Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій
які нелегко одурити, але яким не завжди можна казати правду, аби й вони колись не переорали могил своїх предків.
Розділ сьомий
ЧУЖЕ ЩАСТЯ
Двадцять років
З усіх дівчат нашої вулиці є тільки одна, яку я міг би полюбити всією душею, про неї я ще в цьому писанні не згадував. І не тому, що не звертав на неї уваги, я звертав на неї увагу навіть тоді, коли була вона маленькою дівчинкою, але в життя й пригоди мої не входила, і я був переконаний, що і не ввійде, – надто високі й неперехідні стіни поставила між нами доля. Ми живемо серед людей і взаємно один на одного впливаємо, діємо, нитки наших існувань часом перехрещуються, сходяться, розбігаються, і тільки інколи зв'язуються у туго сплутаний, доладно затягнутий вузол. Ми діємо одне на одного безпосередньо й опосередковано, а оскільки ми істоти енерготворчі, то висилаємо чи приймаємо свою й чужу енергію. Відповідно й реакція наша буває неодновимірна; як пояснити, наприклад, що одних людей ми відразу й без ближчого знайомства гостро не сприймаємо, а до інших несвідомо тягнемося? Як пояснити, що, не знаючи людину, бридишся нею, а на іншу дивишся надивитися не можеш. Отож серед множества людських особистостей завжди знаходиш кількох, які для тебе ніби маленькі сонця без оцих маленьких сонць тужно й тоскно нам би жилося.
На Мирославу любив я дивитися чи не найбільш і завжди так. щоб вона того не відчувала й не помічала, адже не настільки я дурний, щоб не розуміти простої істини: коли тебе хтось надихає і освітлює, коли на когось ти милуєшся і відчуваєш од того тепло, легке хвилювання чи ж бо радість, все гарне й добре – це зовсім не значить, що й та людина повинна конче відчувати до тебе це саме, особливо, коли ти щось малопримітне й неприємне для ока – ні, я не самооблудець! Але тим, що гріюсь у теплих повівах хоч би від тієї Мирослави, я їй ніякої шкоди чи незручностей не спричинюю, отож і відмовлятись від того не збираюся. Кожна людина, міркую я, мусить мати в уяві своїй хоч кілька облич, які вона може прикликати до себе перед сном і помилуватися з них, і це зовсім не значить, що вона в ті обличчя закохана. Просто в своїх стосунках із складним багатовимірним світом ми не завжди войовники, а часом і прохачі милосердя. Я ніколи не дозволяю собі навіть у мареннях з цією дівчиною еротичних ігор, хоч і як дівчина вона мене захоплює. Щось с в ній особливе, ніби літній вітер: коли вона проходить повз мене, мені незвідь–чому вчувається запах свіжого сіна, в її ході приявна ота невловима грація, якою володіють по–справжньому інтелігентні дівчата; щось відчуваю я чисте й глибоке, ніби подих джерела, коли випадково очі наші зустрічаються; щось є легке й безтінне в її усмішці; щось є у ній, я б сказав, паніки неосяжне. Часом думав: от до пара для мою приятеля Владека Шарого, адже й він свою часу був для мене зразком отакої манливої недосяжності, адже й він був розумний, гарний і стрункий; ні, я школи б не зважився притулити навіть у мріях до цієї дівчини свою незавидну персону, в мене досить самокритичності, щоб відчувати це було б блюзнірством, але я щиро хотів би. щоб ця дівчина знайшла собі хлопця, якого б і я їй признав: ось, мовляв, її доля, оцей їй, кажучи щиро, личить. Тоді я знав би, що її чарівливість, ба особлива краса, ба навіть вибраність з мою крутогляду не щезнуть. І дине, чого б я бажав, щоб вона з нашої вулиці не від'їжджала. Чи шляхетне було це моє почуття? Я вважав, що цілком такий мій інтерес до дівчини не був безкорисливий, бо її обличчя, як я вже казав, – одна з найліпших присутностей у мені зовнішнього світу.
Про Мирославу я знав усе, що можна знати по–сусідському. Інформація була невелика, і її можна помістити в невеличкий абзац. Її мати вчителька музики; батько – з реабілітованих, він повернувся років кілька тому, але довго не зажився. Я сам ходив дивитися на ті похорони, хоч загалом цей акт вважаю жахливим. Але того разу мене потягнув туди особливий інтерес: ця родина була на нашій вулиці чимось значна. Я стояв у юрбі сусідів, жовто ридала музика; чорно ридала Мирослаиина мати, та, яку я звик бачити завжди строгою, ошатно вдягненою, неприступною; тихо і якось пригнічено плакала Мирослава, обличчя їй аж потемніло, біля очей з’явилися темні кола, а сльози лилися, ніби щось там в очах зіпсувалося, – не могли ніяк спинитися. На покійника я намагався не дивитися; знаю тільки, що він виявився добрим знайомим Андрія Андрійовича, а якось Андрій Андрійович повів у той дім і тата – це було в останній рік його життя, і то був, здається, єдиний випадок, коли представник мого роду завітав у той дім. Я тоді шкодував, що не запросили й мене, а напрошуватися посоромився. На похороні були й Андрій Андрійович з Оленою Артамонівною; пізніше, коли завітав до них. Андрій Андрійович розповів мені, що той мій померлий сусід звався Сільвестр Білецький (зрештою, я знав це й без нього) і що він свого часу подавав немалі надії як поет, видав у двадцятих роках лише одну тоненьку книжечку віршів під псевдонімом Павло Журливий, дружив із Зеровим та Плужником, і ті його вельми шанували. Але літературна доля цього чоловіка обійшла. Андрій Андрійович дав мені почитати книжечку Журливого, але додому взяти не дозволив (надто великий раритет!); я гортав ту книжечку у кімнаті Андрія Андрійовича і прочитав там кілька просто дивовижних віршів. Це ще більше підсилило мін пієтет до того дому, і передусім до Мирослави: й справді тут жив чоловік небуденний. Але тоді, коли його ховали, я не міг довго витримати: оте посіріле заплакане Мнрославине лице викликало в мені таке збентеження, таку жалість і бажання підійти, щоб обізватись співчутливим словом, що я вирішив піти звідтіля геть – чи так уже потребує вона саме мого співчуття ти й чи щось можу значити я для неї в цьому світі?
Це преамбула до цьогорічної моєї історії. Я розставлю в своїй уяві її дійових осіб. Перший із них – Владек Шарий, мій приятель. Он він сидить переді мною на стільці, закинув ногу на ногу, на штанах у нього бездоганна стрілка, біла на випуск теніска аж світиться в сутіні кімнати, довгообразе засмагле обличчя, орлиний ніс, холодні голубі очі – ми говорили з ним про казна–що, але я добре знав: сьогодні прийшов він до мене недаремно. Хтось би сторонній подивувався, що ми з ним дружимо, адже коли вперше зирнути на Владека Шарого – перед тобою порожнісінький, як червивий горіх, дженджурик. Отакий собі ковтач дівочих сердець, шукач любовних авантюр, в якого в голові віють буйні вітри, і коли б це було й справді так, не сидів би він отут у мене і не вели б ми задушевної бесіди, адже і в ньому, такому гарному й на позір бездоганному приятелі, є не один гандж, а саме це й робить можливим нашу дружбу. Перший його гандж це те, що вся енергія його витрачається на навчання. Він хронічний відмінник і настільки звик пробувати в цьому стані що для нього смертеподібно десь у навчанні спіткнутися. Я люблю Владика Шарого, але в глибині душі у його здібностях сумніваюся, і це тому, що другий його гандж – відсутність вогню. Певен: у цьому хлопцеві не запалає ніколи пристрасть, не забушує н не спопелить його; він ніколи не наробить непростимих дурниць і не кинеться сторчма у якесь безнадійне завойовництво. Він рівний, розважливий, спокійний, добрий, шляхетний, тонко відчуває мистецтво й красу, але лампа в ньому не світиться. От і зараз ми сидимо, за вікном періщить дощ, а він оповідає мені ні про кого іншого, як про Мирославу Білецьку. Виявляються для мене несподівані речі: він не тільки захожий у той дім, а й їхні матері віддавна дружать. Цей дивак має змогу сидіти за одним столом із Мирославою, вони часом виходять у садок і там балакають у сутінках. Вони часто грають у чотири руки; боже, думаю я, він усе це має – чому ж не тріпоче й не хвилюється, чому не тремтять його руки, чому не запалюється від того щастя й радості; боже мій, хіба можна про це так спокійно говорити? А він творить про це спокійно, навіть трохи іронічно; виявляється, мати надумала одружиш його з Мирославою.
Я теж нічого не маю проти, – розсудливо вістить мій бідний, кволодухий приятель. Вона дівчина славна – славнішої не знайти. Але в мене з’явився один малесенький сумнів…
– Який же сумнів? – питаю я.
– Бачиш, усе в нас було добре, – каже Владек. Я навіть був упевнений, що вона до мене не байдужа, і от вирішив (господи, думаю я, як спокійно він про те розповідає!), що вона бажає того самого. Вирішив, що немає між нами ніяких психологічних перепон, і я вже можу з нею більш–менш відверто поговорити.
Мене починало розбирати зло: цей Владек неможливий. Що було б зі мною, коли б я мав його зовнішність, коли б моя родина дружила з родиною її, коли б мав змогу грати з нею в чотири руки й сидіти в її садку у сутінках. Увірвався б у її почуття перелесником і запалив би її. Запалив би так. що ми не могли б і хвилини жити одне без одного. Але Владек був із іншого тіста. Поставив супроти мене холодні, трохи здивовані очі, і на його обличчі з'явилася смішна й квола розгубленість.
– То що ж сталося? – спитав я, стримуючи дрож на вустах.
– Бачиш, – сказав Владек ніяково. – Коли я вже твердо зважився з нею серйозно поговорити, вона ніби й уникати мене почала.
Сказав це так по–дитячому безпомічно, що мені аж розреготатися захотілося. Але тоді б я його образив…
– А ти їй хоч натякнув про свої заміри?
– По–моєму, так. По–моєму, вона й почала мене уникати, бо зрозуміла мій натяк.
– Може, в неї є інший хлопець?
– Інший хлопець? здивувався Владек; здасться, таке йому і в голову не приходило. – Ні, я не певен…
– То в чому річ?
– І сам не розумію, – розгублено сказав Владек. – Тому й навідав оце тебе…
Е, ні, він лукавить. Йому теж спало на думку: щось тут не так. І він прийшов до мене не тільки для того, щоб оповісти смішну свою історію і щоб я йому поспівчував: він сподівається від мене якоїсь допомоги.
– Хочеш, щоб я за нею простежив?
– Та ні, що ти! – захвилювався чи не вперше Владек. – Хочу вияснити ситуацію.
– У який спосіб?
– Коли б я знав… Бачиш… – сказав Владек, і його пальці трохи н затремтіли. – Ні, я не знаю, в який спосіб…
– Хочеш, щоб той спосіб придумав я.
– Ну, може, й так, полегшено зітхнув Владек.
