Диво - Загребельний Павло

Сивоок відвернувся, а Какора посунув до Ягоди, наміряючись вщипнути її за щось там таке. Вона почула його сапання, вчасно вихнула — Какора незграбно сів у воду, а Ягода, заливаючись сміхом, вискочила на муріг, сіла, простягла мокрі ноги.

— Спочинемо? — гукнула. — Бо ще ходити та ходити!

— А не буду більше ходити. Спати хочу, — сказав Какора, який і не образився на Ягодину витівку, а тільки трохи посмирнішав. — Завтра доходимо до кінця.

— Завтра мені вже не захочеться, — засміялася Ягода.

— То ходімо ще до озера, — позіхаючи, промовив Какора, якому, видно, не дуже личило тинятися по чужому городу в мокрих портах.

— А до озера зась! — сказала Ягода.

— Чого б то?

— А того!

— Та ти кажи!

— А я кажу.

— Дурна дівка, — сплюнув Какора, — була б ти мужем, то я б тобі хоч голову на в'язах переставив, а так — тільки тьфу, та й годі!

— Тільки тітка Звенислава може відчиняти браму до Яворового озера, — пускаючи мимо вух Какорину погрозку, сказала Ягода.

— А що тая у озері? — поцікавився Сивоок.

— Боги живуть.

— Ось полізу на вал і погляну на ваше озеро, — пробурмотів Какора і справді почалапкав по крутосхилу, вгорі над яким темніли напівзасипані землею, зарослі травою ребристі кліті городського валу.

— Піди, піди, — байдуже сказала Ягода.

— Я теж хочу подивитися, — глянув на неї Сивоок, мовби просив дозволу.

— Ну, піди, а я доги посушу на сонці, — засміялася молодичка, — а потім прийдеш до мене. Адже прийдеш?

Сивоок нічого не відповів, бо така мова була ще не для нього, хоч і мав вік справний.

Наздогнав Какору й випередив. Перший побачив унизу, під валом, озеро в кшталті кривого серпа, стиснуте звідусіль такими незаймано-чарівливими лісами, що неодмінно б спокусили вони до нових мандрів, аби чоловік не зазнав там лиха. Понад берегами озера, позабрідавши в чорну воду, стояли могутні, давиолітні явори. Сизо-чорні стовбури їхні на таку висоту підіймали кучеряві шапки листя, що порівнювалися вони з городом. Поміж яворами зеленіючими мертво чорніли всохлі. Певно, так кам'яніють у вічній нерухомості вмерлі боги, якщо боги можуть вмирати.

Какора байдуже ковзнув поглядом по озеру, поглянув на вузьку кладку, що вела до води з низенької брами, тої самої, що її мала право відчиняти лише Звенислава, загадкова жінка, яка, здається, в родогощан мала надзвичайні обов'язки. Потім купець наставив вухо'знов на город. Десь недалеко подзенькували молоти, так наче під одним з пагорбів ховалося з сотню кузень. Сивоок уявив собі, як сидять у затишних, пропахлих димом хижах мудрі діди й маленькими молоточками кують срібло й золото, виковують такі гривні, як ото в Звенислави на руці, а поряд, у чорних кузнях, серед спекоти й червоного полум'я ковалі роблять мечі, кують їх у дві руки водночас, і мечі ті мають бути неодмінно такі важкі й широкі, як колись у діда Родима.

— Переспимо, а вдосвіта — гайда, — цілком тверезим голосом сказав Какора.

Сивоок удав, що не чує. Стояв на валу серед густої нетоптаної вже, мабуть, безліч літ трави, дивився то на Яворове озеро, заковане в обійми лісів, то на город з його лисими пагорбами й зелено-кипучими падолами, бачив унизу, на зеленому мурігу, Ягоду з її сороміцько-білими ногами, чув з-під землі дзенькання невидимих молотів, які кували десь тихе срібло, золото й різуче залізо, .був піднятий над світом на оцих валах, але й відчував скутість у серці, мовби ті вали пролягли через саме серце, і нез'ясована туга штовхала його за ті вали, за брами, назад до широкого світу, вийти, вирватися, вибігти, втекти. Вічна хіть довтечі. Звідки й від кого? Хіба не однаково? Але сказав зовсім не те.

— Чому б мали квапитися?

— За тепла треба вибратися звідси, — сказав Какора. — Маємо бути в Києві до перших холодів. Дорога важка й довга.

— Не знаю, чи й піду, — відмовив хлопець.

— Як то? — купець не зумів навіть подивуватися таким словам.

— А нащо ти мені? Лучука вбив. Ми тобі добро, а ти — злом?

— Не відаючи.

— Така в тебе душа нечиста. Не можу я з тобою.

— Заберу, — пригрозив Какора. — Присилую.

— Спробуєш.

— А то — потну, як і твого шмаркатого...

Він не встиг докінчити. В Сивоокові завирувало те незбагненне, що отримав у спадок від діда Родима, він підскочив до купця, вхопив його за корзно і так трусонув, що той ухопив сторчака і ляпнувся хрестом у густу траву. Хлопець став над ним, сторожко вистежував кожен його рух. Коли купцева правиця посунулася до меча, Сивоок миттю нахилився, відкинув купцеву руку, вихопив у нього з піхов меча, вже спокійно сказав:

— А тепер вставай.

— Так от же ж не встану! — розпачено заревів Какора.

— Лежи, коли хочеш!

— І лежатиму, аж крізь мене трава проросте!

— Лежи.

— А ти в пеклі горітимеш, що занапастив душу християнську.

— Бісівська в тебе душа, — сказав Сивоок і, не озираючись, став спускатися з валу до Ягоди, яка —вже занепокоєно поглядала вгору.

Какора ще трохи полежав, потім підвівся, почухуючись і крізь зуби кленучи, почвалав слідом за неслухняним отроком.

Ягода стояла внизу з піднятим догори личком, була ще меншою, ніж перед тим, зате очі їй мовби побільшали до неозорості, затопили Сивоокові весь світ, він уже й не знав, чи то її очі, а чи далекої й наполовину забутої Велички, а чи просто зелена соковита трава й притаєність лісових гущавин, що ваблять його до себе, пробуджують якісь ще не відомі сили в тілі. А коли опинився коло Ягоди й побачив її справжні очі, побачив, як вони блищать очікуванням, спонукою і всім жіночим, що тільки можливо і чого він ще не відав, то зніяковіло відвернувся й пробурмотів:

— Дурний купець: боявся, щоб не наштрикнутися на меча, коли спускатиметься, та віддав його мені.

— В нього таке черево, що й наштрикнутися може! — засміялася Ягода.

— Завтра вирушаємо, — не знати для чого бовкнув Сивоок.

Ягода мовчала.

— Вдосвіта, — додав він ще.

Ягода мовчала.

— Бо далеко до Києва.

Ягода не мовила нічого,

— А дорога тяжка.

— То їдь собі, чого розбалакався, — недбало сказала вона зміненим голосом.

— Переночуємо та й гайда, — словами Какори сказав Сивоок.

— Ночуйте, — вже й зовсім холодно промовила Ягода, — напнете собі буду на торгу та й спіть. Тепло.

Тут до них досапав Какора, махав ще здалеку руками, сукав кулаками до Сивоока, але хлопець не дав йому розбушовуватися, подав назустріч меча, рукояттю наперед, аж купець відстугійв від подиву.

— Не боїшся? — прохрипів.

— Чого б мав боятися?

— Ну-ну, — зітхнув Какора. Але як тільки усунув меча в піхви, відразу ожив і загорланив: — Гей-гоп! Теплу жону обійму!

Наставив руки оберемком, пішов на Ягоду, вона вивернулася з обіймів, пустилась бігти.

— Ходімо тепер до Звенислави! — гукала до них. — Веліла, щоб привела вас до неї!

— Зрештою купець повинен бути купцем, а жінка жінкою, — пробурмотів Какора, потім забачив Сивоока, додав: — А молокосос — молокососом.

...У Звенислави двір був обсаджений квітами. Нічого, окрім квітів. Барви можливі й неможливі. Тут були квітки навіть чорні, не було тільки зелених; та й то, мабуть, через те, що вистачало зеленого листя. І хата в Звенислави теж була вся в квіткових барвах, знадвору й зсередини, і так нагадало те все Сивоокові діда Родима, що йому навіть закортіло спитати стару, чи не знала вона часом Родима, але вчасно схаменувся.

— Любо мені серед цього, — повів рукою, і стара всміхнулася, бо рідко траплялися їй такі вразливі на красу душі.

— Гарний город, — докинув своє Какора, — але люд вельми дивний.

— Чому так? — запитала Звенислава, припрошуючи гостей сідати до столу, на якому вже були потрави й густі напої в глиняних, веселкове помальованих збанах.

— А не міняють нічого!

— Не хочуть, видно.

— Чому ж не хочуть?

— Бо не вірять.

— Купець — гость. Йому скрізь вірять.

— Та не в нас. Тут довірливих не позосталося. Всі пішли й не вернулися.

Вдруге чув сьогодні це Сивоок і ніяк не міг збагнути, що б то значило.

— Бога вам треба нового, — поважно мовив Какора, —християнський бог всі серця схиляє в довірі.

— Маємо своїх богів. Од предків дісталися нам боги, інших не бажаємо.

— Християнського бога славить цілий світ, — потягуючи смачне питво, послане, далебі, не християнським богом, просторікував Какора, — луна розходиться між морями й лісами. А ви сидите в своєму городі й не рипаєтесь.

— А що нам?

— Багатства нового б набули.

— Маємо свого досить.

— Срібла-золота, дорогих паволок, сосудів.

— Маємо все: ліси й води, золото й срібло, хліб і м'ясо, рибу й мед, повітря здорове, земля родюча, ліс медоплинний, води прозорі, жони гарні, мужі вмілі, коні швидкі, корови молочні, вівці вовнисті. Чого нам ще?

— Ну, "чого", — запихаючись копченим вугрем, казав Какора, — людина повинна бути людиною, як купець купцем.

— От і лишайся, а ми теж лишимося самі собою. — Звенислава кивала служебкам, одягненим у білі довгі сорочки, щоб підкладали гостям, підливали їм, сама не доторкувалася ні до їжі, ні до питва. На Ягоду, яка майнула по хаті, зиркнула так суворо, що та мерщій зникла.

— У християнського бога храми вельми красні, — невпопад бовкнув Сивоок, у якого аж мінилося в очах від барв, і, мабуть, уперше в житті самому захотілося почаклувати з красками ї витворити таке, що й сам не знав що.

— Не знаю, які храми, бо й у наших богів житло незгірше, — сказала спокійно Звенислава, — а тільки відаю, що тому богові першою вклонилася баба нинішнього князя Київського, а жінка була підступна й неправа. Бо як прийшли до неї посли з нашої Деревлянської землі та поспитали, чи не піде вона за князя нашого Мала, то не відмовила вона чесно, а обсипала їх хитрощами, мовляв, люба мені ваша річ, мужа мого мені вже не воскресити, та хочу вас завтра перед людьми своїми поштувати, а сьогодні вертайтеся в лодью свою, і ляжте в лодьї, й величайтеся, а як вранці пошлю по вас, то скажіть: "Не поїдемо ні на конях, ні на возах, ні піші не підемо, несіть нас у лодьї". І так і сталося, і понесли їх у лодьї в княгинин двір і вкинули разом з лодьєю в глибоку яму, яку викопали за повелінням княгині. А вона ще й прийшла та нахилилася над ямою і поспитала: "Чи добра вам честь?" А потім звеліла засипати дерев-лянських послів землею.

— Бо вбили деревляни її князя, — сказав Какора.

— Хай би не йшов у нашу землю.

— Подать збирав.

— А чому мали йому платити?

— Бо князь Київський.

— То й хай живе в Києві і харчується тим, що має.

— Мало йому.