Біла тінь - Мушкетик Юрій
Ось нехай та зараза тільки підсунеться мені під руку...
За мить вони галасували обоє. Там щось заторохтіло, забряжчало, а тоді почувся розлючений Андріїв крик:
— Ти ще підійди до мене... Тільки підійди!
Дмитру Івановичу стало до краю прикро. Андрій зовсім не слухався матері. Частково в тому завинила й Ірина Михайлівна, котра відверто пестила Маринку, а та в свою чергу не раз зачіпала брата, одразу ж втікаючи під захист матері. Але ж і Андрій...
І Дмитро Іванович знову, вже вкотре, подумав, що він щось проґавив у вихованні сина й неодмінно має надолужувати, шукати якихось ключів до нього. Тільки яких? Андрій пропускав через себе світ так егоїстично, що будь-яке повчання, будь-яку розмову, навіть найлагіднішу, сприймав як злий підступ. Він ще трохи побоювався батька — його вибуху, його гніву, в якому той міг ударити, й на тому все трималося. Але це була надто тонка й ненадійна ниточка.
"Треба щось робити",— ще раз подумав Дмитро Іванович. Але цього разу в кухню не вийшов. Нарешті галас ущух. А чекання стало нестерпним. Двічі чи тричі забігала Маринка, вона була незвичайно тиха й злякана, ніби аж боялася батька. Заходила Ірина Михайлівна, але тільки спитати, чи йому не треба чого.
І коли він уже зовсім обезнадіявся, пролунав дзвінок. Але то був зовсім не Михайло. На велике здивовання Дмитра Івановича, його навідав Карпо Федорович Одинець. Хоч вони жили в одному будинку вже одинадцять років, але Карпо Федорович за цей час заходив до нього разів п'ять, не більше. Та й Дмитро Іванович не вельми вшановував відвідинами свого начальника. Він просто не поважав його. Навіть більше — гребував ним у душі, хоч, звичайно, ніколи цього не виказував. У час, коли люди, аби висловити свій найвищий захват, свої найбільші поривання, здебільшого зловживаючи, приставляють до багатьох слів префікси з означенням найвищого ступеня, він теж не міг утриматися й приставляв такий префікс до визначення, яким обіймав Одинця,— суперсволота.
В Одинцеві його дивувало одне: попри все, що той знав про себе (не міг не знати), Карпо Федорович був завжди певен: життя проживає правильно. Він не мучився сумнівами, не надломлював свого здоров'я ваганнями й пошуками якоїсь прихованої істини. Йому не раз казали, що він хамло, цього він не міг спростувати навіть перед самим собою, іноді йому навіть подобалося бути хамлом, шокувати всіляких тонконервих інтелектуалів. Або й просто думав про них: "От ти не хамло, а що маєш?"
Проте незалежно і впевнено він почувався не з усіма. Карпо Федорович взагалі не вміє іти нарівні. Він або плазує, або топче ногами. Або на вашій голові, або під вашими чобітьми. Перед Марченком, хоч і був його начальником, здебільшого запобігав. Перед його науковим авторитетом, перед тим, що того можуть призначити директором інституту (подейкували й таке), перед пошаною, з якою до нього ставилися колеги і навіть деякі члени президії академії. Зовні ж тримався на рівній, навіть на дружній нозі, фамільярно поплескуючи Дмитра Івановича по плечу, що той терпів над силу... Він і зараз по-простецькому, невимушене розташувався в шкіряному кріслі на гвинті, одтяг-нувши його трохи од столу, капронового капелюха, підморгнувши, надів на бронзову голову Менделєєва, придбаного Дмитром Івановичем в антикварному магазині, папку кинув на стіл. Але було в цій невимушеності — і це Дмитро Іванович вловив одразу — і щось таке, що сигналізувало про зміни в поведінці Одинця щодо нього. Карпо Федорович вилазив йому на голову. Дмитро Іванович подивував, що це сталося так швидко. Це був небезпечний симптом, то більше, Марченко здогадувався, що Одинець прийшов не з добром.
Карпо Федорович і справді вдавано, злорадіючи в душі, поспівчував Дмитру Івановичу в невдачі, покепкував з переполоху, до якого спричинився транс, що стався з Марченком, розказав непристойного анекдота, а далі ще ближче присунувся разом з кріслом і сказав:
— Я прийшов нагадати: завтра вчена рада, і ви мусите виступити.
Дмитро Іванович здригнувся од Одинцевих слів. Він дивився на нього з неприхованим страхом.
— Бачите, я хворий...— спробував захищатися.
— Вже майже пройшло,— грубо сказав Одинець.— Ви входили до комісії по перевірці. Лише ви читали статтю... Тобто найкраще її знаєте...
Одинець нещадно заганяв його в кут. Так заганяє дужий боксер підупалого на силі супротивника. Дмитро Іванович розумів це й почував, що не може вчинити опору.
— Я спробую...
— Пробують тільки самогонку, — перебив Карпо Федорович. — Ви зобов'язані виступити й розвінчати.
— Добре, я виступлю,— здався Марченко. Одинець ще посидів кілька хвилин, поговорив про європейські кінні змагання, що намічалися в Києві, — він був завсідником іподрому й, казали, грав на тоталізаторі, — сказав, щоб Дмитро Іванович не занепадав духом, пообіцяв підтримати, і в голосі його звучало недвозначно: взамін на твій виступ, — і пішов.
А Дмитро Іванович залишився розстроєний і пригнічений до краю. Раніше за клопотами з експериментом, за всіма іншими клопотами він геть забув про "справу Абрамчука", як називав Одинець прикрість, що випала на долю завідуючого сектором відділу екології. Суть "справи" полягала ось у чому. Один з аспірантів Абрамчука написав статтю про швидкість поглинання рослинами вуглекислоти у різних кліматичних зонах і опублікував її в збірнику. Абрамчук, як завідуючий сектором, теж підписав її. Пізніше виявилося, що ця стаття наполовину компілятивна, наполовину просто списана з іншої, яка була опублікована в книзі, виданій московським Інститутом фотосинтезу. Виявив Марченко й навіть необережно вказав на це у звіті, який складали після перевірки роботи сектора екології. Необережно тому, що був твердо переконаний — Абрамчук завинив дуже мало. Ну, допустив недбалість, неохайність, але, звичайно, ненавмисне. Треба було йому наодинці порадити Абрамчукові виступити з критичною, самокритичною статтею, все пояснити й вибачитись перед авторами з Інституту фотосинтезу. Марченко ж дав Одинцеві в руки зброю, якою той хотів уразити Абрамчука наповал. Одинець зводив з ним особисті рахунки. Абрамчук — чоловік холеричний, неврівноважений, науковець маленького таланту. Але ж хіба можна виживати людину з інституту за те, що вона відповіла нетактовністю на нетактовність? Тепер же, якщо Дмитро Іванович виступить на захист Абрамчука, він поставить під удар і себе. Звичайно, одразу Одинець не вдарить. Але він знайде спосіб... Він не подарує. Недарма прийшов сьогодні й нагадав. Саме сьогодні. Він відчув, коли можна взяти мертвою хватйою. О, це зовсім не випадковість, що ця неприємність прийшла слідом за невдачею в лабораторії. Одинець умисне очікував нагоди й поставив "справу Абрамчука" саме на завтрашню вчену раду. Отже, завтра Дмитро Іванович повинен "розвінчати" Абрамчука. Але ж це... ну, принаймні не зовсім чесно. Дмитро Іванович знав — його мучитиме совість. Навіть зринула така думка: "А коли Абрамчук щось заподіє собі? Він такий. Я не прощу собі цього довіку. Не прощу, якщо з Абрамчуком щось станеться. Ох же й знайшов вимір".
Не піти на вчену раду зовсім... Прикинутися хворим? Одинець скаже, що бачив його здоровим. Та й річ не в тому. Він його просто з'їсть. Особливо тепер.
Дмитро Іванович почував мало не розпач. Його пойняло таке хвилювання, що він устав з канапи й заходив по кімнаті. Він не бачив ради. Найгірше ж що, розмірковуючи так, хвилюючись, він уже майже знав, що доведеться йти, що йому в цій ситуації просто нікуди подітися. Не піти — це майже послати себе в співучасники до Абрамчука, на якісь гріхи котрого вже кілька разів натякав Одинець. Не піти — це майже оддати лабораторію. Перестати бути науковцем.
Тоді ж втрачало сенс життя. Отже, інші члени ради проголосують? Ну, звичайно, не всі... Та й з тих, хто безоглядно підніме руки слідом за Одинцем, не всі знатимуть суть справи.
Достеменно знає її тільки він.
Нараз Дмитро Іванович зупинився і спробував проаналізувати свої думки. Він розумів: це змагаються розум і совість. Розум — він вельми хитрий, гнучкий, він щоразу знаходить тисячі щілинок, у які протягує слідом за собою душу. Совість звивається, то б'ється в конвульсіях, то квилить, а розум підказує, розум переконує, умовляє: "Ну,— каже пін,— для чого ти опираєшся? Що ми виграємо? Нові турботи? І ніяких благ".
Совість, однак, не погоджується з отим "ми", вона й далі прагне одмежуватися.
Найкраще було б, подумав Дмитро Іванович, одітнути все й не мучитись. Адже все одно піде. А попереду довгий вечір і весь завтрашній день. Викруту ж не знайде... От би якась телеграма. "По-дитячому й негарно, зовсім негарно". Він і так не раз думав, що телеграма може надійти. У людини його віку батьки, якщо вони є, завше старі, дуже старі, і діти не можуть позбутися думки про невідворотність їхньої смерті, про похорон. То страшно, може, через це він часто навідував матір і ще частіше (здебільшого тихцем од Ірини) посилав їй гроші.
Але воднораз думка про матір, чесну, вічну трудівницю, почала перетягувати щось у нього в інший бік. Все життя мати сапала поле, двадцять років водила ланку, й ніхто ніколи не докорив їй неправдою чи нечесністю. Маленька, згорблена,— зморшки й сиві пасемця волосся з-під рябенької хусточки,— вона на старість мала два капітали: свою чесність і гордість за сина. І вона усвідомлювала оті обидва скарби. Про сина розповідала всім (це була її маленька слабкість) і якось мовила йому, коли він, саме він, засумнівався в якійсь її розповіді: "Мені, сину, ніхто не сказав "брешеш". І не подумав про мене так".
І ось тепер ці дві усвідомлені сили тиснули на Дмитра Івановича. Чомусь йому згадалася й суперечка на захисті в Нелі Рибченко, суперечка на високих регістрах, яку вели молодші колеги про те, як повинна людина впорядковувати саму себе, про високу місію їхньої маленької лабораторії. Маленької і не маленької, адже вони клопочуться благом мільйонів людей, почувають перед ними відповідальність чи принаймні повинні її почувати. А він учив їх цього. О, там, у теорії, він був міцний.
Йому стало невимовне соромно. І разом з тим у мозок настійно стукала думка: "Що таке клопоти про мільйони? Статистика. Цифра. Тьху, як погано",—розсердився Дмитро Іванович.
