т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.
Дядюшка Терентій посміхався одними очима, а Кузь, як командир, ішов поперед усіх і, гордо одсунувши картуза на потилицю, поглядав на панські копи. Сонце пекло його рябе лице, на якому ще виднілися сліди руки управляющого, але сонце йому було «ніпочом», салдат сонця не боїться.
Трошки ззаду йшов Грицунь. Круг його гомоніли та сміялись, але він того не чув. Задумливо дивився кудись убік у степ, де над могилами ніжними хвилями трипотів гарячий вітер. Хто його зна, що він бачив там, але очі його сумно та ніжно жмурились.
Тільки, як Кузь озирався й, оглядаючи командирським оком «вармію», на хвилинку зупинявся поглядом на ньому, він соромливо й радісно посміхався до Кузя і злегка червонів. Кузеві очі ставали також соромливо радісними, але він швидко одвертався й голосно весело затягував:
Юж, ми йшли, да йшли, да йшли
Яй в Расєюшку прийшли.
І по степу в гарячих хвилях повітря до старих могил пливла наша пісня.
А ввечері ми лежали на станції й чекали четвертого клясу.
Грицунь поклав голову на груди Кузеві, як на подушку, і дививсь у небо. Зорі вміли з ним розмовляти, бо він посміхався до них і хмурив віясті очі.
Кузь же, заклавши руки за голову, дивився на довгий ряд вагонів і говорив про те, що як не станемо в лоцманських селах, то підем на Дін і будемо рибу ловить. Тепер риба ловиться добре, то заробимо не гірше, як в якійсь паршивій економії. А то в Крим до моря піти.
- Вєрно я говорю, Грицунь? Га?
- Атож...- зітхав Грицунь і посміхався до зір.
І зорі, як дівочі очі, промінясті та мрійні, ніжно посміхались до нього.
ТАЄМНА ПРИГОДА
Це була досить чудна історія.
Довгалю треба було на якийсь час сховатись. Йому добули пашпорта й випровадали в один великий город, розміркувавши, що в людному місці його велика, міцна постать в коротких штанях і зачучвереною головою не буде так кидатись в очі, як у селі або якомусь містечку. Особливістю Довгаля були його короткі штани: які б довгі він не одяг, через місяць вони уже були короткі. Це була тайна ніг його і з цим боротись було неможливо.
Довгаль оселився на шумній вулиці, по який ходили трамваї, а на тротуарах зранку до пізнього вечора шаркали ноги прохожих. Цілий день він сидів у кімнаті, схилившись над книжками й потираючи своїм звичаєм лоба, а ввечері недбало обтирав рукавом завжди чогось забруднений капелюх, натягав його на голову і, незграбно пересуваючи ноги, виходив на вулицю. Тут він зупинявся перед вікнами магазинів, роздивлявся товари й добродушно посміхався, як людина, якої ці товари не торкаються, але все таки цікаво подивитись, чим займаються всі ці істоти, що шаркають отут круг його, що сидять за тими вікнами, серйозно хвилюются з-за штучок, виставлених на вікнах і навіть усе життя проводять з ними.
Потім, заклавши руки за спину, йшов далі і теж добродушно посміхався всьому, що бачив. На поліцаїв дивився з дитячою настороженістю, заклопотано застібав піджака і поспішав поминути їх. Поминувши, закладав знов руки за спину й дивився на світ з прихильністю та інтересом.
Так гуляв він кожний вечір і кожним вечором був задоволений.
І от, гуляючи, він з деякого часу почав помічати на розі двох вулиць, під стінкою будочки з цигарками і зельтерською водою якусь жіночу постать. Лиця її добре роздивитись не можна було, тільки видно було великі очі, які пильно з ніг до голови оглядали кожного мужчину; женщин же пропускали цілком байдуже. Одягнена була в темне, в простому, чорному капелюшку і завжди з парасолем у руках, яким вона неуважно постукувала по тумбочці.
Мужчини не пропускали її поглядів без уваги. Деякі озирались, деякі починали йти помалу, потім помалу ж вертались, зазирали їй у лице і нерішуче всміхались. Траплялись сміливіші й заговорювали з нею, щось натякаючи про очі, які могли б зогріть не тільки будочку, але й чиєнебудь серце. Але постать нічого не одповідала, чудно іноді посміхалась і все ніби ждала когось.
Довгаля вона зацікавила. Може через те, що пильніше ніж на кого другого подивлялась на нього? Хто його зна. Але він почав навіть обсмикувать донизу штани, виходячи гулять, і зачісував перед дзеркалом кудлату й руду, як клоччя з льону, бороду. Ні те, ні друге йому, розуміється, не вдавалось зробити як слід, але він почував себе більш підготовленим хоч би й до розмови з цією таємною жінкою.
Та чого б йому, справді, не ввійти в розмову з нею? От о! От візьме, підійде й заговорить. А потім підуть і будуть удвох уже гулять. І нічого в тому не буде ні дивного, ні особливого.
Але проходячи повз женщину, він мимоволі робився страшенно серйозним, настороженим і в ногах почував вагу й непевність, думаючи весь час, що вона озирала його своїми чудними, уважними очима. Так тягнулось довгенько.
Але раз в один вечір, коли накрапав осінній дощик і поліцаї напнули на голови блискучі, чорні капюшони плащів, а на вулиці з’явились мокрі шари парасолів, женщина раптом підійшла до нього й одривисто, напружено сказала:
- Драстуйте. Хочете погулять зо мною?
Довгаль розтеряно й поспішно підняв капелюха й забурмотів щось.
- Ви нічого не маєте проти, що я підійшла до вас... так... без церемонії?
- О... Чого ж?.. Я так... Я й сам...
Довгаль для чогось навіть почав застібати піджак, але згадавши, що в застібнутому піджаку штани його здаються ще коротшими, розстібнувся.
Женщина ж уважно прудко роздивлялась його лице. Сама була ні гарна, ні погана і зовсім не накрашена, як чогось весь час уявляв собі Довгаль.
- Ви кожний вечір гуляєте?..- сказала вона усміхнувшись.
- Атож... Кожний вечір... Та ви ж бачили сами...
- А ви мене помічали?..
- А як же... Вас усі помічали.
Женщина посміхнулась. Потім закусила губу і, знов оглядівши Довгаля, рішуче сказала: