На уходах - Чайковський Андрій

Значить, його любий побратим видужав.

Відпочивши одну днину, Тарас пішов з запорожцем до кузні Молота. А це була чимала кузня. Дули тут п'ятьма міхами, й увивалося з молотами десяток помічників. Молот, здоровенний чолов'яга, якраз гатив молотом по розжареній залізній штабі.

Коли привіталися, Тарас промовив:

— Коли у вас, батьку, немає надто пильної роботи, то вислухайте мене, що скажу.

Коваль передав помічникам роботу і вийшов з Тарасом надвір, де стояв запорожець, з яким познайомився.

— Я приїхав сюди, — сказав Корній Клин, — щоб навчити вас робити стрільний порох, а до цього треба мені буде деякого залізного приладдя. Мені треба трьох добрих жорен, та не таких, як на них муку мелють, значить, не з рябим каменем, а гладеньких. В одних розтиратимемо сірку, у других — селітру, у третіх — вугілля. Опісля треба мені здоровенної ступи з добре набитими обручами і ступернака дерев'яного.

— Це вже зроблять наш мірошник і тесляр, а я скую що треба.

— Чи є у вас вільха, або верба, або тополя? — спитав запорожець. — їх треба зрубати, наколоти і добре висушити на сонці. З такого дерева якраз добре вугілля на порох.

— Знайдеться, — відповів Тарас. — А мені треба зробити гармату з самого заліза.

— А хіба ти не привіз з Черкас?

— Захотів ти! Гармат на базарі не продають. Хіба в Києві, може, купив би. Ми собі самі зробимо.

— Ага, роби, як я її ніколи не бачив! — сказав коваль.

— Слухай! Не святі горшки ліплять. Це така залізна груба цівка, на однім кінці твердо заткана. Нагорі є округлий проріз. Всередину насиплеш пороху, а за тим вкладеш залізну або кам'яну кулю. Потім підсиплеш у дірку пороху, і коли гармата виділена — підпалиш порох розжареним дротом...

— Та як нею ціляти, як вона на землі лежить, та ще вона, здається, така важка, що її в руках не вдержиш?

— Вона стоїть на двох колесах так, наче задня частина воза, і нею можна кермувати на один або другий бік, вверх і вниз.

— Як же я таку цівку зроблю і з чого?

— Я над цим думав, — відповів Тарас. — Ми привезли багато заліза в штабах. Кожну треба з одного боку склепати на тонше. Тоді як поскладаєш усе докупи, то вийде з цього колесо, начеб з клепок склав бочку. Все це треба сильно оббити обручами. Потім треба добре обдивитися, чи немає де щілини, котра б продувала і яку треба було заклепати нагаряче. А заднити в однім кінці і провертіти дірку вже не буде важко.

Коваль слухав уважно.

— Усе розумію. Ти мені скажи, якої довжини вона має бути?

— Першу зробимо коротку, так на півсажня, а коли вдасться, тоді робитимемо більші.

— Гаразд! Ось дивися, як я гармату бачу... — Взяв шматочок вугілля і рисував на дверях кузні. — Це проріз. Так мають сходитися штаби. Ці краї зсередини мають бути тонші. Треба тільки добре обміркувати, скільки кожну треба склепати.

З того дня коваль без упину думав над гарматою. Багато коліс нарисував на дверях кузні і на одвірках. Потім викував рівнесенький обруч, вкладав у нього кусники однаково склепаної штаби та примірював, скільки вони одна від одної відставали зверху. Те саме робив потім з кусниками штаби, на півсажня порозтинаними, і складав їх в обруч, поки не вийшла рівна цівка. Все те зв'язав разом мотузом. Потім став виковувати міцні обручі і, поки ще були гарячі, набивав на цівку. Вони згодом холодніли, корчилися і ще дужче стягали цівку. Тепер викував окремо дно, розігрів цівку і вклав дно в одному кінці. Цівка, остигаючи, стягалася і держала твердо дно. Тепер на дуло цівки заткнув ковальський міх, цівку обклав листками і почав міхом дути. Де була щілина, там листя відпадало. Ті місця поназначував. Потім цівку вклав у вогонь і розпік до червоного. Назначені місця склепав молотом. Так пробував кілька разів, поки листя не перестало відпадати. Цівка була готова. Тепер провертів діру на підпал. До цівки прикував на меншій частині два вуха і так прикріпив її до осі воза. Дуло можна було повертати на всі боки, підводити вгору і опускати.

Тарас приходив щоднини і придивлявся до роботи. Він аж горів від нетерплячки побачити, що з цього вийде. Нарешті по двох тижнях гармата стояла на двох колесах. Припняв ще керму ззаду, наче дишель, щоб можна гарматою повертати на всі боки.

— Коли б лише не лопнула від пороху, — сказав Тарас.

— Попробуємо. Та не знати де.

— Тут не можна. Як лопне, то людей покалічить. Треба за валом в обкопаному місці. Залишимо хіба малий проріз, щоб досягти дротом до підпалу.

— А дріт за той час охолоне і не підпалить, поки шукатимемо навмання діри. На те я маю інший спосіб, —сказав запорожець, — що і без дроту обійдеться. Ви лише обкопайте місце і приготуйте все.

Обтесали з каменю кулю за розміром дула, обкопали місце з трьох боків і повезли поза вали гармату. Запорожець її налаштував і підсипав у дірку пороху. Все село бігло дивитися на цю чудасію-невидальщину, та Тарас прогнав усіх. Треба берегтися, бо хто його знає, що з цього вийде!

А запорожець розпечений дріт, який справді використовували на замку в Черкасах, замінив ось чим: розмочив порох і намочив у цьому розчині клоччя. Як клоччя висохло, сплів з нього шнурок і обмотав ним патик. Шнурок цей підпалив з кресала. Шнурок горів з шипінням і розкидав іскри на всі боки.

Як уже гармата була налаштована, пропхав шнурок через прогалину в окопі і так довго ним обертав, поки не натрапив на порох. Пролунав такий страшний вистріл, що людей оглушило. З цівки вилетіла куля і полетіла в степ. Тепер перескакували окіп і почали придивлятися до гармати. Вона була ціла, тільки колеса подалися назад. Радості не було кінця. Тарас, коваль Молот і запорожець Клин взялися в обійми.

— Тепер нам татар нічого боятися, — казав Тарас, зраділий. — Скажи, голубе Молоте, скільки з того заліза, що я привіз, можна буде викувати гармат?

— Буде п'ять, може й більше.

— Тепер ми придивімся, як далеко кулю понесло. Ану, діти, біжіть та пошукайте.

Дітвора побігла цілою юрбою шукати в траві, а Молот іще раз уважно оглянув гармату.

— От й не обійшлося без шкоди. Дивіться!

Він показав на передній і задній обруч. Оба обручі лопнули.

— З такої гармати удруге стріляти вже не можна. Видно, що в тих місцях найбільший тиск пороху. Тут треба обручів утроє сильніших.

Раптом почувся радісний дитячий крик спереду. Діти відшукали кулю. Вона теж розкололася. Зміряли віддаль. Куля пролетіла триста сажнів, якраз утроє більше, як мушкетна.

Цікаво було бачити, як тепер уходники верталися до села. Козаки тягли гармату, позаду йшли Тарас, Молот і Клин, а довкола ціла юрба людей, дітей і старших чоловіків та молодиць.

— Тепер ти, Корнію, роби порох, бо я не дам запасів псувати, небагато їх маємо.

Та запорожець уже не віднині коло пороху порався. Сушили осичину, приладили добре оковані жорна і велику ступу, оковану при дні обручами. На жорнах мололи селітру і сірку окремо і ждали на вугілля, яке треба було добути з м'якого, добре висушеного листового дерева. Особливо велику увагу запорожець звертав на вугілля, — щоб дерево висохло "на перець" і добре перегоріло. Брав сімдесят частин селітри, по п'ятнадцять — сірки і вугілля, підливав води і мішав так довго в ступі, аж поки не вийшло чорне тісто, в якому не можна було пізнати ні сірки, ні селітри, ні вугілля. Це тісто пропускали через густе сито, з нього виходили чорні зернята. їх просушили добре на сонці. Запорожець був задоволений, казав, що перша проба вийшла добре. Зараз насипав частину на дошку і став кресати вогонь. Впала іскра, і порох спалахнув в одну мить.

Робота йшла далі. Зроблений порох зсипали в бочки і заносили до сухого льоху.

— Тепер буде в нас своє Запорожжя, — казав само-впевнено Тарас.

За той час Молот змайстрував ще дві гармати і тепер розпочалося випробування їх в тому самому місці. Тепер уже обручі не тріскали, можна було відважитися вистрілити з відкритого місця. Запорожець прилаштував ще квачі на довгих дрючках, їх мочили у воді, по кожнім вистрілі вимітали дуло гармати, щоб його прохолодити. Кулі витісували таки з каменюк, а коли треба було стріляти дробом, то вживали до того жужелі з заліза, котрого під кузнею лежала ціла копиця.

За тим пішли вправи з гарматою. Виїхали в степ. Цього вчив уже запорожець сам.

Тепер бажав собі Тарас, щоб татари чимскоріш з'явилися, — дістануть доброго прочухана.

— Чого нам дожидати їх, аж вони вертатимуться з грабунку, як уже багато шкоди людям накоять?.. Ми краще пильнуймо їх, коли йтимуть на грабунки, не пустім їх через переправу і розбиймо.

Та від села до переправи було далеко, треба було хіба ціле літо ставити сторожу в дідовій печері, яка б за татарвою без упину зорила.

І вони так зробили. Тарас посилав щотижня інших людей у балку. Ці вартові пасли коней у балці, а на ніч заводили їх у велику печеру. На високому дубі в балці зробили гніздо, в якому сидів один та дивився на той бік Інгульця по степу. Вночі лежав один вартовий над берегом ріки.

XXIII

Тривало так аж до Спаса. В селі вже було по жнивах, тепер звозили снопи з поля, складали в стіжки. Тут ніхто не мав свого власного поля. Все було спільне. Разом сіяли, жали, звозили, молотили, а тоді видавали на кожну сім'ю стільки хліба, скільки було душ у сім'ї, стільки пашні, скільки в кого було худоби. З решти відкладали пайок на випадок неврожаю і ховали в бочках та солом'яних плетінках. Те саме зробили з медом і шкурами диких звірів. Решта була призначена на продаж або обмін, із цього припадало на сім'ю стільки, скільки було треба. Але і кожний уходник мусив робити, що йому казала старшина і що хто міг. Лише немічні діди, хворі та діти були вільні від праці для загального добра. Журавель дбав, щоб ніхто не їв даремно хліба, а коли цього було треба, то, бувало, і вибили. Найбільше боялися нероби того, щоб їх не прогнали з села в степ, бо траплялося й таке.

Все йшло в селі, мов у годиннику, ніхто не питав уранці, що йому робити. Кожний робив для всіх, всі для кожного. Далеко від інших сіл, під безупинною небезпекою татарського наскоку, залишені на власні свої сили, всі любилися взаємно і один одному допомагали, а що всього було досить, то не було причини до сварок і колотнечі. Дрібні непорозуміння вирішувала старшина, і її мусили всі слухати.

Сторожа коло переправи щотижня змінялася.