Слово за тобою, Сталіне! - Винниченко Володимир

Так само вони не дурніші за інших, з ними можна було б говорити про всякі речі. Але про що можна вільно говорити у нас у Радянському Союзі? Ні про що. Ніхто своєї думки ні мати, ні висловлювати не сміє, треба повторювати тільки те, що наказує "партія". Отже хоч-не-хоч, треба про все цікаве мовчати і говорити на банальні, пусті, дурні теми. І всі співрозмовники виходять немов би дурнями. От ти їх так і оцінюєш. А вони, мабуть, тебе вважають за дурну, порожню дівчину, бо ніколи не говорять з тобою про щось цікаве й серйозне.

Ні, Марусю, ти не суди так поспішно людей наших. Але, коли в тебе нема серед хлопців нікого близького, то й надалі будь дуже обережна, камуфлюй себе під партійний колір і спостерігай, учись розпізнавати під камуфляжем свого, близького. І тоді, як розпізнаєш, потрошку піднімай свій камуфляж. Коли він так само почне піднімати, тоді зможеш ще ближче підійти до нього. Але без наради зо мною ніяк не одкривайся нікому, бо кожна радянська людина може бути сексотом. Чуєш, Марусю?

— Чую, дядю.. . — пригнічено проговорила Маруся і раптом додала:

— А хто такі терміти? Може, це — ми? Сергій Петрович посміхнувся.

— Марко досить влучно назвав нас. Так, коли хочеш, ми — терміти. Ми сховані, ми під камуфляжем гриземо ту психічну тюрму, в якій нас тримає Сталін. До речі, дівчино: ти не думай, що я, кажучи "Сталін", маю на увазі тільки цю одну людину. Ні, Сталін це цілий режим, ціла філософія життя. Сталін може померти, але його режим лишиться, і я так само буду казати "Сталін". І коли ми гриземо тюрму Сталіна, то гриземо весь режим. І правду писав Марко, що термітів є мільйони. Не може бути інакше. Тільки вони мусять працювати в темноті й не бачити одні одних. Але коли ми підгриземо всю радянську тюрму і настане слушний час, вона немов би сама собою впаде, і ми всі вийдемо на волю і побачимо одні одних.

І Сергій Петрович аж руки потер од задоволення.

— Тільки гризімо, діти, дуже обережно. І НІЯК-НІЯК ні в гніві, ні в страху, ні в горі не скидаймо перед окупантом нашого камуфляжу. Нехай він під ним розбере, хто терміт, а хто їхній. Ми всі "їхні", ми всі — на сто відсотків "свої", ми дуже любимо Сталіна, ми навіть не мовчимо, а кричимо, ми вихваляємо його поперед усіх. От нехай і розбере Сталін, чи багато він має "своїх". Окупанти брехнею нас хочуть затуманити, щоб міцніше тримати в своїй тюрмі. Добре. Так і ми будемо мати ту саму зброю. Давно вже сказано за кордоном, що СРС'Р країна велетенської, страшенної, сталінської брехні. Тільки той, хто пустив у світ цю формулу, ще не знав, що там є ще інша, наша, термітська, брехня. І хто знає, чия брехня переможе. Так що ви, діти, не сумуйте і не вагайтесь: наша брехня чесна, самозахисна, справедлива брехня. Любіть правду в собі і будьте розумні, хитрі, мужні в брехні мучителям нашим. Згода, Мару синонько ?

Маруся підвела голову, набрала повітря в груди і шумно видихнула його.

— Згода!

— І не будеш каятись, що з сексотки терміткою стала?

— О, ніколи! Я тепер розумію, що я вже й раніше відчувала щось, але не знала, що і де, і не сміла про це думати. А тепер... О, нехай! Ми будемо гризти тюрму. Правда, Івасику?

І вона з бурхливою ніжністю обняла хлопця, який не зводив з неї захоплених очей.

— Ой, сильна правда! На всі сто! — крикнув він і аж поцілував Марусю. Вона відповіла йому гарячим поцілунком, потім схопилась, підбігла до Сергія Петровича і його теж обняла й поцілувала.

— Спасибі, дядю! Спасибі. Тепер у мене легко на душі. А як ішла сюди з цією сексоткою в свідомості, ну, хоч кидайся в Москву-річку або під автобус. Тепер я знаю, що і як робити. А ти, дядю, не бійся, тебе не арештують. Івасик буде ходити до них і камуфлюватись під них. Правда? Я буду те саме робити з нашим Бєлуґіним. А коли б, дядю, щось сталось з тобою, ти не бійся за Івасика, я його збережу, поки вони тебе випустять. Будь спокійний. Ну, а тепер я мушу бігти додому, — там десь мама сильно турбується, куди я ділась. Та й їсти тепер дуже захотілось. Я хутко знов забіжу до вас і буду тепер часто забігати. Бувай, дядю! Бувай, Івасику!

І, ще раз попрощавшись, обнявши обох, вона в тому самому піднесенні майже вибігла з кімнати. А Сергій Петрович підійшов до сина, обняв його і хотів щось сказати, але в двері застукала і в кімнату вбігла Маруся.

—і Ой, вибачте, я забула дещо. Дядю, дай мені яку українську книжку. Я хочу вчити свою рідну мову, яку я забула. Коли я хоч трохи: вивчу її, ми будемо говорити між нами по-своєму. Правда? Можеш дати, дядю?

Дядьо почухав кінчик носа.

— Гм!.. Що ж я тобі можу дати? Все небезпечне. Хі-бащо Шевченка? Він дозволений Сталіном. Але все ж таки... Гм... Ну, добре, дам Шевченка. Тільки не показуй нікому й ховай під замок... Ні, стій! Не ховай. Як хтонебудь знайде, то йому буде підозріло: чого раптом ти схотіла читати якогось там хохлацького Шевченка і ховаєшся з ним. Навпаки, тримай його одверто, мовляв, здобула книжку, щоб зазнайомитись з українською Мовою, як ти знайомишся з французькою чи англійською. Добре. Ось і Шевченко наш. Іди, старий, до хитрої тер-мітки та розказуй їй про нашу Україну. Бери, дівчино, і бережи.

Маруся з пошаною, так як беруть дорогоцінну річ, обережно взяла товстенький том у шкіряній палітурці й притулила його до грудей. І ще раз сказавши "бувайте!", тепер поважно вийшла з кімнати, — з священною річчю біля грудей бігти не годиться.

* * *

Але, вийшовши на вулицю, вона все ж таки надала ходи: дома мама напевне вже непокоїлась, вона останніми днями була взагалі така чудна: часом неспокійна, часом дражлива, часом пригнічена. До сьогодні Маруся не розуміла такого стану матері, але тепер, знаючи те, що розповів дядьо Сергій, її поведінка була трішки зрозуміліша.

І Маруся після автобуса аж бігцем підходила до свого дому. Та тут їй трапилась знову затримка. Перед самим входом до будинку її зупинив якийсь молодий (і дуже гарний з себе) чоловік в елегантному (очевидно, закордонному) убранні, з гладенько зачісаним чорним і блискучим, як халява, волоссям, з довгими, немов пір'їни, віями, і надзвичайно милим усміхом. Він розгублено стояв серед тротуару й безпорадно дивився то в один бік, то в другий. Коли Маруся порівнялася з ним, він соромливо посміхаючись, надзвичайно ввічливо звернувся до неї.

— Вибачте, будь ласка. Чи не можете ви мені сказати, в який бік мені йти до Великого Театру? Я — не москвич, я тільки вчора приїхав з-за кордону і Москви зовсім не знаю.

Маруся охоче дала йому вказівки.

— Ідіть, просто отак. Заверніть у другу вулицю праворуч, потім у першу ліворуч і вийдете на площу. Там — Великий Театр, ви зразу його впізнаєте.

— Дякую вам тисячу разів. Ви — безмежно люб'язні. Я питав двох людей і кожний з них говорив різне. У нас у Парижі те саме буває. Треба питати людей, які викликають цілковите довір'я. Мені шкода, що я вас не зустрів раніше, я б не загубив цілих півгодини на даремне гуляння вулицями Москви.

Маруся засміялась.

— А звідки ж ви знаєте, що я заслуговую цілковитого довір'я? А може, я вас теж посилаю гуляти вулицями?

— О, ні! — гаряче скрикнув молодий чоловік, — якби ви мені сказали, що до Великого Театру не можна інакше дійти, як плисти через Москву-річку, я не вагаючись, поплив би.

І молодий чоловік з таким ніжним, лукавим і разом довірливим виразом обняв її поглядом своїх глибоких віястих очей, що Маруся знову і ще дужче засміялась.

— О, з такими труднощами не треба добиватись до нашого Великого Театру. Ви в ньому, розуміється, ще не були?

— Та ні ж. Оце ж уперше добираюсь до нього. Кажуть, що на виставу туди трудно попасти.

— Чого трудно? Треба купити білет та й годі. Ви прекрасно говорите по-російськи і вам його легко дадуть у касі. Ви — росіянин чи чужинець?

Молодий чоловік радісно розсунув трошки розгорнені (немов для поцілунку) уста, показав білі, гарні зуби й гордо заявив:

— Я чистий росіянин. Мої батьки старі еміґрантиі, ще з першої ленінської еміграції. Вони недавно померли і я сам тепер вертаюсь додому на батьківщину.

Він закінчив сумно, але зараз же, вклонившись, додав:

— Моє прізвище: Андросов, Анатолій Максимович. Андросов, приват-доцент Паризького університету.

— Дуже приємно, — сказала Маруся з усміхом, — а я звуся Іваненко, Марія Степанівна, студентка покищо Московського університету.

Обоє весело засміялись.

— От спасибі тим москвичам, що примусили мене гуляти вулицями, без них я ніколи не зробив би такого чудесного знайомства. Це сама доля втрутилась, тут ясно видно руку таємної сили. Я ж сподіваюсь, що наше знайомство не скінчиться тут, на цьому тротуарі, що ви мене зазнайомите не тільки з Великим Театром, але й з іншими чудесами Москви?

— Будь ласка! Тільки, розуміється, не сьогодні.

— О, само собою! Але, якщо дозволите, може, вже завтра?

Маруся подумала трохи і сказала:

— Добре. Завтра по обіді о годині п'ятій.

— Прекрасно! Де ми зустрінемось?

— Мені байдуже. Ну, от там на тому розі.

— Чудесно! От мені пощастило! От як зустріла мене батьківщина! До сьогоднішнього вечора я був самітний, як жук, а тепер у цю хвилину я такий, наче мене прийняла вся Москва у свою родину. Тепер я — не сирота!

І Анатолій Максимович Андросов з гарячим зворушенням простягнув руку Марії Степанівні Іваненковій, яка потиснула її з трошки глумливим усміхом: яке у цих чужинців перебільшення у всьому: "дякую тисячу разів", "ви безмежно люб'язні", "вся московська родина". Але яка разом з тим сердечність, щирість, ласкавість. А який сам гарний, елеґантний, яка відмінність у всьому від бідних москвичів та ще й комсомольців.

— Ну, до завтра! — привітно хитнула вона йому головою і швиденько пішла до широких вхідних дверей монументального будинку. Ввійшовши в них, вона на порозі озирнулась, щоб перевірити, чи правильно пішов Андросов. Але він стояв на тому самому місці й дивився на неї. Вона посміхнулась і хитнула йому ще раз головою. Він радісно закивав їй і зробив рукою анак прощання.

Маруся бігцем увійшла в ліфт і через три хвилини входила до свого помешкання все в тому самому стані якогось особливого піднесення, в якому плуталось все: Івасик, дядьо Сергій, сексоти, терміти, паризький емігрант. Катерина Семенівка сама їй відчинила й зараз же накинулась на неї:

— Ну, де ж ти була так довго? Ну, чого ж не потелефонувала? Я вже дві години в тривозі.