Слово за тобою, Сталіне! - Винниченко Володимир

І то неправда, що у нас багато людей погано живуть. Так було колись. Але потім, як сказав Сталін, "жити стало легше, жити стало веселіше". Цейого власні слова, як ти напевно знаєш, а він брехати не буде. І вся наша література, всі наші журнали, книги, газети, всі кажуть, що ми творимо щастя у нас і будемо творити його на всій плянеті. І ми готуємо світову революцію для того, щоб знищити соціяльну несправедливість на землі і установити на ній такий СОЦІАЛІЗМ, як у нас. І Сталін веде нас у ту боротьбу. От за що ми його любимо, а не за те, що ми маємо добру їжу і багато грошей! Тато заробляє ті гроші своєю працею. І крім того, він член Верховної Ради. А депутати Верховної Ради одержують великий гонорар. Отже тут ніякої несправедливе сти немає. Ні, ми не за гроші любимо Сталіна. Ти несправедливо кажеш, дядю.

— Тим краще, тим краще, голубонько! — поспішно сказав дядьо. — От тільки мимоволі виникають деякі питання. От, наприклад, таке: коли, ми вже масмо СОЦІАЛІЗМ І щастя і вже йдемо, як тобі відомо, в комунізм, то для чого партії, чи Сталіну, коли хочеш, вживати таких засобів охорони нашого щасливого ладу? Ти сама тількищо сказала: який же то СОЦІАЛІЗМ, коли тргба бути сексотами на своїх батьків, посилати їх, як ти сказала, на муки і смерть? Як ти думаєш?

Маруся стисла золотисті брови з таким виразом, наче хтось болюче наступив їй на ногу, і мовчки стала дивитись убік. А Сергій Петрович знову, немов не помітивши того, невинно продовжував:

— Крім того, чого треба так страшно охороняти свій народ, так пильно забороняти всяку правду, коли вій щасливий? Яка пропаганда ворогів комунізму може його переконати, що він нещасливий? Га? Ти про це думала колинебудь, дівчинко?

Маруся знов нічого не відповіла, Івасик хмикнув, а Сергій Петрович продовжував:

— Так, Марусино, ти маєш рацію, всі у нас хвалять Сталіна, всі звуть його і генієм людства, і сонцем плянети, найпрекрастшим із людей за всю історію людства. Це так. Але... в яких умовах і для чого ті чи інші люди так кажуть? Чи дійсно вони так оцінюють Сталіна? Оце цікаво. Та от, дівчино, скажу тобі одверто: от я оце тількищо на зібранні учених і службовців нашої хемічної інституції найбільше хвалив Сталіна і вніс пропозицію послати йому привітання і назвати його найгеніяльнішим хеміком на землі всіх віків. Мою пропозицію було прийнято і привітання послано. Мене за неї треба було б зараз же арештувати як за нахабний глум з вождя, а мої колеґи з заздрістю дивились на мене і вітали мене за те, що саме мені прийшла така чудесна ідея.

Маруся підвела очі й з хмарним незрозумінням зупинила їх на гостренькому личку дядя Мишки. Воно сумно посміхалось.

— Для чого ж ти зробив це? — понуро спитала вона.

— Для того, щоб випередити своїх колег, щоб показати, що я найбільше люблю й оцінюю Сталіна. Для того, дівчинко, щоб рятувати себе і свого сина. Це ж бо єдиний спосіб у всіх нас саморятування. У всіх, дівчинко, хто не хоче бути... мученим і знищеним. Всі кричать і перериваються від любови до Сталіна. А більшість із них в той же час смертельно ненавидять його і сміються з нього (в душі, розуміється).

— Але за що, за що?? — з одчаєм скрикнула Маруся.

— Та це ж він же найдужчий за всіх вождів, це ж він має всю владу, він генералісимус, він, а не хто інший. Значить, він найрозумніший, найенерґійніший, найвід-даніший справі соціялізму чоловік! І тільки за це його вибрано на такий великий пост. Як інакше могло бути? Як?

І Маруся з такою тугою і жадобою вп'ялась очима в лице Сергія Петровича і лице її здалось од цього таким схудлим, що він одвернув свій погляд убік і тихо сказав:

— Так, правда, говорять одні. А другі кажуть інше. Вони кажуть, що Сталін — найстрашніша людина в історії людства. Що він — не тільки не геній, а просто досить середня людина. Розповідають, що його товариші по партії, надто товариші Леніна, називали його "ідеальною сере дні стю".

— Але ж це все ж таки він має владу, а не вони! Він!

— уперто й навіть злісно закричала небога. — Його вибрано на вождя партії й народу, його, а не їх! Це ж усім видно, це ж факт очевидний!

Сергій Петрович все так само сумно посміхався.

— Так, це — факт очевидний, і є люди], які його пояснюють так, як оце ти. Але інші (не я, Марусино, а інші, я тільки переказую їхні погляди), інші пояснюють цей факт інакше. Вони кажуть, що Сталіна ніхто не вибирав, що він сам себе "вибрав" на вождя чи диктатора, що він повбивав усіх своїх конкурентів, всіх, хто був хоч чимнебудь видатніший за нього. Зінов'єва, Ри-кова, Бухаріна, Троцького, Каменева і десятки старих партійних товаришів Леніна, творців більшовицької революції.

— А чого ж вони не вбили його і не стали диктаторами? Значить, він був дужчий за них? А дужчий, то значить розумніший, геніяльніший! Хіба ні?

Сергій Петрович стомлено похилив голову: ні, експеримент явно провалювався. Дівча хапалось за свої соціяльні ласощі й ні за що не хотіло випустити їх. І, очевидно, буде захищати їх до цілковитого загублення чуття правди й логіки, які в початку розмови, здається, досить виразно виявлялись у неї. І чи не кінчить вона свої аргументи найдужчим, найвірнішим способом: доносом на нього?

— Ну, дядю, чого ж ти мовчиш? Чого він "ліквідував" своїх суперників, а не вони його? Що кажуть критики Сталіна?

— Вони кажуть, Марусю, що в його суперників не було того, що є в нього.

— Ага! Я ж це й кажу!

— Так, Марусю. Критики Сталіна кажуть, що в суперників його не було тієї тупости до страждання людей, яка є у Сталіна, що його інстинкт егоїзму роздувся і заглушив інші сили, наприклад, чуття жалости, співчуття, милосердя, яке буває у всіх нормальних людей, що в нього нема ніякого чуття товариського обов'язку, ніякої моралі. А в суперників не було, мовляв, цієї ге-ніяльної якости, вони були "слиняві", як він їх називав, вони не мали, наприклад, відваги засудити на голодову смерть мільйони людей ради партійної "лінії". А він мав. І тому він виявив себе дужчим і "найгешяльнішим". І то ж він, кажуть критики, створив таку геніяльну систему охорони своєї влади, яка примушує дітей доносити на батьків, а батьків на дітей, яка всіх громадян Радянського Союзу робить шпигунами, яка вбиває в них найприродніші чуття людини, яка тримає в рабстві, покорі й вічному страху сотні мільйонів людей. Це, дійсно, надзвичайна здатність! Та коли ж так, дівчино, коли пішло на щирість, то я тобі розкрию ще один секрет, все одно! Слухай і ти, Івасику, слухай усім серцем.

Сергій Петрович машинально поліз рукою в "тютюнову" кишеню й зараз же вийняв її.

— Слухайте: вам уже відомо, що у мене був іще один брат, Марко, і що його вбито на каторзі. Вбито, Марусю, як ти знаєш, при твоєму батькові, що він його вкусив з ненависти. Брата мого, Марка, Івасику, було заслано в каторжні роботи за те, що він брав участь в українській організації, яка боролась за волю й самостійність України. Нас, мене і братів моїх Степана та Євгена, було арештовано разом з Марком. Але нас не було заслано на каторгу. Нас усіх, Марка і нас трьох, радянська влада мучила й катувала цілий місяць. Мене цілий тиждень годували самими оселедцями й не давали води, це — звичайний спосіб допитів у радянських тюрмах. Я губиз розум од спраги, починав уже божеволіти. Тоді давали мені трішки води. Потім другий тиждень мене тримали в темному кльозеті без сидіння, в якому не було місця щоб повернутись. Твою маму, Марусю, яку було теж арештовано з нами, щодня за ноги так само тримали в кльозеті головою вниз у дірці і втикали голову в страшну гущу. Вона теж почала божеволіти. Тата твого, Марусю, так само катували. Так само було й Маркові. Але Марко все це витримав, не здався і його заслали на каторгу, на страшні роботи. А ми всі четверо не витримали, ми всі підписали все, що "партія" хотіла, і зобов'язались усе своє життя бути сексотами. І такими ми є й тепер, Марусю: і я, і тато твій, і мама...

Тут Маруся раптом упала боком, головою вниз на Івасеве ліжко і гірко, жагуче заридала. Івасик обняв її, притулився до її голови своєю головою і теж заридав. Сергій Петрович устав, помацав себе-по кишенях, пішов до столу, пошукав очима, взяв грудочку цукру і поклав у рот, а губи йому дрібно-дрібно тремтіли. І так, смокчучи цукор і витираючи очі ребром руки, він ходив од дверей до ліжка Івасика і понуро думав.

Розділ 12

Нарешті діти потроху затихли й довго непорушно лежали. Сергій Петрович підійшов до них і сів на свій стілець. Маруся, не підводячи голови, витягла з кишені біля пояса хусточку і витерла очі та лице. Івасик одсунувся і теж утерся рукавом сорочки. Маруся підвелась і, дивлячись кудись повз дядя, хрипко, застуджено і мертво промовила:

— Що ж нам тепер робити? Сергій Петрович не зразу відповів.

— А ти сама як думаєш? — обережно спитав він. Маруся з понурою, злою рішучістю труснула головою:

— Я вийду з комсомолу і відмовлюсь бути сексоткою!

— А який буде результат? — ніжно погладив її рукою по руці Сергій Петрович, немов попереджаючи її одчай. — Тебе зараз же арештують, візьмуть на допит, замучать, і ти підпишеш на себе, на батька, на матір, на мене й на всіх, кого вони тобі назвуть. І нас теж арештують, замучать і, мабуть, уб'ють. Оце все, що вийде з твого хорошого, чесного пориву. Нам, дівчинко, радянським людям, унеможливлено бути чесними, сміливими, добрими, правдивими. Це злочинство, за яке ми повинні платити страшними муками і смертю.

— Ну, а що ж мені робити, Боже мій? — з одчаєм скрикнула Маруся, а Івасик аж перевернувся на спину і зараз же знову ліг на бік. Сергій Петрович уважно й неспокійно глянув на сина й знову повернувся до небоги. Але не відповів їй.

— Ну, що, дядю, ну, що робити? Як же мені поводитись тепер? Я ж більше не можу так?

Тоді дядьо злегка перехилився до неї, ще в такій позі помовчав і нарешті ще тихіше сказав:

— Брехати.

Маруся незрозуміло наставила на нього великі очі з іще мокрими від сліз стрільчастими віями, подібними до довгих знаків оклику.

— Брехати? Кому? Як? У чому?

— Всім у всьому. А надто тим, які нас мучать. Це — єдиний, дитино, засіб, нашого самозахисту (зрештою, як і усіх слабеньких живих істот на землі). Ми — окуповані, діти, ворожою, воєнною армією Сталіна і його Політбюра.