Українська література » Класика » Через кладку - Кобилянська Ольга

Через кладку - Кобилянська Ольга

Читаємо онлайн Через кладку - Кобилянська Ольга

Злагодила за часок спритними руками чай і остаточно, при помочі Христини, котра справді показалася на цей раз до чого іншого нездатна, присунула до мене столик і налляла мені чай. Зробивши це, щоправда, безшелесне й зручно, вона вхопила капелюх і зонтик і почала прощатися.

Я задержала її.

"Як то, пані, я сама маю пити чай, коло котрого ви заходилися? — спитала я. — Я вас не пущу".

"Я дякую", відповіла вона, вибачаючись, що на неї ждала пані Міллер з вечерею й чаєм, котрій (як я сама чула) обіцяла найдальше за півгодини прийти.

"Таж у мене ось там у пуделку красні свіжі тіста. Пані (вибери-но деякі й подай на стіл, звернулася я до старої слуги), запишіться, будьте моїм першим милим гостемі!"

Але вона відмовилася.

"Залишаюся, отже, сама в отих чотирьох стінах", зробила я їй закид, побачивши, що неначе з собою боролася. Але в тій хвилі Христина несвідомо виручила нас обоїх з колізії. Побачивши, що вона не виявляє охоти залишитися, обізвалася:

"Як пааночка ніяк не можуть залишитися, то я ось що скажу, потішу. Імость [50]не будуть уже такі самітні, як думають; ось тут... — і вказала на стіну, де висіла велика твоя фотографія, — повісила пані, поки від'їхала, образ із салону їмостиного сина. Він дивиться на мамцю своїми очима й вітає її. Крім того, як пані прикажуть, присяду я он там на стільці й буду розказувати дещо, щоб пані не було самітно".

При спомині про тебе я мимоволі глянула на дівчину. Вона дивилась на твій образ, котрий, мабуть, уже раніше побачила. В тій хвилі, як Христина промовила про нього, обернула вона голову, й наші очі стрінулися. Лиш на одну хвилину стрінулися вони, одначе ніколи я не забуду того жаху, який виявився в цій хвилі в тих її очах. Мов на лихім учинку спіймана (як стояла недалеко дверей), вона, простягаючи мов безтямки руку за клямкою, вклонилась переді мною і, не оказавши більше ні словечка, отворила двері.

"Відвідайте мене знов колись, панії — кликнула я, прохаючи, вслід за нею. — Зробите мені приємність".

Але її вже не було, пішла, не обізвавшися до мене більше і словечком, мов і слід за собою затерла.

Так скінчився мій подорожній епізод з колишнім твоїм ідеалом, Богдане. Наколи б не те, що маю стільки вільного часу й супокою, що аж вкучуєгься, ти б був про цю несподівану Й непотрібну стрічу ніколи нічого не довідався. Але знаючи, що тебе займає кожна дрібниця логично моєї особи, я ніяк не могла себе побороти, щоб не розповісти тобі й про цю історійку. Як хочеш, розкажи її і Дорі, бо я сама не буду про це їй окремо писати. Вона й досі займається сею дівчиною, котра свого часу, як не помиляюся, ігнорувала не лиш мене, але й її. Остаточно, сину мій, кидай раз твій уряд і приїжджай сюди. Погода чудова! І кожної днини, що там перебуваєш, шкодаї

Твоя мати".

* * *

(Чотирнадцять день пізніше, і вже в горах).

Ходжу, блуджу по лісах, щоб здибатись з нею, але досі ще не бачив її. Дивне почуття — оглядати ті місця з почуттям, що вона так само їх оглядає.

Вона!..

Від часу прочитання листа матері думка про неї мене не покидає. Я відчуваю — з хвилею, в котрій стрінемося коло нашого або її колишнього дому, чи знов тут або там у знайомих місцях лісу, зайде з нами зміна. Минувшість з своїми білими подіями надто сильна, щоб не подіяла в який-небудь спосіб на нас і на будуче. Значить, на тепер. До моєї матері не показувалася вона більше, хоч, як упевняє мене мати, була б її повітала радо в себе, хоч би й тому, щоб подякувати їй за її труд коло неї під час подорожі і вдома.

— Коли вона до вас не приходить, мамо, — сказав я їй в кілька день по моїм приїзді, саме як згадала мати про неї, — то нам не залишається нічого іншого, як піти до неї самим і вчинити це. Мене дивує, що ви цього взагалі не зробили.

Мати поглянула на мене й похитала головою.

— Чи справді ти це поважно говориш, Богдане? — спитала.

— Цілком поважно, мамо, — відповів я.

— Ти б припускав, щоб я щось подібне зробила?

— Чемність вимагала б це. Зрештою, я далекий, щоб силувати вас до чогось подібного...

— Нехай що по-твоєму й вимагала би чемність, — сказала вона, — але по правді я цього не вдію. Зрештою... я переконана, що в своїй зарозумілості вона цього навіть від мене не вимагає. Вона ігнорує мене.

— У своїй тонкості, мамо, хотіли ви, може, сказати, а не зарозумілості. Про яку-небудь зарозумілість у тієї дівчини бесіди не може бути. Я знаю Обринських. У них зарозумілості немає. Щирість і доброта не вражають нікого, отже, розуміється, і її також ні. Коли б ви по-щирому до неї віднеслися, вона б, певно, вас не оминала так, як очевидно оминає. Я й так ніколи не припускав, що вона перша зблизиться до вас.

— Мені байдуже про це, Богдане, — обізвалася мати. — Гадай про це, як хочеш. Це річ твоя. Але йти мені до неї і дякувати за незначні чемності, які робить одна культурна людина другій, я вважаю з своєї сторони в даному разі за пониження своєї гідності, а щонайменше — за нонсенс. Я була досить ввічлива проти неї, запрошуючи її до себе на чай...

— Котрий вона замість вашої хорої служниці приготовила власними руками, — докінчив я не без злоби.

— Я б була їй і половину своїх тіст додому передала. Я не така, Богдане, щоб не вміла віддячитися.

— Нащо це, мамо? — спитав я.

— Власне з щирості, Богдане, — відповіла мати твердо. — Будь спокійний; вона на нещасті й злиднях знається, хоч і не зраджує того. Вона була б посилку тіст від мене прийняла.

— На злиднях більш-менш кожне з нас знається, мамо, — відповів я, ігноруючи її посліднє речення. — Річ лиш у тім, як ми себе до того ставимо й те переносимо. Зрештою, ви помиляєтесь, мамо, як утримуєте, що Обринські живуть у злиднях. Оскільки мені відомо, Нестор побирає вже хоч невелику, але все гарну плату, з котрою не один молодий чоловік на його місці вже й одружується. Сама пані Обринська по мужеві також не без жалування. Ну, а вона має свої доходи з своїх лекцій.

— Овва, доходи!! — обізвалася мати. — Хоч би була якою вчителькою при семінарі [51], або сякий-такий титул мала, а то й того нема. А я, Богдане, мала б сама йти перша до неї і за незначні услуги дякувати?

— Не "дякувати", мамо, — закинув я подразнено, — а радше лиш розпитатися, як вона мається. Самі споминали-сьте, що, їдучи з вами, вона жалілася на біль голови. А те, що закидуєте їй, що вона не державна хоч би "вчителька", мамо, дивує мене. Відколи виросли вчительки в ваших очах так, що ви надаєте їм нараз таку важність? Чи не так? Колись були ви найбільша противниця жінок з фаховими студіями, і якраз проти панни Обринської, чи не через її стремління до того, ворожо настроєні. Тепер, коли обставини від смерті батька склалися на її некористь, і вона мовчки, без жалю, хіба лише з внутрішнім смутком, іде життям, заробляючи по змозі своєю інтелігенцією й таланом на своє удержання, ви закидуєте їй брак якихось титулів і фаху. Ви не консеквентні, мамо!

— Нехай і так, мій сину, нехай, що я неконсеквентна. Свої погляди з часом можна змінити. Ти також змінив їх, займаючись іншими ідеалами, що не стояли навіть на рівні з першим, поки не дійшов остаточно до теперішнього стану.

При її словах я чув, як мені підійшла гаряча краска до лиця і я встав.

— Я іду, мамо... — звернувся до неї, шукаючи очима за своїм капелюхом.

— Куди?

— До неї.

— До Обринської?

— До панни Обринської.

Через хвилину витріщилась мати на мене, мов туй-туй мала наді мною завалитися стеля.

— Стережись, сину! — вибовтнула вона нараз зміненим, майже упавшим голосом.

— Чого, мамо? Убогої, немолодої вже дівчини? Вона не відповідала нічого й відвернулася.

— Я ж щоб направити те, що ви занедбали, мамо. Іду їй подякувати за ввічливість до вашої особи. Чей же мені це увійде...

— Іди!

— Я йду.

Я замикав двері, а вона розсміялась! О, той знайомий мені так добре, мене так часто тиранізуючий сміх. Як прикро відбився він тепер у цій хвилі в моїй душі!

* * *

Я вийшов у сад і відітхнув. Чи не було в тому, щойно пережитому, щось подібне до минулого?

Так. Це тепер мов відживало наново.

Мій взір пролетів мимоволі в сусідній город. Але там не було нікого. Все дрімало в літнім сонці, що клонилося до заходу, все було гарне, зелене; але з Обринських, як колись давніми літами, не видко було нікого. Ні малого Нестора, що вештався за золотими мухами й синіми мотилями, ні її самої. Колишню нашу хату перемінено на елегантну віллу для ліпших гостей, і лиш давня широка вигідна веранда й давня пишна алея осталася така сама. Так само стояли й усі кущі й рожі коло веранди, хіба що ще більше розрослися. Сама вона — десь заховалася. До старої якоїсь удовиці німкені; зачинилась там, мов монахиня, і "хто хоче її бачити, нехай відшукає". "Я й брат, мій прибули в самоту й ліс, а більш для нікого"...

Я відшукав її.

В низькім обширнім старосвітськім домі, між поважними смереками, з дахом, що аж угинався, поміж цвітами, з ганком, оброслим блющем, з білими, як сніг, занавісами — найшов її.

Це не було по-"панськи", як віднайшов я її. По привітанню з панею Міллер у зільнику, я увійшов у довгі, взірцево чисті, коверцями ручної роботи виложені сіни, й коли на моє стукання не обізвався ніхто, я отворив двері і вступив у кімнату. Вона була тут, в обширній кімнаті. Стояла в тій хвилі обернена плечима до дверей і вбивала цвях у стіну. Відтак взяла якийсь перед нею припертий портрет і старалася його повісити. Її тонка стать ніби натягнулась, щоб повісити портрет добре. Одначе це не вдавалось їй. Очевидно, був образ затяжкий для неї, і вона опустила на хвилю, мов втомившись, руки з портретом униз і ждала, неначе спочиваючи. Так постояла кілька хвилин. Відтак чи закрався протяг крізь мною створені двері, обняв її і примусив оглянутись, чи може зачула шелест, доста, вона обернулася, й наші погляди стрінулися. Ніколи в житті не бачив я вдруге такого змішання й заклопо-тання в жінки, як у цій хвилі — в сеї дівчини. Почервонівши аж під саме волосся, вона стояла хвильку, майже безпомічно, як дитина, і дивилася на мене.

— Тут заховалися ви, панно Маню? — сказав я, відкладаючи капелюх і палицю на стіл та приступаючи безцеремонне до неї, що уст з замішання не отвирала.

— Тут, — відповіла лише й оглянулася мов о поміч, щоб щось з образом зробити.

— Як бачу, я приходжу в саму добру хвилю, — тягнув я дальше, відбираючи передусім тяжкий портрет якогось даївнього військового фамільянта пані Міллер з рук заклопотаної дівчини.

Відгуки про книгу Через кладку - Кобилянська Ольга (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: