Похорон богів - Білик Іван
Мали ці три варяги ладді з воями, й спомагали Вадимові за срібні гривни виганяти варязького короля.
Був пир побідний у Новігороді, й прикликав князь Вадим словінських, і кривицьких, і чудських, і веських князів та бояр, Хрьорека ж того не прикликав, а такоже братів його. І сказали варязькі ватаги до Вадима Хороброго: "Пощо зневажуєш нас? Поки ми служили тобі своїми ладдями та мечами, виганяючи свейського короля, були тобі добрі й милі, а як побідили вкупі з вами свейського короля, стали тобі нижчими? Ми не бояри й не князі, але й ми важили за вас животами".
І сказав до них Вадим: "Сплатили ми вам сповна срібними гривнами, як про те був межи вами та нами ряд, та коли хочете до нас поцілуватися — йдіть і ви на наш пир".
І пішов Хрьорек зі своїми братами. Коли ж бояри новгородські та інші повпивалися медом та грецьким вином, Хрьорек та брати його кого вирізали, а кого скрутили по руках та ногах, і пішли до воріт, і відчинили ворота новгородські, й убігла до Новагорода многа варязька розбійна тать, і захопила вали та вежі. Й вирізали незліку новгородських витязів та бояр, а по тому й князя Вадима Хороброго. Й вельми його били й повісили у брамі городських воріт.
І сказав Хрьорек новгородцям: "Оце ваш князь! Більше не будете варязькими руками нищити варягів же. Відтепер і до скону віку даватимете варягам дань!"
І став Хрьорек володіти з Новагорода словінами, а над чуддю та вессю сів у Білігороді середульший, Сіневс, а молодший, Трувор, брав дань на кривичях з Ізборська. Й корилися старшому братові молодші брати.
В те ж літо. Великоморавський князь Ростіца, а такоже його брати Коцел і Сватопулк, пославши многі дари Михаїлові-цареві, просили грецького царя: "Дай нам витязів грецьких і судна пришли Дунаєм, не маємо-бо спасу од урманського короля. Й наш архієпископ уклониться царгородському патріархові, й буде межи нами вічна любов, а од Рима папського відвернемося".
Й послав Михаїл-цар бої та судна в Дунай, і прийшли греки до князя Ростіци, й многі єпископи та попи, й ченці та книжники, й був межи ними такоже ченець велемудрий і хитрий Кирил, його же і я знав у Корсуні, яко їхали ми з товаром додому, везучи паволоки та грецьку сіль. А було це перед чотирма літами, дав я тому Кирилові дошки свої, й вельми дивувався Кирил руським четним різам, і навчив я його четати різи, й Кирил той ченець їх прочетав. А їхав Кирил з грецьким сольством до Саркела хазарського. Й сказав до мене Кирил: "Вельми добрі руські четні різи!"
В літо 863-є помер середульший брат варязького татя Хрьорека — Сіневс. Помер нагло, й ніхто не знав причину смерті його, був-бо снажний і дужий тілом. І посадив Хрьорек у його місто воєводу свого — Ольг ім'я тому воєводі, а сам він Хрьореків швагер, маючи його сестру Гільду, й родом не боярин ані князь.
У літо 864-е. Помер і Трувор — молодший браг татя Хрьорека, такоже нагло помер, а було йому літ з роду двадесять. І став Хрьорек сам дань імати на всій землі отій: і на словінах новгородських та кривичах, і на веських та чудських селах та городах. А було йому з роду літ двадесять і чотири, і був Ольг першим воєводою його. Та звинив Хрьорек свого швагра, кажучи: "Чи не ти долив братові моєму трути у вино?" Й сказав Ольг до Хрьорека: "Ліпше поглянь на свою жону — як вона побивається й рве на собі коси. Чиє ото в її череві дитя? Хіба ж не твого брата Трувора? Про те відають усі, лише ти не знаєш. Вона й дала йому те затруєне вино: я це на пиру добре видів, лиш не хотів казати тобі".
Й звелів Хрьорек убити жону свою непорожню, а швагра Ольга ще дужче полюбив. Та не було дітей у воєводи Ольга, й поміж варягів та новгородців ходили чутки, що то Ольгові кара з неба, але ніхто татя за руку не впіймав.
У літо 865-е. Заратився грецький цар Михаїл, і нарубав многі вої, й пішов на булгар, і зійшлися під городом Несебром, і січа велія була, й не витримали булгари. Сказав грецький цар Михаїл, до булгарського князя Бориса говорячи: "Прийняв єси од мене хреста, й нарік єсьм тебе в ім'я своє Михаїлом же, пощо ж не хочеш охрестити ввесь булгарський народ, і дружину княжу, й усілякий люд чорний та малий?"
Відповів князь Борис Пресіянович: "Одступись од землі Булгарської — й охрещу народ свій. Бо так дружина та бої не схочуть".
І відступився цар Михаїл, і пішов назад до Царягорода.
Та почув про це велій князь київський Оскол, і сукупив дружину та нарубав ратних боїв, і рушив через Дунай-ріку, щоб постояти за булгарського князя Бориса, була-бо межи ними вічна любов. А як прийшов Оскол де города стольного Плескова, що на два поприща од Дунаю-ріки, то послав до Бориса, кажучи: "Оце прийшов з дружиною й ратним полком!" Сказав князь Борис, питаючи: "Пощо ви прийшли? Ми вас не кликали".
Сказали Борису-князеві полянські сли, так йому кажучи: "Ми ходили з вами к роті на вічну любов, піднімали мечі свої і клали богам своїм чересне й гривне золото. Й казали вам: аще прийде гречин або інший хто на Булгарську землю — стати за вас дружиною й ратним полком".
Та сказав князь Борис Пресіянович: "Ідіть назад, ми вас не кликали. Все одно віри дідньої не встережем. Примучив уже нас цар до грецької віри. Грецький бог істинний і найліпший від усіх. Прийми й ти віру Христову!"
Одповів на те київський князь Оскол: "Греки лукаві. Сьогодні забрали віру ваших дідів, а завтра заберуть вашу землю. Ми, поляни, своєї віри не зречемось, ми любимо богів дідніх, а боги люблять нас".
І пішли назад до Києва, нарікаючи на булгарського князя та його боляр, що неправдива була їхня клятва на мечі й на золоті.
Сказав цар грецький наздогнати й потребити Оскола та полян, і погналися булгари, і не змогли. Й почали боляри та князь неволити людей до грецької віри, й не хотів народ, і коромолився вельми, й настала в землі Булгарській смута страшна, брат ішов на рідного брата, а батьки супрути синів.
У те ж літо. Прийшла звістка Ладиного дня, що помер у Моравах Кирил Мудрий, вельми хитрий у пьсаннях муж, іже переложив книги грецькі по-моравськи. Я також видів у Корсуні цього книжного хитреця, і показав йому наші книги, й спитав мене Кирил: "Як це речеться твоєю говіркою?" Я йому: "Книга". Рече: "Пощо так?" Кажу: "Спрежда-бо книги були на сувоях, а як розгорнеш сувій — він стрибає, як коняга, сиріч звитяжний кінь. А кобила спрежда прозивалась конигою альбо книгою. Й у нас так". І рече мені цей Кирил Мудрий: "По-грецькому це зветься бібліон, але я також назву книгою", й знову мені рече: "А яка це в тебе книга?" Я йому речу: "Апостол". Питає: "А ти сам його переложив?" Речу: "Це ще спрежда переложений. І пьсав не я, лише мені дісталася". Й каже мені Кирил: "Ану ж послухаю".
Й четав я йому, й дивувався Кирил Мудрий, а по тому каже мені: "Слово боже чую по-руському!" Й знову мені: "А хто створив письмо руське?" — "Не відаю", — кажу. Й почав казати сьому гречинові, же ці знаки спрежда пьсалися на вербових паличках, то-бо дерево священне, а це пьсання звалося вірба — тобто віра чи волошебне вірення. Тепер же на саме дерево кажемо верба. Спрежда знаки були різані, бо як же зробиш на вербі знак? А тепер на ці знаки речемо "різи". А до цих різ іще треба знати "чет", щоб прочетати пьсане чи різане. Не знавши "чету", не прочетеш: не знатимеш, котра різа котрій до пари й за котрою має йти".
Й рече мені той Кирил, кажучи: "Скільки просиш за книгу сю?" Речу: "Ніскільки". Й оддав йому ту книгу за так, і навчив четати руські різи. Й нічого не сказав мені Кирил, а лиш обдарував золотою булавицею. Й найняв я за ту булавицю грецьку ладдю, що йшла товаром до Києва, й довіз мене грек. А цей Кирил Мудрий, чутка пішла, переставився в Моравах.
Пьсав Велесь же таки Яцко.
Року 978-го
МІСЯЦЯ ЛИПНЯ
В ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ
Новгород розрісся. За Неревським кінцем виріс іще один — більший і гомінкіший, і новгородці з насміхом прозвали його Варязьким кінцем, бо в ньому стояли шатрами Сігурдові варяги.
А в княжому Дідинці, де досі сиділи ті варяги, тепер засіла нова рать, набрана Доброчином з бояр та синів боярських, нарочитої чаді та ліпших мужів, а також із усілякого посадського люду. Коли ж про грядучу витягу на Київ почули й інші городи, звідти теж почали прибувати мужі та охочі ратники.
Проти минулого року полк Доброчинів і Володимирів зріс разів у п'ять, хоч приведених з-за моря варягів значно поменшало. Декотрих не влаштовувала обіцяна Доброчином платня, дехто просто передумав і повернув за море, пересидівши цю таку нудну для них зиму в городі та діждавшись весни. Від цього Новагорода вони сподівались більшого зиску, але Доброчин і Сігурд суворо карали тих, що шастали по городах і весях. Таким чином, у Сігурда лишилося близько тисячі мечів.
А таки ж із Сігурдом Доброчинові довелося найважче. Доброчин не знав, як йому сказати, щоб вивів свою дружину з княжого Дідинця, та й узагалі з Новагорода. Він боявся вікінгів у Дідинці. Будь-якого дня вони могли збаламутитись і сказати, що Новгород узяли вони, Новгород — їхня ратна здобич.
Однак Сігурд несподівано зрозумів його. Між ними лишалася стара домова: сьогодні Сігурд поможе йому, а взавтра Доброчин — його небожеві Олафу.
Світлий князь радів, що так легко спекався варягів, і по тому всі свої сили кинув на те, щоб одягти, нагодувати й зоружити охочу новгородську, кривицьку та муромську рать, що стікалася до Новагорода в личаках і з порожньою торбою за плечима.
У травні все було готове до витяги на Русь. Рушати Доброчин думав на Великдень, але вранці полком пішли чутки, нібито боги не сприяють рушанню. Доброчин мусив одкласти витягу на подальші дні, бо знамення йому теж видалося зловісним: воєводи доповіли йому, що відразу кілька варягів і два ліпші новгородські мужі занедужали на корокоту[12].
— Кричать і корчаться в жару, — сказав молодий боярин Ждан Будимирович.
Корокота за тиждень уйнялась, але тепер з'явилось інше знамення: ввечері після літнього Сварога зійшло два молодики, які злились в один лише перед самим заходом.
А Доброчин не хотів, щоб ця витяга починалася з лихого знамення, бо він на неї покладав чимало надій.
— Пождемо ліпшого знаку, — сказав він. — Не бліх же ловимо!
Цей знак підказав йому молодий новгородський князь:
— Давай наврочимо: якщо в мене народиться син — рушаємо, а як дочка — то ні.
