Викрадення - Тендюк Леонід
Та якщо б пролягла ще тисяча доріг, то й тоді б на океанському плесі не лишилося жодного сліду: чудодійна, немов жива, вода умить зарубцьовує пропорений форштевнем корабля шрам.
А все ж ми впізнали і острів, його порослі тропічною смарагдовою гущавиною миси, і тамтешнє безхмарне небо, й тихі, незаймані води…
Це тут, біля західних відрогів Заячої гори, чули ми незрозумілі звукові сигнали, тут нас супроводжувала зграйка заповзятливих, ніби дресированих дельфінів. Краще б було той район обійти стороною. Але ж хіба думалось, що скоїться лихо!
Дідусь мій, бувало, говорив:
— Якби знав, де упав, то й соломки б поклав.
Влучні слова. Вони ніби про нас, дослідників, хто невідомо як потрапив у пазури до нелюдів.
Розділ двадцять третій
У БАРОКАМЕРІ
— Да Гама, да Гама! — почув я голос Кукси. — Мерщій у трюм.
Сашко, розсунувши полотняну ширму над моїм ліжком, з усієї сили сіпав мене за руку.
Я прокинувся. Вибіг із каюти.
Мене вже ждали.
Поки я спав, "Садко" зупинився, ліг у дрейф. Неподалік від нього на хвилях погойдувався "Кашалот", і звідти линула у виконанні індійського кіноактора Раджа Капура улюблена пісня одеських мореходів.
А бара я… А бара я!..
— лилося й лилося над водою, тішачи серце шепелявого капітана Макотруса, який у насунутому аж на очі кашкеті стояв біля фальшборту й зачаровано слухав.
Максим Роскошний, у свою чергу, на догоду нашому Гордію Гордійовичу, який і досі, мабуть, сумував за папугою, по судновій радіомережі заходився транслювати романс "Пташечка".
На воді мерехтіли сонячні зайчики, боляче сліпили очі. Віяло теплом, випарами океану. Ледь торкаючись щогл, голубіло розкосе чаїне крило… І було так радісно, святково (Поезія морських буднів! — подумав я), що душу мою заполонило щастя. А кажуть: щастя не буває, є лише прагнення до нього. Не вірте скигліям! Ідіть у життя з відкритим серцем. Не бійтеся його буремного натиску, страшіться іншого — неробства й супокою.
— Крила міцніють у польоті, — повчав мене, малого, дідусь-хлібороб. — А сталь гартується вогнем.
У горнилі бур і людина стає людиною. І якщо вона, не лінуючись, працює для людей, — рано чи пізно переконається: повнозвучне, трудове життя і є очікуване щастя.
На палубі, як завжди, було людно. Боцман — кра… кра!.. — під глузливий сміх і дотепи "пекельників" — машиністів-маслопупиків розпікав своїх підлеглих — хлопців із робочої бригади за те, що хтось із них забув учора віднести в малярку відро з білилами. Його перекинули; схожа на спрута багаторука пляма, розчепірившись, урізнобіч поповзла Дерібасівською. Нічим тепер її не відшкребти!
Науковці поралися над піднятими нами зразками корінних порід.
— Це теж… е-е… вдача, — вдоволено говорив геолог-бородань. — Добуті базальти плюс… е-е… особисті враження… е-е… очевидців-акванавтів про дно проллють світло на… е-е…
— Морська геологія, колего, — відповідав йому Гліб Семенович, — ой як прискорено пішла вперед. Ще ж кілька років тому проби підводного грунту можна було дістати — та й то наосліп! — лише драгами й поршневими трубками, а тепер ми беремо де хочемо і що хочемо.
— Колосаль! — обмацуючи кам'яну брилу, втрутився в розмову і Юрій Ступа: він прибіг з ехолотної, в якій ніс вахту, доповідати про щось начальнику експедиції.
— Я до вас сам зайду, Юрасю, — відповів Гліб Семенович.
З палуби я спустився в кормовий трюм. Там, у гіпербаричному комплексі, де стояла циліндрична гондола, чи то ліфт-дзвін, і камера для компресіювання та для декомпресії, вже сиділи Кім, Данило й Заєць.
Я зайшов теж. Двері житлового відсіку барокамери автоматично зачинилися. За ілюмінатором я угледів усміхнене обличчя Оканя. Василь, жестикулюючи, подавав нам якісь знаки.
— Що він хоче? — запитав Альфред.
Кім лукаво підморгнув Данилові: мовляв, знаємо й розуміємо піїтову пантоміму! Бо, як з'ясувалося, Василь жестами сповіщав свої нові вірші.
Мов примара, за ілюмінатором майнула тінь од згорбленої постаті вахтового штурмана. Прийшов і Антрекот Антрекотович — він, звичайно ж, залишився вірний собі: з'явився з гітарою. Приніс і мольберт. Поставив на нього підрамок із полотном, поряд — палітру. І, не звертаючи на нас ніякої уваги — так, ніби ми були неживі предмети або четвероногі за вольєром зоопарку, — почав змішувати фарби, а потім заходився малювати водолазний дзвін і житловий відсік барокамери.
— Ван Гог! — розсміявся Данило.
— Художник-передвижник, — докинув я.
— Не чіпайте його, — заступився Кім, — Нехай малює.
Та ми його, хоч би й хотіли, не могли зачепити: нас від Антрекота відмежовувала неприступна перепона — надміцний корпус барокамери й така ж міцна шибка ілюмінатора.
Отже, барокамера та чого ми в ній опинилися.
Звичайно, ви знаєте, що останнім часом океанські глибини штурмують як ніколи. Батискафи, пірнаючі блюдця, озброєні металевими легенями — аквалангом — підводні нирці. З'явилися навіть будинки — цілі підводні оселі! — в яких живуть і працюють люди.
Нібито Жан-Ів Кусто писав, що незабаром в океані народиться перша підводна людина.
— Я теж хотів би стати людиною-амфібією.
— А чого ж — вислухавши мене, відповів Заєць. — Із штучними зябрами можна жити під водою. Он американці провели оригінальний експеримент: на голови собакам наділи маски, замість повітря в легені пустили насичений киснем фізіологічний розчин і кинули четвероногих у басейн.
— Ну, і як?
— А так, що десятеро собак віддало богові душу, а двох навічно паралізувало.
— Гм… нічого не скажеш — оригінальний експеримент!
— Це ще, Васько, не оригінальний, — заперечив Альфред, — Ті ж таки заокеанські штукарі-експериментатори, повідомляли газети, якомусь чоловікові в праву легеню упхали шланг, через який подавали збагачену киснем морську воду. Як мовиться: півбока луплена — одна легеня дихала звичайним атмосферним повітрям, друга — водою. А то ще — це вже англійці придумали — сіамському котові в аорту щохвилини вливали перекис водню. Кіт нявчав, кусався (легені його стали бездіяльними), а дітися нікуди — все-таки цивілізована країна, колишня володарка морів, — і він, бідолаха, змушений був дихати штучною газовою сумішшю. Дихав, поки й здох.
— Ти, Заєць, хоч би тут, у барокамері, не розповідав таких страхіть!
Компресіювання триває не менше доби, принаймні наше. День і ніч сидіти відгородженим од світу, самі розумієте, не дуже приємно.
Кім Михайлович та й Данило, досвідчені акванавти, розповідали багато цікавого. Про підводні апарати і штурм ними океанських глибин. Тоді-то я й довідався докладно про барокамеру і водолазний дзвін-ліфт.
Ось що воно таке.
Мандрівка в батискафі — добре. Людина сама спостерігає за підводним світом, на власні очі бачить покрите товщею води дно. Але вийти з батискафа під водою неможливо. Аквалангісти, ті не сковані, почувають себе, як риба у воді. Бо якоюсь мірою вони і є людино-риба, іхтіандри, що дихають завдяки металевим легеням — аквалангу.
Водолази працюють під водою теж, різниця лише та, що вони "прив'язані" до судна, з якого в скафандр по шлангах подається повітря.
Усе б складалося якнайкраще, якби і тим і другим не треба було зважати на гніт води, що в десятки й сотні разів перевищує звичайний атмосферний тиск. Високий тиск людський організм здатний переносити, а от його різкі перепади — ні.
Коли підводників швидко і без зупинок піднімають з глибин, їм не так загрожують акули, як кесонка.
Так зветься глибинна хвороба. Азот, що з повітрям, яким дихав водолаз, потрапив у організм і не встиг зникнути, утворює в крові маленькі бульбашки, які й порушують її циркуляцію. Настає параліч, нерідко — смерть.
Запобігти лихові можна, якщо тиск поступово знижувати. Це й робиться в барокамері, так звана декомпресія. Але в ній людину можна і компресіювати, тобто довести тиск до того рівня, який на тій чи іншій глибині, куди збирається підводник.
Тепер ви зрозуміли, для чого на "Садку" гіпербаричний комплекс. Ну, а чого в ньому ми, скажу: нас компресіюють, з житлового відсіку перейдемо у водолазний дзвін-ліфт. Відстикований від гіпербаричного комплексу, цей підводний апарат, дзвін, опустять в океан, і з нього нам можна буде виходити у воду і знову вертатися назад.
— Обстежите, колеги, західні відроги Заячої гори, — сказав Гліб Семенович, — і, мабуть, будемо збиратися додому.
Всю ніч і ще півдня, поки ми й перебували в барокамері, "Садко" йшов. Та ось нарешті і Заяча гора.
Зупинилися.
Стріла кран-балки, описавши розгонисту дугу над кормою, вивалила підводний апарат, а в ньому нашу четвірку, за борт судна.
— Майна! — пролунав наказ.
Тугі металеві троси послабились, і дзвін, немов на долоню велетня, м'яко так сів на зморшкувату поверхню океану.
Розділ двадцять четвертий
ГОМО АКВАТІКУС — ПІДВОДНІ ЛЮДИ
— Заяча гора, Заяча гора… Нічого в тобі лагідно-заячого, клята, немає! Краще б тебе було назвати Вовчою — тоді б ти, може, виправдала своє ймення! — лупцюючи кулаками перетинку підводного будинку та похитуючи головою, журно примовляв Данило.
Але бідкався він і проклинав гору потім. Зараз ми поринали без перешкод.
Вода була прозора, аж синя. Присмерки глибин починалися нижче. Підводний апарат урізувався в них, як леміш у переліг чорнозему.
Компресіювали нас для півкілометрової глибини, тобто ми могли, не потерпаючи за життя, опуститися на п'ятсот — не більше! — метрів; розгерметизувавши дзвін, вийти з нього.
Заяча гора, її шпиляста, роздвоєна вершина стрімко зводилась над океанською прірвою. Якихось чотири сотні метрів відділяли її від поверхні океану.
— Зверніть увагу — тут вам доведеться працювати, — напередодні говорив начальник експедиції, розгорнувши по столу великомасштабну карту. — Це ось абіссаль, — обвів він олівцем океанське ложе. — А це гірські кряжі. На одному з них і височить Заяча гора, частина серединно-океанійського хребта з базальтовою основою, високою сейсмічністю та магнітними аномаліями.
Я глянув на карту й побачив, як по рівному ложу океану, ніби спарені фортечні стіни, майже паралельно один до одного, простяглися гірські хребти. Між ними, вужчаючи внизу, лежала глибоководна западина.
Гора, з невеликим діаметром вершини, була не що інше, як підводний, розчахнутий навпіл вулкан, західна частина якого на кількасот метрів вища від східної.
Таких вулканів в океані безліч.