Викрадення - Тендюк Леонід

Ну, а все-таки, Даню, як же там прив'язані скутери й блюдця?

Данило розповів, що пірнаючих блюдець небагато, скутерів більше, і вони осторонь гаража — біля невеликої циліндричної споруди.

— До речі, коли ми поверталися, я бачив, як од вежі з переходами, в якій світилися ілюмінатори, відійшов скутер. Позад нього, тримаючись ніби за руль мотоцикла, плив акванавт. Швидко рухався. І я подумав: на такому скутері, якщо б його захопити, можна вибратися на поверхню.

— Можна… можна, — задумливо сказав Кім Михайлович. — Але ж… Ти розумієш, друже, випірнути без декомпресії — це загинути.

— Та воно-то так, — згодився Данило. — Страшнувато, хоч — двом смертям не бути, одної не минути.

— Авжеж!

Данилова "прогулянка", побачене ним і засмутило й окрилило нас. Ми не переставали думати, як звідси вирватися.

Розділ двадцять восьмий

"ПРОГУЛЯНКА" ТРИВАЄ

На "подвір'ї" "Баракуди", крім Альфреда, який і досі нездужав, ми побували всі. Після Данила пірнав Кім Михайлович, а сьогодні я.

— Мама міа! — сказав би штурман Сакало, побачивши те підводне поселення.

Кукса від страху, мабуть би, знепритомнів, а боцман, прокаркавши своє "кра, кра, кра!", плюнув би, як те він робить, чимось дуже обурений.

Коли мені пощастить вижити і я вернуся додому, всім розкажу — нехай знають: на світі ще багато невирваних з корінням бур'янів-нелюдів, хто марить спопелити в атомній пожежі планету. Марить і готується до цього.

Не зрозуміло, чим я сподобався містеру Ослу, а тільки він при всіх заявив:

— Ти хароша, Васька, руська Іваня — гуляй многа!

І відпустив мене з акванавтами майже на годину.

Ми одягли гідрокостюми, пройшли шлюзами вниз і спустилися у воду.

— Судячи з того, що "Баракуда" стоїть на півкілометровій глибині, а "Мурена" ще нижче і акванавти тривалий час працюють за межами будинку, ці варвари, — сказав Кім Михайлович, — освоїли вже немалі глибини.

Він розповів, що якихось два десятиліття тому американці споруджували підводні житла на незначній глибині. Так, біля Бермудських островів на вершині згаслого підводного вулкана за наказом командування військово-морських сил США, яке проводило експеримент по виживанню людини під водою, було поставлено помешкання — циліндр — на глибині п'ятдесят вісім з половиною метрів. Мілітаристів цікавила не фауна і не флора морського дна, не риба, яку вони, буцімто вивчаючи шляхи її переміщення, мітили. Вони "гралися" у війну: випробовували холодну й вогнепальну зброю, всілякі акустичні та гідролокаційні прилади, підводні скутери.

Уже тоді до своїх "наукових" експериментів американські вояки залучали морських тварин. Дресирований дельфін був вістовим — із поверхні моря приносив пошту, допомагав нирцям, які заблудилися. Давали доручення й морським левам.

— Не відомо, чи одержали нагороду нирці, — сказав Кім, — але дельфінові присвоїли звання почесного поштаря Сполучених Штатів Америки, зробили його популярним героєм.

З кожним роком "вчені" у військових мундирах проникали глибше й глибше в океан. І ось їхні поселення ми побачили на такій глибині, поселення, назви яких (хижі риби мурена й баракуда) говорять самі за себе.

Хазяї "Баракуди", мабуть, вважали нас цілком приреченими, кому звідси ніколи не вибратися. Інакше чого б вони, не криючись, так відверто показували своє господарство.

Ми перетнули "подвір'я", на якому я знову побачив в оточенні акванавтів голу людину. Не інакше, над нею було вчинено насилля — зроблено операцію із пересадкою їй риб'ячих або акулячих зябер. І взагалі вона перетворилася на водяну істоту, бо звичайна людина на такій глибині, де величезний тиск і низька температура, жити не могла б, тим паче — рухатися. Щоправда, рухи цього гомо акватікуса були мляві, безпорадні і якісь дивні — ніби то була не людина, а заводний механізм.

Акванавти, щоб нагнати на мене страху, дозволили впритул наблизитися до тієї людинориби.

Що то була за страшна істота! Ніби скляні. з неосмисленим поглядом очі. Руки автоматично гребли, хапаючи щось уявне перед собою. За вухами у водяної людини стирчали, стиснуті в "гармошку", широкі кружала — зябра. Хто вона, ця нещасна, понівечена істота? Американські специ заявили, що хірургічну операцію для заміни легенів на зябра краще робити тим, хто безнадійно хворий. Такий от гуманізм — хвору людину використовувати як непотріб! Але ми — з підводного дзвона, полонені "Баракуди", ми ж — здорові, проте містер Ікс недвозначно сказав, що і нам поставлять зябра…

Один із акванавтів, який мене супроводив, перехопив мій стривожений погляд, і я помітив за маскою на його обличчі злорадну посмішку. Зрадів, нечестивець, що я засмутився, побачивши знівечену людину!

Нічого, подумав я, краще загину, водою захлинуся в цьому пеклі, але ви не діждетеся, щоб я став безпорадною рибою! Перш ніж гинути, вирішив я, власними руками задавлю недремного сторожа — містера Осла і Бетлера. А якщо поталанить, всі увірвемося у відсік Бе-прім, нападемо на обслугу, потрощимо електронно-вимірювальну апаратуру — нехай все гине, все!

Ну, та це — на крайній випадок, якщо не буде іншого виходу. Кім Михайлович виношує якийсь задум, стримує нашу гарячковість, радить діяти розсудливо й обережно.

Маршрут моєї нинішньої "прогулянки" лежав поза гаражем, біля з'єднаних круглих веж, де напередодні Данило бачив гурт голих піддослідних людей. Далі ми підпливли до теж циліндричної споруди. З неї якраз на скутерах вивозили схожі на торпеди труби. У них з боків було вмонтовано по два ілюмінатори, і всередині я помітив людське обличчя — хтось лежав.

Труби опустили на дно. Не встигли вони торкнутися грунту, як їх сповила хмарна каламуть. Потім раптом вони почали підніматися і через якусь мить зникли невідомо де.

Не було сумніву, то підводний снаряд-торпеда, і в ній (звичайно ж, хтось піддослідний!) пілот-камікадзе, як звали в Японії під час другої світової війни смертників.

Куди вони, ті живі торпеди попливли, де проляже їхній небезпечний маршрут? Про все це треба обов'язково розповісти товаришам.

Я бачив, як із квадратної споруди на краю підводного пригорка випурхнула зграя дельфінів (дельфіни, мабуть, теж були компресійовані — адже на таку глибину вони опускаються рідко). Вони запливли на освітлену прожекторами галявину — гірське нешироке плато. Це був своєрідний полігон, бойовище, де й відбувся поєдинок.

Один із акванавтів підняв руку над головою — сигнал: далі пливти не можна! Ми зупинилися коло огородженої буйками межі полігона.

Зав'язалася справжня дельфіняча війна.

Тварини, пофарбовані в жовтий колір, поставали правобіч, червоноспинні — ліворуч, навпроти. Командиром у цій баталії був дресирувальник-акванавт. Він подав команду — яскраво-червоний спалах ліхтаря — і дельфіни кинулися один на одного. Вони йшли на таран; підпірнувши, носом намагалися вдарити в живіт, схопити за ласт, пошкодити голову. Одного таки понівечили: дельфін із прикріпленим до голови багнетом полоснув свого "противника" — у воду потекли цівки крові. Тварина в нестямі почала описувати кола і, знесилена, опустилася на дно.

Була то смертельна рана чи лише вдала імітація поранення, але тварина впала, і до неї на виручку кинулися "санітари" — два невеликі крапчасті дельфіни. Вони підпірнули, схопили зраненого товариша за ласти і потягли до казарми, з якої недавно вийшли.

Так скінчилися військові маневри глибоко під водою. Поєдинок, що засвідчив: вигадливі янкі й океанське безгоміння обертають на поле бою.

Минувши бойовище, ми попливли до шпилястої вершини. Це була гора, що виникла, мабуть, унаслідок виверження вулкана: по її крутобіччю, віддзеркалюючи, чорніла вхолола магма. Пологі щаблі — ніби раптово скам'янілі океанські хвилі — уступ за уступом вели вподовж усього схилу кудись униз.

На самій маківці гори, з неглибокою вирвою посередині, стояла вежа. Стіни її були з якогось прозорого матеріалу — крізь них усе видно.

Ми наблизились до вежі. Один із тих акванавтів, які мене супроводили, подав знак зупинитися, а сам, підпірнувши під споруду, проник у її "черево".

Підводні поселенці — ті, що були у центральному відсіку — п'ятеро одягнутих у плавки здорованів, — кинулися назустріч прибульцю.

Тримаючись за скобу на корпусі вежі, ми поки що перепочивали. Лише тепер, коли зупинилися, я відчув і втому й біль у суглобах. Отже, мандрівка в глибинах, незважаючи на компресіювання та захисний гідрокостюм, давалася взнаки: людський організм не призвичаєний до такого тиску.

Через кілька хвилин ми залишили вежу і повернулися в бокс А-прім. Та перш ніж туди вернутися, я побачив таке: всередині центрального відсіку вежі, біля якої ото зупинилися, на стіні голубів екран телевізора. Глянувши на нього крізь прозору перетинку, я подумав, що янкі дивляться пригодницький фільм про море: хвилі, кораблі, на палубах люди. А потім — аж скрикнув од подиву: на кормі одного з суден помітив слов'янською в'яззю напис: "Садко".

Це був мій рідний "Садко"!.. Он і Степанович — щось говорить Куксі, який тримається за відтяжку підйомної стріли, видно, кріпить її по-штормовому. Окань йому допомагав.

На Дерібасівську — нашу головну палубу, де сиділи, звісивши ноги з трюму, підвахтові машиністи, вийшов, вдоволено поплескуючи себе по животі, Антрекот Антрекотович. Кукса, видно було, щось йому сказав, і кок лише махнув рукою, в якій тримав — я так і не зрозумів що — ополоник чи гітару.

Побачив я і свого "квартиранта" — океанолога Юрія Ступу. Він саме піднімався по трапу з ехолотної… З ілюмінатора висунулась голова старшого механіка; капітан, накульгуючи, квапливо пройшов у радіорубку. Все таке знайоме й близьке, що від болю й туги за ним стиснулось серце. Мені б туди зараз, добратися б тільки до "Садка", обійняти своїх товаришів-побратимів. Усіх, усіх, навіть тих, з ким у мене бували непорозуміння й сутички.

Потім на екрані телевізора з'явилася панорама моря. Хвилі гойдали — мабуть, починало штормити — кораблі, "Кашалота" і два менших, мені не знайомих. Очевидно, то були судна, якими командував адмірал сер Д'Юк.

— Хлопці, хлопці! — від радості закричав я. — Порятуйте нас, друзі!

Порятуйте… Дивак! Хіба ж вони могли почути мій голос, моє благання!

— Схоже на те, — вислухавши мене, сказав Кім Михайлович, — що ці негідники озброєні найновітнішою гідротелеапаратурою.