Похорон богів - Білик Іван

Коли б цар здогадався про ці його думки — повісив би був Калокіра посеред царгородського гіпподромоса.

Святослав опинився між двох зміїних пащ. Але звитяжний князь про це навіть не думав, бо був надто молодий.

Його не треба було довго вмовляти: столицю Булгарії Преслав він давно вважав серединою скосі землі. Баба Ольга торочила йому про це багато років зряду — ще з наймолодших юначих літ, мовляв, твій дід Владимир теж був царем Булгарії.

І Святослав заходився сукупляти дружину й набирати ратних людей.

Свенельд усіляко підтримував Калокіра, бо до безтями мужній, але необачний Святослав, який завжди боровся в перших лавах, серед рядових мужів, рано чи пізно мусив накласти головою. Ось про що мріяв Свенельд.

Єдиний, хто відмовляв молодого войовничого князя йти за Дунай, був головний воєвода Претич.

— Чужої землі шукаєш, — докоряв він Святославові. — Ти ліпше тут усе владнай.

Святослав обурився й змістив Претича, а головним воєводою знову призначив бабиного брата Свенельда, який в усьому йому потурав.

А ЩЕ НА ДВАДЕСЯТЬ РОКІВ РАНІШЕ...

(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)

— Отож як прибули ми до Києва, я й кажу собі: "Добрине..."

— Ти про се ще не оповідав. Ти тоді скінчив на тому, що до Іскоростеня заходила гридьба. А що було далі?

— Ой було ж... Як увійшла гридьба до города, тута й наших попривозили на возах. Усі такі похмурі, аж чорні, тільки зиркають спідлоба та мовчать. Батькова голова заросла чорною щетиною, під оком в нього отакенний синяк, а дядько Володарко й ще їден пан лежать мертві на возі.

— Хто їх?..

— Побила гридьба вранці. Я вже згодом довідався про все... Стара княгиня ще звечора їм сказала, мовляв, отак і так, однаково нема вам куди подітися. Голод вас ізсушив, не можете боротись далі, взавтра чи там позавтра здастеся моїм братам. Он Вручий уже здався. Пощо марно мордуєте себе та нас? Я б вас одпустила, бо ви є нібито сли, але то буде ще більшим глупством. Краще підіть до города й гукніть своїм, нехай одімкнуть перед нами ворота.

Батько їй одказав, що ліпше боротися до скону, ніж удатися на ласку ворогів, вони виріжуть увесь Іскоростень. Ольга ж відповіла, що коли волею не здадуться, то Свенельд однаково візьме город силоміць і справді виріже багатьох. Але наші пани не хотіли йняти віри княгині.

Стара розсердилась і знову поїхала геть, а коли впала ніч і нашим поскручували руки-ноги, сторожа всілася кружка й почала пекти м'ясо на вогні. Наших струже голод, а варяги регочуть та жеруть. А тоді потроху всі розімліли, на чатах лишилося душ, може, з п'ять або шість.

Батько мій поманив нишком одного сторожа: так, мовляв, і так, бери мою великожупанську сустугу, а мені дай ножа — порозтинаю пута. Варяжин і не вагався й дав батькові яожа, бо сустуга була золота й вельми ваговита, але сказав, щоб усі наші пани поскидали й свої сустуги, в кого які є.

Пополуночі наші порозрізували пута, накинулися на тих чотирьох чи п'ятьох сторожів, подавили їх тихо й утекли. До схід сонця було ще ген скілько, та й варяги кинулися не враз. Можна було б добігти до самого Іскоростеня, але слабкий та голодний хіба далеко втече? Плентали наші та блукали, аж поки й сонце зійшло. А кругом повно гриднів. Наші мали того ножа та ще здобули два мечі, почали боронитись, аби не датися живими гридьбі до рук.

Варяги вбили дядька Володарка та ще одного пана, а тих усіх похапали й повезли назад — до того самого дуба. Аж там уже стара: сидить і сміється. "А що, — каже, — далеко добігли за цілу ніч? Я б могла, — каже, — одпустити й тепер, ідіть до свого Іскоростеня, але тоді вже затямте собі: поїду геть і віддам вас братові своєму наймолодшому Свенельдові, а в нього важка рука. Виріже Іскоростень і спалить усе до останньої билинки. А я б, — каже, — не хотіла цього. Мені потрібні живі данники. Послухай мене, велій жупане Маломире. Я помилую Деревню землю й іскоростян, коли ти та твої панове переберуть на себе ввесь їхній гріх".

Мій батько був добряче побитий тієї ночі, але підвівсятаки над силу й спитав стару:

— Хіба боронити свою землю — то є гріх?

Княгиня відказала голосно, щоб чули всі наші пани:

— Негоже тепер шукати крайнього. Я теж могла б жадати крові за Ігореву кров. Мала б посікти тут вас усіх до єдиного, але не вчиню того. Вирішила покарати вас по-іншому: подарую вам життя, але заберу в неволю. Зате жодному дрібному, чи меншому, чи простому, чи чорному деревлянинові нічого не зроблю. Помисли, Маломире.

Батько мій сказав до старої княгині так:

— Відітни ліпше мені їдному голову, а панів та людей наших не займай: це все я проти тебе боровся. І мужа твого Ігоря теж я вбив — своєю волею.

— Е, ні, — каже стара. — його вбило все ваше віче, не сам лише ти, тож твоєї голови мені замало. Та й коли б я відпустила твоїх, вони б ще до осені відкинулись од мене, нового жупана посадовивши на іскоростенському столі. Який мені зиск од того? Подумайте тепер і скажіть: або ви сідаєте на десять літ у поруб, або ж я тепер вас одпущу, а взавтра чи позавтра візьму город сулицею. А тоді вже нехай ніхто пощади не жде. Віддам вас на ласку свого молодшого брата...

Отак рекла стара княгиня й повіялася казна-куди, а наші посідали й зажурились. Гридні вперше дали їм хліба, м'яса та вина, але нашим їжа не йшла на душу, їх обсіли важкі думки.

Й коли стара знову приїхала, батько встав і сказав:

— Підемо до порубу: так-бо вирішили всі. Але що вчиниш нашим сім'ям?

— Учиню те, що й вам. Лише не вкину до порубу, а держатиму їх у неволі десять літ. А тепер ідіть до Іскоростеня й кажіть городянам, хай одчинять переді мною брами та складуть мечі.

Не було нашим куди подітися.

Над городом висів жахкий шаруватий туман — я ще такого туману зроду не видів. Одцуралися нас боги. Як туман розсіявся, в городі знялось ще більше виття, бо всі вулиці заполонили супостати. Отаке-то було...

— А коли повезли вас до Києва?

— Аж перед кінцем зими... Отож як прибули ми до Києва, я й кажу собі: "Добрине, це вже тобі не мамин дім, теперки ти робітник і робич, обільний холоп!" Мені минав лише дванадцятий.

Загнав нас Каніцар у якусь вогку підкліть — душ до півсотні отрочат і дітеських, одне на одному сидимо, під себе й робимо, бо не випускають і надвір. Твоїй мамі минало сьоме літо, була така хоровита й худа, аж мені ставало лячно: коли б не вмерла в цьому багні, їсти нам кидали як поросятам: кинуть отак на всенький гурт, а тоді дивляться й веселяться. Найдужче збиткував чудин Каніцар, він тоді був тивуном у старої княгині. Кажуть, і досі в Києві сидить.

Отак пробули ми в підкліті зо два тижні. Ночами мороз, бо діло ж було перед сиропусними заговінами, скулимося ми з твоєю мамою й тремтимо, не годні зігрітись. Я вже помислював утекти — а там що буде. Аж тут Каніцар почав по одному витягати нас. Попервах більших, а тоді й до мене черга дійшла. Малуша кричить і не пускає, та що вдієш супроти тивунового бича!

Полишив я твою маму в отій багнюці, а мене Каніцар витяг і повіз хтозна-куди, їхали ми саньми до самого вечора, перебравшись кригою через Дніпро, а перед смерканням спинилися в якомусь хуторі чи місті — десятка так на півтора хиж. Підходить староста й вітається до Каніцара, а тивун киває йому на мене й рече: "Осе тобі холопчик. Ганяй його якнайдужче та добре стережи, бо як утече або ще десь дінеться — пропала твоя голова!"

Цей хутір звався Бортничами, він і на хутір не дуже тяг: просто місто, та й годі. Й сиділи там самі Ольжині холопи та кілька закупів без плуга й тягла — на всьому княжому. Староста міста був лютий чоловік, звався Воротиславом, але на нього ніхто так не казав, казали просто Ворота.

Як рано поїхав Каніцар, Ворота поманив мене пальцем, узяв ручищем за худий карк, підняв над долівкою, мов цуценя, й питає:

— То ти Малків синок?

Кажу — Маломирів. А йому це десь не припало до смаку, то він як кине мене на лаву — я аж носа собі розтовк. Піднявся й мовчки сьорбаю юшкою, а з запечі на мене дивляться його дітлахи — не сміють писнути. Ворота сміється й рече:

— Ба яке затяте. Справдешнє тобі вовча. Але в мене присмирнієш.

Та як огріє межи плечі батогом. Звірюка, та й годі. Тоді замкнув у хижі з дітворою й пішов кудить. І чимало загаявся. Діти посміливішали й пострибали з запечі на діл. Було їх семеро. Старшому також минав дванадцятий рік, а найменшому — третій або четвертий. Старший питає мене:

— Як себе кличеш? — Я сказав йому своє ім'я й заходився висякувати ніс. — А мене, — каже, — кличуть Яном. Хочеш коржа?

Я взяв коржа наминати, бо звечора Ворота з Каніцаром щось там довго їли та пили, а про мене й не згадали. Нічого смачнішого досі не їв за той корж: вівсяний, та ще й з медом?

Посвоячилися ми з тими старостенятами, Ян і питає мене:

— То ти княжич?

Кажу "угу", а той не йме віри!

— Хіба княжичі бувають такі? Он я видів княжича того літа — так той тю-у-у! Всей у сріблі та золоті, а кучма до самих віч, а чоботики на йому червоні, а на чересі справдешній меч, тільки манюній!

Мене диво взяло: що то за княжич, а тоді подумав трохи й згадав, що це ж Ольжине місто, певно, вона привозила сюди своє внуча.

Мене батько в Іскоростені не вельми панькав, пани наші носили сустуги та золочені мечі, а дітей своїх убирали простенько: аби в ціле та щоб не марке,

Аж тут надійшов і староста Ворота — сердитий і лається на дітей.

— Житимеш, — каже мені, — тут, хай тобі чорт. Удостоїв мене Каніцар ласки. Ну, якщо ж утечеш — уб'ю. Й не подивлюся, бо хоч так, хоч інак голову знесуть, бодай не гарно. — Й визвірився за піч: — А ти чого ховаєшся?

Ян потихеньку виліз і став коло дверей. Староста взяв між рогачами в кутку сокиру, а вона в його рухах здавалась така страшна, що мене почало млоїти: ану як візьме й заб'є! Та він лише сказав синові:

— Пантруватимеш за ним.

Вони вбралися й узяли мене з собою. Ворота йшов попереду з сокирою за чересом і ціпком у руці. Відразу за містом починалася дубина. В місті та полі сніг уже де-не-де попротавав, а в дубині ще лежав ціло. Ян сказав мені, що ця дубина теж Ольжина, в ній повно бортей із бджільми, а мед бортницькі холопи витягають для княгині.

Між дубами побачили ми двох людей. Один з них уклонився Вороті, а другий і не глянув на нас. То були княжі холопи.

— Тешіть, тешіть! — Це так до них привітався Ворота.

Холопи знову взялися до своїх сокир.