, але, мабуть, порожня. Бо ніхто із неї не виходив.

— Не треба телефонувати Валерію. Ловіть таксі і — до лікарні. Ага, візьміть у мене в столі ключ і замкніть двері лабораторії. Про всяк випадок...

Дубчакові не довелося ловити таксі. Біля інституту всі дні, поки він чергував, стояв його автомобіль. Чумак, який нишком вийшов за ворота лікарні, не одразу й помітив рубінове авто, яке в сутінках здавалося чорним. Він звернув на нього увагу тільки тоді, коли Славко прочинив двері і тихо свиснув.

— Там, на сидінні, візьміть мою куртку, щоб не шокувати вахтера піжамою, — сказав молодий чоловік.

— Що там в лабораторії? — запитав учений.

— Самі побачите, — відказав Дубчак стримано.

Спостерігаючи, як стрілка на шкалі спідометра долає поділку за поділкою, Чумак подумав про Мурченка. Чим пояснити, що той, довідавшись про номер телефону його палати, не подзвонив? Напрошувався один висновок: йому треба було знати, що Чумак справді перебуває в лікарні. Адже з інституту його забрали в той день, коли зник Пойда. (Машину "швидкої допомоги", яка спинялась біля одного з численних корпусів, могли й не помітити.) А якщо так, то чи не існує зв’язку між зникненням обох людей? Переконавшись, що Чумак справді в лікарні, Мурченко втратив до нього цікавість.

Опинившись на інститутському дворі, Мирослав Петрович відчув себе у дивному куточку задзеркалля, де кінчалося все звичайне, де відстань вимірювалася не кілометрами, а роками, де минуле бачилося немов у промені потужного прожектора. Тим часом на небі плавав звичайний щербатий місяць; в його тьмяному сяйві, немов світні комахи, мерехтіли зорі. А на глухому подвір’ї, затисненому між високих кам’яниць, було прохолодно і темно, як у криниці.

— Дайте-но я сам... — сказав Чумак, коли Славко витяг з кишені ключ.

— Заждіть заходити, — застеріг Дубчак.

Навіть у темряві вгадувались якісь незвичні обриси всередині лабораторії. Хлопець, не переступаючи порога, простягнув руку і намацав вимикач. Спалахнуло світло. Чумак на мить закам’янів. Від лабораторії лишився самий тільки каркас: жодного стола, жодного листа обшивки. Тепер це було не приміщення, а якийсь об’ємний прилад, оконтурений дротами різного діаметра і забарвлення. Щільними снопами провідників струму було ощадливо встелено кожен квадратний сантиметр поверхні поміж ребрами, на яких недавно ще кріпилася обшивка... Лабораторію, здавалося, пограбували. Злодії не встигли або не змогли винести тільки пульт управління та відсік під ним, де знаходився блок живлення. У Чумака майнула думка, а чи не проморгав Славко і чи не робота це людей Мурченка. Та його погляд, що пильно обстежував різнобарв’я дротів, шукаючи на них ушкоджень, біля самого порога раптом спинився. На підлозі, а точніше, на рогіжці з провідників струму, лежали папери. То був зошит уже знайомого формату. На першій сторінці в очі впадав напис великими літерами:

"Мирославе Петровичу!

Хай не бентежить Вас те, що Ви побачили. Блок живлення замініть так само, як Ви робили це раніше. Але перед тим покладіть на підлогу якийсь щит, щоб не пошкодити контуру. Не гайте часу!

Олекса".

Славко, який з-за плеча вченого встиг прочитати написане, озвався:

— Двері від входу на подвір’я. Чи не щит?

Вони мовчки, намагаючись не грюкати, зняли з петель двері. Довжини їх якраз вистачило, щоб накрити частину контуру між порогом і пультом. Опинившись нарешті в лабораторії, Чумак ніби потрапив усередину якогось вивернутого трансформатора. Все свідчило про те, що його "обмотка" створювала сильне електромагнітне, а, може, і якесь інше поле, котре відокремлювало лабораторію і все, що в ній знаходилося, від навколишнього простору. "А чи не винайшов Заміховський перетворювач звичайної енергії в тахіонову?" — подумав учений, докладаючи чималих зусиль, щоб витягти порожній блок живлення. Руки тремтіли, а чоло зросилося рясними краплинами поту. Ще важче було виносити з комірчини під сходами повний реактор. Славко, бачачи, як важко дається Чумакові ця робота, сказав:

— Мирославе Петровичу, може, я все ж подзвоню Валерію?

— Не треба, — мовив учений, важко дихаючи. — Впораємось. Тільки відпочинемо хвильку. — Він прихилився до прохолодної стіни, щоб заспокоїти швидше себе, аніж Славка, додав: — Я вже цілком здоровий. Лікар сказав, що через два дні мене випишуть. Трохи підупав на силі, це правда...

...Чумакові не хотілося знову відчувати на собі оту дивну дію викривлення часу і простору, яка давалася взнаки в момент запуску машини Заміховського, і вони домовилися зі Славком якомога швидше залишити місце старту. Та останньої миті, коли вони вже навішали на місце двері чорного входу, Чумак сказав:

— А якщо не спрацює?

...Хвиля тужавіння простору настигла їх у темному коридорі. Учений відчув знайомий уже стан, коли тіло опиняється раптом вплавленим у дивну субстанцію, яка хоч і не тисне, але й не дає поворухнути жодним м’язом. Він згадав чомусь комара в бурштині і кудись неначе провалився...

— Спрацювало! — долинув ніби здалеку голос Славка.

Лабораторія на тьмяному подвір’ї зникла. Чумак підвів очі і в просвіті між будинками побачив клапоть зоряного неба, на якому, проте, бракувало місяця. Вочевидь, минуло чимало часу від миті старту, і ліхтар планети віднесло течією ночі ближче до світанку. Через те його й не видно було за дахами.

У палаті було тихо і темно. Чумак ввімкнув нічник і, як був у піжамі, опустився на ліжко. Його відсутності, мабуть, не помітили, бо коли він неквапом проходив коридором повз чергову сестру, та тільки повела на нього сонними очима і нічого не сказала.

Побачивши перед очима карлючки Заміховського, якими густо, без полів, було помережено сторінки, учений відчув, як посилюється в ньому неспокій, який його ні на мить не полишав з часу зникнення машини. Він почав читати.

"Мій мудрий учителю!

Видовисько, яке ми з Марією побачили, повертаючись з мандрівки до лісу, нагадувало кадри мультстрічки. Уявіть собі гай на схилі; вище, на горі, стоїть будка, схожа на вагон. Від неї відділяється чоловіча постать і, наблизившись до гаю, починає кидати в кущі каміння. Накидавшись досхочу, чоловік знову направляється до будки, а тоді повертає праворуч і зникає за гаєм. Та ось із заростей, куди щойно летіло каміння, піднімається щось велетенське, двоноге і кидається в той бік, куди повернула людина. Над низькорослим гаєм, здавалося, пливе тільки страхітлива голова, схожа на змія, якого десь запускають діти. Та от знову з’являється людська постать, що тепер панічно тікає нагору. Водночас голова "змія", яка ширяла над деревами, перетворюється на чудовисько і кидається за людиною. Щоб уявити пропорції між напасником і втікачем, порівняйте подумки слона, що став дибки, і десятирічного хлопчака. Видовисько, справді, було б цікавим і захоплюючим, аби тільки воно відбувалося на екрані і щоб його героєм був не наш товариш. Марія вчепилася в мою руку так, що я відчув біль. На щастя, людина виявилась спритнішою. Звір, угледівши, що його жертва зникла у вагончику, раптом реве. Таке враження, ніби в мультфільмі досі забули дати звук, а зараз ввімкнули його на повну потужність. "Іго-го-го-о!" Ще мить — і велетень понівечить будку. Але вона раптом зникає, а звір за інерцією біжить далі... Враз стемніло, як у кінозалі по закінченню фільму. Та на відміну від зали, де після сеансу спалахує світло, темрява не минала. Як Ви, напевне, здогадались, ми потрапили в зону викривлення часу, яке дається взнаки в момент запуску хрономашини, і, отже, кілька годин мелькнули для нас, як кілька секунд... Очі швидко звикали до темряви. Повагавшись, ми пішли нагору. Чому нагору? Бо неподалік від нашого недавнього ще подвір’я було скелясте нагромадження, видершись на яке, ми сподівалися безпечно провести ніч. А там... Я мав надію, що до обіду, ну, може, до кінця наступного дня, машина стоятиме вже на місці. Спочатку ми не втямили, навіщо Славкові треба було дратувати звіра, та потім збагнули: він те зробив, аби попередити нас. Адже ми йшли прямісінько до лігва на краю гаю, де лежала рептилія. Звіряюсь Вам, учителю, що ні я, ні Марія не сподівалися від колеги такого тверезого розрахунку і відваги. Адже текодонт тільки здається незграбним, насправді це моторна і спритна тварина. Славко дуже ризикував. Додайте, що істота, з якою він затіяв "гру", не схожа на жодну з досі бачених, — і Ви по-справжньому поцінуєте вчинок Дубчака... Ночували на скелях, тепла яких вистачило до світанку. До речі, вночі ми не чули жодного звуку. Мешканці тріасу живуть, мабуть, за нашими біологічними законами (а може, то ми — за їхніми). Тим часом зійшло сонце. Воно скидалося на велетенський рожевий гриб, що вродив на сусідній горі. В той же час заворушилося щось у чагарнику, на скелясті виступи повиповзали ящірки. Вони розплескалися навпроти світила і лежали, як неживі, поблискуючи лускою. Якби хтось глянув згори, то і нас з Марією міг би мати за різновид мешканців тріасу, що вилежуються на голому камінні, набираючись снаги у сонця. Втім, я вже не лежав, а сидів, розтираючи затерплі крижі. Раптом я помітив віддалік того місця, де стояла хрономашина, якусь копицю. Скоро збагнув, що то наше майно, прикрите пальмовим листям... Мирославе Петровичу, Ви, мабуть, здогадалися, що ці рядки пишуться вже по тому, як я побував біля нашого майна.

Відгуки про книгу Тільки мить - Савченко Віктор (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: