Диво - Загребельний Павло

Та чи й знаєте ви, що то таке воли? А шафран аж із Перейди, знову ж за пригорщу коня треба віддати, а з вас — то й двох мало буде, бо ніхто ж у таку Далеч не заб'ється, окрім Какори, а Какора — то я! Гей-гоп! А вже перець — то це лиш на золото! Вага на вагу. Та тільки де вам узяти того золота, мабуть, І срібла ще ніколи не бачили. Он у мене отрок є, в нього на шиї ведмежий зуб в золото вправлений, гляньте та й бачте!

Тоді виступив наперед дебелий чолов'яга, задер довгу сорочку і з-за пояса портів дістав щось зав'язане в брудну шматину. Неквапом розв'язав свого вузлика, здалеку простягнув на розкритих долонях до Какори свою шматину, що видавалася ще запацьоренішою тепер. Бо на шматині масною грудкою, завбільшки з кулак, лежав золотий виливок. Какора рвонувся до золота, але, мабуть згадавши про лукавого власника небачено білої бобрячої шкури, байдуже плямкнув і, помружившись на тихий блиск золота, сказав:

— Хочеш проміняти?

Чоловік мовчав, і всі мовчали. Але ще один на такій самій засмальцьованій шматині з другого боку показав Какорі купку різнобарвних камінців, од яких у купця вже й зовсім хижо засвітилися очі. А там одна з жінок, вже престара, з потемнілим лицем і темним посміхом, показала Какорі золоту гривню на руці, зроблену в вигляді тура, що рогами намагається покотити велике золоте яблуко, а задніми ногами таке саме яблуко відштовхує.

— То що, — пересохлим голосом мовив Какора, — відкриємо міньбу?

— А нащо міньба? — сказала жінка з золотими яблуками на руці. — Хочеш їсти-пити, то бери. Гостем нашим будеш. Сподобається що — подаруємо. Та й іди собі. А ми позостанемось.

— Не годиться так, — суворо сказав Какора. — Звичай скрізь такий, щоб мінятися. Ти мені — я тобі. Маєте золото, коштовні камені. А в мене! — Він знов кинувся розкладати товар, діставав зброю, посуд, причандалля, хрестики з твердого, лискучого дерева, маленькі іконки на мотузочках і тонких верижках.

— Що в нас є, те нам і зостанеться, — сказав з гурту один з чоловіків. — А твоє хай тобі.

— Та нащо ж воно мені! — зчудовано вигукнув Какора.

— А тобі невтребне, то нам і поготів, — засміявся хтось ззаду. Купець спітнів од марних зусиль добитися толку з дивними городянами. Націдив із бочонка меду, приклався до срібного ковша, глипав своїми бульками на людей, потім довго цмакав, простягнув ківш:

— Ну, хто хоче?

Виступив наперед власник золотого виливка, взяв ківш, невміло сьорбнув, захлинувся, потім усе ж таки допив, глянув на своїх.

— А добре! У нас не таке.

— Ге-ге! — вдоволено поляпав його по плечу, аж той сів, Какора, — ще й не таке маю. То вріжемо мінькаї Ти мені золото, а я тобі бочонок меду!

— Та візьми ти його собі, як воно тобі до серця, — просто сказав чоловік і викотив з шматини виливок просто в жменю Какорі, а полотнинку не дав, сховав знов під сорочку.

— Бери бочонок, — крикнув Какора. — Все бери, що хоч! Вибирай.

— Да нащо мені? — почухав за вухом чоловік. — Хай он вона попробує твого питва.

Кивнув на молодицю, в якої з-під полотняної сорочки вибивалися жіночі буйнощі. Какора миттю наповнив ківш, смішним перехильцем підскочив до молодиці, хотів сам напоїти її, але вона відтрутила купцеву волохату руку, приклалася до ковша, вмочила губи, скривилася.

— Герке! — засміялася і стала дивитися на Сивоока так, ніби щойно його побачила.

Хлопець зашарівся, спробував сховатися за повозом, але й там переслідував його погляд молодиці, її горіхового відтінку очі вселяли в нього темну бентегу, якої ще не знав перед тим, а може, то просто йшов йому обертом світ від довгої голоднечі, бо після Лучукової смерті не мав же й ріски в роті.

Він обійшов коней, опинився в гурті людей, на нього поглядали доброзичливо й одкрито, і він теж почував себе своїм серед цих гарних і таких незвично простих людей. Якась дівчинка тримала в дерев'яній мисочці варене м'ясо, він поглядом поспитав її згоди і, отримавши дозвіл, взяв шматок м'яса, вкинув його в рот. З другого боку хтось подав йому горнятко з кашею, ще хтось сунув збан із питвом, настояним на травах, видно, хмільним, бо в голові в Сивоока закрутилося ще дужче, ніж від горіхових очей молодички, і саме тут виявилося, що збан подала врна ж таки — молодичка з очима, як суцільний гріх!

Вона грайливо ткнула його ліктем, приснула сміхом:

— А не подужаєш збана? Що ж то за муж єси!

— Малий я, — засоромлено відмовив Сивоок.

— Ой, гляньте на нього — малий! — молодичка аж заходилася від реготу. Забігла з другого боку, турнула Сивоока вж.е дужче, та хлопець і не здвигнувся. — Бачили таке малейя! — пащекувала невгамовна молодичка. — А звідки ж ти взявся у нас тут?

— Звідти, — махнув Сивоок рукою за ліси.

— Да там люди лиш щезають, — втрутився в розмову якийсь з чоловіків, — а приходити звідтам — то й не чувано.

— Прийшли ж ми з купцем, — пробурмотів Сивоок. — А ви хто такі? Що за город ваш?

— Радогость, — молодичка, видно, не хотіла нікому поступатися своїм гостем. — Город наш Радогость зветься, а мене кличуть Ягодою. А ти як зовешся?

— Сивоок.

— Чого б то так?

— Не відаю. Певно, через очі.

— А які очі маєш? Поглянь на мене.

Сивоок спаленів на виду.

— Поглянь мені в очі, поглянь.

Та й як би він мав дивитися в її ліщинний гріх! Сивоок спробував було вибратися з гурту й порятуватися хоч коло Какори. Але Ягода була меткіша не тільки тілом, а й змислом.

— Стривай-бо, поведу тебе до моєї тітки, — сказала вона, — тітка моя Звенисла'ва хоче тебе бачити. А їй відмовляти негоже.

Вхопила Сивоока за'руку, потягла, розпихаючи людей, торохтіла невпинно:

— Тітка Звенислава в найвищій шанобі у нас. Бо в Радогості жіноцтво... Ти не відаєш ще? Чоловіків у нас мало... Щезають у пущах... Ідуть і не вертаються... І ніхто не може збагнути, що то воно таке... Колись у нас були такі чоловіки... Ой такі ж!.. А тепер бачиш!.. І мій муж не вернувся з пущі... І все нам самим доводиться... Отак і тітці Звениславі. Тітко Звениславо, ось той отрок, а зветься смішно: Сивоок.

Вони стали коло тої темнолицьої жінки, що мала на руці золоту гривну з яблуками. Сивоок не так роздивлявся стару Зве-ниславу, як її гривну, бо нічого схожого ще не бачив ніде. Золотий тур, вигнутий у спині, немов той Рудь в давній своїй сутичці з старим Бутенем, впираючись задніми ногами у велике золоте яблуко, пробував покотити таке саме яблуко лобом. Кожен м'яз, кожна шерстинка на турові були вирізьблені з докладністю просто неймовірною. Хто б то міг таке витворити? І звідки привезено гривну? Невже сюди могли добиратися ще якісь гості, окрім них з Какорою? Адже й названо город Радогость, певно насміхаючись з того далекого і широкого світу, який ніколи не здолає тих потаємних стежок, що ведуть сюди.

— Маєш око жадібне, як і в твого купця, — суворо сказала Звенислава, спостерігши, з якою уважливістю вдивляється Сивоок в її гривну.

Хлопець зніяковів ще більше, аніж від прилипань молодички з сороміцькими очима.

— Кохаюся в гарноті, — пробурмотів, — мав діда Родима... Він... творив богів... Світовида, Дажбога, Стрибога, Сварога... В дивних барвах... На глині й на дереві... Змалечку звик...

— Пришелепуватий трохи отрок, — чмихнула Ягода, — здоровий, як тур, а бурмоче про якусь глину... Коли ж це жіноче діло... Тітка Звенислава он...

— А киш! — гримнула на неї стара. — Мовч! Хай отрок подивиться й у нас... Житло наших богів...

— Бачив зверху, — сказав Сивоок, — вже все обдивився... Прегарно й чудно... Ніде такого нема, в самому Києві навіть...

— А що Київ? — мовила Звенислава.— Київ сам собі, а Радогость — сам... Покажу тобі ще середину, коли хочеш...

— А хотів би, — несміливо промовив Сивоок.

Малий ще єси? — здогадалася Звенислава.

— Не знаю, може, шістнадцять літ, а може, й менше... Дід Родим загинув, а я не відаю про себе тепер нічого...

— Отож, Ягодо, щоб мені не липла до хлопця, — суворо звеліла Звенислава. — Приведеш Сивоока опісля до мене, покажу йому житло наших богів.

Але тут проштовхався до них Какора, геть сп'янілий, роздратований тим, що торгівля йому не вдалася. Почув останні слова Звенислави й миттю вчепився в них.

— А мені? — заревів. — Чом не показують тут нічого мені?

Хто тут гость — я чи молокосос? А таки я — Какора! Хочу подивитися ваш город! Чом би й ні!

— Хоче, то покажи йому, Ягодо, — сказала, одвертаючись, Звенислава.

Ягода зраділа побути ще з Сивооком, її не злякала розпатлана постать купцева, маленька жіночка сміливо підкотилася до Какори, шарпнула його за корзно, залящала йому, аж той затулив вуха:

— Коли так, то слухатися мене, і йти за мною, і не відставати, і не приставати, бо гукну мужів, то почастують киями, а в нас хоч мужів мало, та в киї візьмуть, що аж!

— Ну-ну! — загримів Какора, пробуючи обійняти Ягоду, але зачепив рукою лиш порожнечу, схитнувся, мало не впав, спробував заховати свою невдачу гультяйською пісенькою, викричаними словами навкидя сипав у спини Ягоді й Сивооку, а хмелем був залитий до того, що чи й бачив будь-що.

Йшли по городу, і ніхто їм не шкодив. Могло видатися, що перші засновники Радогостя вибрали досить нездатне місце: кілька пагорбів і глибокі падоли, при ворожому нападі й відсічі не даси, бо нападники валитимуться тобі впрост на голову. На головному з пагорбів стояла святиня, а решта то й зовсім світилася нагістю, на пісній землі не росла навіть трава, зате в балках, де тулилися хати радогощан, аж кипіло від зелені садків, левад і дворів, блищали там струмки, а над ними тихо стояли верби, берези й вільхи, поміж дворів латками йшло жито, просо й різний овоч, паслася худоба, вівці, коні, в сажах кувікали свині. Зустрічалися часто їм люди, і ніхто не дивувався, мовби Какора й Сивоок жили тут спервовіку. Какора п'яно погукував на зустрічних:

— Ну, як ся?

— А так ся, — відповідали йому.

— Чого ж би то?

— А того ж би.

— Та й що ж?

— Та й те ж.

— Чому вони так мовлять? — дивувався Сивоок, простуючи за Ягодою.

— Бо так з ними мову заводить твій купець, — посміювалася вона. — Так ніби не хочуть нічого повідати.

— Може, й не хочуть.

— Не вірять нам, чи що?

— А всі довірливі змандрували від нас. Пішли та й не вернулися. Позоставалися самі недовіри.

Вона дійшла до струмка, поволі забрела в воду, стала мити ноги, показуючи своє звабливе біле тіло.