Біла тінь - Мушкетик Юрій
Уранішні роси, вечірні тумани, синя гладінь озера — він ішов через них, вони гріли, остуджували чи бадьорили його. Тепер, виявляється, вона мала ще один бік — споглядальний, і він теж міг додавати втіхи.
Одначе, думаючи так, він добре знав і те, що, тільки повернеться назад, той шал знову стане його життям, набере неухильності закону, а відтак приберуть попередніх обрисів і його клопоти, й страх, і надії. І ця думка мовби простилалася хмаркою понад лукою, рікою і озерцями, як простилається справжня хмарка, котра найшла на сонце, і тоді в одну мить тьмяніють трави, холоднішає вода й блякнуть квіти.
До того ж погіршилися і його умови життя в Онишків. Навіть не стільки умови, він справді був надзвичайно невибагливий до всіляких фізичних незручностей, як почував незручність моральну. До діда й баби несподівано приїхав старший син з дружиною та дітьми. Усталений стрій життя зламався, тепер уже готувала на всіх страви невістка, жінка сварлива й непривітна. Дмитру Івановичу весь час здавалося, що вона сердиться на нього, він потерпав і за те, що займає найкращу кімнату, пропонував помінятися або й підшукати собі житло в іншому місці, але проти того повстали дід і баба, і Дмитрові Івановичу нічого не лишалося, як на весь день вибиратися з вудками й казанком на луку, він там варив собі юшку, там передрімував під кущами опівденну спеку, хоч від того часто боліла голова. Він вирішив побути ще кілька днів і поїхати до матері, забрати Маринку й гайнути з нею в свої рідні Пішки за Прилуками. Звичайно, ні Андрій, ні Ірина не поїдуть у Пішки. Андрієві просто нецікаво в селі, де до того ж немає річки, Ірина Михайлівна має на те свої причини. Вона не любить свекрухи, не любила й не любить енергійної, трохи різкуватої Марченчихи, й хто зна за що. Адже мати Дмитра Івановича ніколи не зробила їй нічого поганого, але та неприязнь проступила од самого початку. Тоді, в перші роки їхнього подружнього життя, Дмитро Іванович часто за це сварився, намагався силоміць звести Ірину з матір'ю, мало не розлучився з дружиною, а пізніше махнув рукою, волів полагодити якось, щоб тільки та неприязнь не проступала нагору, не зводила до скандалів і сварок.
Мабуть, Ірина Михайлівна не любила свекруху за твердість, безкомпромісність, почуття власної гідності, за те, що трималася з невісткою нарівні, дарма що та була вченою і озброєною всіма знаннями сучасної цивілізації, а вона — проста сільська жінка. Ще, мабуть, не любила за те, що Дмитро Іванович порівну розділяв свою увагу поміж сім'єю і матір'ю. Опріч усього того, житейського, що призводить до розладів у багатьох сім'ях, була ще одна причина, надто незвична на сьогодні. У ній Ірина Михайлівна не призналася б зроду, вона й не признавалася навіть самій собі, воно зводилося з дна її душі глухо, важко, неясно, а сягало ще глибше.
Річ у тому, що і Дмитро Іванович, і Ірина Михайлівна були з одного села. їхні родини, колись великі й гіллясті, як дужі дерева, весь вік намагалися звеличитись одна перед одною. Не багатством — багатства не мали ні Марченки, ні Вербицькі, а красою, силою, працьовитістю господарів, синів і дочок, зятів і невісток. І от злою волею долі за дві війни та лихоліття по них рід Вербицьких щез. У Ірини Михайлівни загинули батько і два брати, померла мати, лишилася в світі вона й ще один брат, котрий не одружився, спився й подавав про себе звістки тільки тоді, коли його десь звільняли з роботи і він опинявся в безгрошів'ї. Гіркота, яка піднімалася до того всього в Ірині Михайлівні, мимовільна заздрість перехлюпували кудись далі, в їхнє родинне життя, проливалися на весь рід Марченків, теж покалічений війною, але який уже знову почав вибую-вати. Ірина Михайлівна, нехитра й нелукава багато в чому, й далі залишалась Вербицькою — і, мабуть, інакше й не могло бути,— і якщо їй траплялася нагода виказати щось лихе про Марченків, виказувала й аж внутрішньо загорялася з радості. Либонь, зона сама розуміла, що те звеличення давно втратило сенс, що її потуги жалюгідні й шкодять їй же, але втриматись не могла.
Дмитро Іванович весь вік жалів її сирітство (в сварках, звичайно, забувався теж), через те прощав їй більше, ніж міг би простити звичайно.
Отож Ірина Михайлівна в Пішки майже не їздила. Одмагалася ж тим, що, мовляв, у селі вона стає наймичкою, служницею, що їй знову доводиться на всіх варити і прибирати в хаті, хоч свекруха залюбки варила б сама, але Ірина не погоджувалась, частково тому, що справді воліла готувати їжу дітям сама, а частково з природного почуття сорому — як це вона сидітиме згорнувши руки в чужій хаті!
Дмитро Іванович і сам трохи одвик од свого села, і не було там йому до кого піти, і не знав, про що говорити з літніми дядьками, колишніми однолітками (він чомусь вільніше почувався серед незнайомих людей, як оце в Соколівці), але провідати рідне село, а насамперед матір, мав за обов'язок завжди.
Склавши докупи всі свої невигоди теперішнього життя у Соколівці, а також те, що навряд чи умовить усіх своїх поїхати в Пішки. Він сьогодні, йдучи рибалити, твердо поклав через три дні податися в Київ, а звідти в рідне село.
На риболовлю він вибрався ще з досвітку. Вирішив сьогодні будь-що повернути в свій бік рибальське щастя. Оскільки всі ці дні риба майже не ловилася, він звечора особливо старанно готувався. Наварив перлової каші й гороху, присмажив на сковороді вівсяних висівок, накопав свіжих черв'яків. Раніше він ловив рибу на донні спінінгові вудочки з кормаками, ловив добре лящів, в'язів, підустів, одного разу у цій же Соколівці навіть упіймав сома на півпуда, але зараз цей спосіб ловіння перераховувався в списку заборонених, і хоч тут цієї заборони мало хто пильнував, він її не став порушувати. Він вірив, що зламає хребет невдачі й так. Був працьовитий в усьому, і на риболовлі також, недарма Михайло не раз чи то жартівливо, чи то всерйоз нарікав: "Нехай вона тобі сказиться, ця риба. Поїдеш з тобою, то вернешся неначе з молотьби. Перекопаєш землі, перемісиш глею — всі кісточки стогнуть".
Дмитро Іванович і сьогодні взявся за роботу з властивою йому послідовністю і невтомністю. Він надовбав глею, накопав чорнозему й піску, перемішав усе це з перегноєм, розім'ятим горохом, висівками і перловою кашею й почав ліпити глиняні буханці. Він наліпив їх кілька десятків, великих, завбільшки з середнього розміру кавун. Дмитро Іванович вибрав таке місце, де вода повільно закручувалась на місці й звідки починався потужний струмінь, якнії виходив на бистрець. Струмінь мав виносити корм на глибину, виманити звідти рибу. Він накидав балабухів, накидав перемішаного з кормом піску, скаламутив воду, і брудні смуги потягнулися далеко на середину ріки. Заграла верховодка, підійшов хижак, кілька дужих сплесків вибухнуло біля самих Марченкових ніг. Але він не поспішав, віїї і далі через певні проміжки часу кидав важкі буханці, тільки тепер уже тихенько, без плескоту. І лише по тому розібрав довгу, в три коліна вудку. Наживив черв'яка, закинув. Не встиг червоний, у вершок, поплавець стати на воді, як одразу ж знову ліг, а тоді зірвався, мов навіже-ний, і різко пішов ліворуч під воду. Дмитро Іванович підсік і витягнув чималенького окунця. Але то було єдине відшкодування за його старання. Бо далі поплавець сонно блукав по плесу, течія то притоплювала його, то знову одпускала, втягувала у кручію і несла на глибінь, але риба не брала. Дмитро Іванович кілька разів міняв наживку, вкорочував і збільшував глибину, все марно. Впіймав на хліб пару краснопірок, одну густірку, а далі й та риб яча дрібнота десь поділася. Він знову опускав балабухи, мочив і кидав геркулес, але плесо було мертве. Дмитрові Івановичу просто не йнялося віри, що отакого м'якого ранку, степленого сонцем, припорошеного туманцем, не клюватиме риба. Він стьобав і стьобав вудкою, вже втомилася рука й затерпли ноги, він перепробував усі відомі йому способи ловіння, а в капроновій сіточці попліскували ті самі дві краснопірки, густірка та окунь.
Врешті Дмитро Іванович здався. Він вийшов на берег, скинув старого піджака — упарився, сів на горбочку. Була дванадцята година — він проколотився шість з половиною годин. Сонце підбилося високо, але трави ще були в росі й річка поблискувала прохолодою. Дмитро Іванович підставив вітерцеві чоло, дивився на річку, що бігла на південь, а далі знову повертала на захід, дивився на заплаву, яка стелилася ярою зеленню понад річкою й була вдалині по правому боці оточена піщаними горбами з щіткою соснового лісу (лівого не було видно зовсім), і з нього спадала втома, а з нею напруження, досада. Він мовби віддавав їх луці, мовби розпросторювався по ній душею. Тут не було жодної живої душі, тільки деркачі та перепел будили тишу. "Дикуни" ще не добулися сюди, сучасні "дикуни" їздять на машинах, а тут піски й болота, вони мовби захищали самі себе. Розглядаючись по долині, Дмитро Іванович подумав, що на Поліссі залишилося дуже мало таких куточків. Та хіба тільки на Поліссі. Люди обдивилися планету з усіх боків, вимели всі шпаринки і все заглядають зверху, знизу, чи не пропустили чого. Кожен звір обрахований до останньої волосинки, кожен птах окільцьований чи бодай сфотографований. Немає загадок, нема таїни — отого невідомого, що обіцяє щось у майбутньому, кличе до себе. Таїна лишилася в мікро— і макросвітах, але та ї1аїна вже не така, раціоналістична, холодна. Тільки на природі, розчинившись у ній, людина по-справжньому відпочиває душею, відживлює найтонші чуття, подаровані їй вічністю, відчуває красу й гармонію світу.
Дмитро Іванович знав це по собі. Він особливо любив літо. Воно снилося йому всю осінь і зиму, він щороку будував неймовірні плани — поїхати на Єнісей чи Тунгуску, щороку чекав чогось од нього. Проте влітку він ставав особливо нервовий. Його то обіймала радість, то смуток і туга, йому здавалося, він почуває, як мовби щось втрачає, приймає в себе й втрачає. Мабуть, то було відчуття старіння — згасало літо, й згасала якась часточка його самого; осінь, зима заковують усе в непорушність; все, здається, застигає, не рухається, і це мимоволі передається людині, а літо біжить і неухильно несе з собою тебе. Цей біг лячний, хоч він і солодкий, як майже кожен біг.
