Через кладку - Кобилянська Ольга

Зрештою, потішся. Оскільки мені відомо, панна Обринська перебуває вже давно в домі своєї матері і хоч і задержується іноді у панства Маріянів, то виключно в характері довголітньої приятельки самої пані Маріян і виховавчині її одніської дитини. До того панна Обринська подає лекції музики в кращих домах, то ледве чи ставало б їй часу брати на себе обов'язки, як ти кажеш, ключниці й кухарки.

— Відки тобі це все відомо? — спитала Дора. — Чи не від неї самої?

— Від її брата Нестора, з котрим частіше бачуся і котрий навіть не допустив би, щоб його сестра, що її обожає чи не більше, як матір, брала на себе обов'язки ключниці й кухарки. Чи видається вона тобі такою?

Дора закопилила спідню губу й відповіла сухо:

— Не знаю На свій вік вона держиться доволі гарно.

— Такі тонкокості жінки не старіються ніколи, — обізвалась мати тоном, що мов камінь упав між нашу оживлену розмову. — Зрештою, що вона нас обходить, Доро, як і чим займається — додала, наче побоювалася, що вже сам спомин про ту дівчину може на мене по-давньому вплинути. — Я здибала її кілька разів, як переїжджала з панею Маріян, і коли минали мене, вона якраз у тій хвилі добачила щось дуже цікаве на противній стороні. Вона мене мало що обходить.

— Не турбуйтеся тим, мамо! — обізвався я. — Хто знає, що це було, що спонукало її поглянути саме тоді в противну сторону. Зрештою... — додав я, усміхаючись, — може, стрінетеся ще й не один раз відтепер, і вона ще вклониться вам, мамо, направить свою похибку Цього літа буде вона з своїм братом Нестором і панством Маріянами також у горах в К., а може, навіть знов і нашою сусідкою, як давніми роками її родичі.

— Нехай собі мешкає коло мене, хто хоче, — відказала мати роздразнено. — Я, певно, не буду тою, що нав'яже давні знайомості, котрі могли б принести мені щонайменше втрату часу. Нас дуже мало що в'яже... одробина минувшості, деякі дрібниці, а більше нічого. Я тобі навіть наперед заявляю, що будучи там, не буду прилучатися до жодного товариства, нехай би собі там були й самі графині. Я їду на свіже повітря, газдую собі, як у себе дома, не звертаю на нікого уваги, а далі не обходить мене нічого.

— Це вам не поведеться так цілком гладко, як уявляєте собі, тіточко, — обізвалась, лагідно вспокоюючи, Дора. — Хто має такого сина, як ви, і до того й нежонатого, мусить заздалегідь помиритись з тим, що його особу будуть, хоч би що, втягати в товариства. І не лиш його, але й вас, розуміється в вашому вікові відповідні товариства. На те спустіться.

— Мати лиш жартує, Доро, і в тій хвилі роздразнена, — вмішався я, усміхаючись. — Але вона добра й, певно, так не поступить, як говорить; а хоч би, то я єсьм далеко від того, щоб силувати її до чогось, що було б їй з душі противне.

Мати не відказала нічого, а Дора обізвалася:

— Ти, Богдане, будучи там, гляди, — і покивала до мене пальцем, забираючися до відходу. — Панна Маріян, а що більше її кузинка панна Наталя Ливенко, гарні, молоді й маючі дівчата, а ти не такий ще, якого з себе насилу вдаєш. Ми мужчин знаємо...

* * *

(Знов пізніше).

Моя мати вже від'їхала, а тиждень пізніше одержав я від неї ось якого листа:

"Я вже між нашими горами "вдома", — писала, — інакше не можу висловитися. Відколи побачила себе знов у своїх давніх стінах, побачилася в своїм городі й цвітнику, поплакала й помолилася над могилою нашого батька, я ніби подужала. Але поки розпишуся ширше про своє тутешнє буття й газдівство, мушу тобі найсамперед описати свою подорож. Як знаєш, виїжджало тої днини, що й я, багато люду, і це було добре, що ти мене відпровадив до двірця й ждав, поки я не всіла в поїзд, їхала я, як їхала (жидівок було повно, їхали до Дорної-Ватри — я не повинна була їхати в п'ятницю). І мені не конче було вигідно, але все якось їхалося, поки не доїхалось до Г., де, як знаєш, треба пересідати. Тут, на станції тій, я перелякалася, коли побачила, яка маса пасажирів ждала на поїзд в гори й К. Я висідаю і, розуміється, оглядаюся передусім за пакером [47]... Але гадаєш, що побачила в тім натиску я кого? Але де! Хоч би і хлопчину якого! Двох чи трьох, що, здається, все-таки десь були, розірвали подорожні мов на кусні. Четвертого, посліднього, що тут і там на тій малій станції виринав, забрали також, а я лишалася з своїм багажем і пуделком [48] — сама, Богдане; сама і мов на посміховисько й то недалеко самого потягу. Хоч би я, може, була й понесла свою Handtasche [49] й пуделко сама, та, як знаєш, мої крижі й ревматичні ноги не позволяють мені вже від двох років тяжчих речей до рук брати. Тож я залишила те й стою. Стою, Богдане, в найбільшім заклопотанні, шукаючи чи не заодно очима (ще й недовиджаючими) за якоюсь доброю душею, котра вибавила б мене з того положення (віднесла багаж до почекальні, де могла б я присісти, перекусити дещо, поки поїхала б дальше). Отже, стою, як кажу, отак посередині чужої товпи, мов сирота, і перечікую хвилю за хвилею, причім ще, на моє нещастя, і мій шнурочок від пенсне як навмисне за гудзик мов навіки заплутався, — і ще більше попадаю в роздразнення й несупокій. Коли оце іритуюсь так, надходить нараз до мене якась дама й промовляє:

"Простіть, добродійко, що я до вас зближаюся. Одначе, пізнавши Вас і завваживши, що стоїте тут якось безпомічно, мов вижидаєте кого або бажаєте чого, я рішилася приступити до вас і спитати, чи не могла б вам у тій хвилі чим-небудь услужити? Ви, бачу, самі. Я Обринська Маня, може пізнаєте мене? Я їду в гори в К.".

Сказавши це, всміхнулась і ждала. Можеш уявити собі мої почування!

"О, впізнаю вас, пані, пізнаю", відповіла я їй у найбільшім. замішанні. Раз, Богдане... що... не могла так борзо розплутати шнурочок від пенсне і вложити його перед очі, а по-друге, що й справді такої... атаки якраз у тій глупій хвилі ніколи в житті не сподівалася!

"Ви не маєте пакера, пані?" спитала вона (і, щоправда, ввічливо).

"Ні. Власне жду й оглядаюся, чи не побачу я кого, — відповіла я. — А що я короткозора, то через те й у подорожі трохи непорадна. Мий син не міг зо мною тепер їхати, і тому я сама".

"Пождіть тут, пані, — обізвалась вона знов, — ще лиш хвилину-дві, а я пішлю вам зараз свого. В мене небагато багажу, дещо я й надала; в потребі упораюсь з тим, що маю, і сама. Але ви, пані, мусите конче когось мати".

І з тими словами змірила оком мій багаж, мов зчудувалася, що в мене, крім того (себто двох чемоданів і малої Handtasche), ще й пуделко було. Так, коли б я мала свій парадний капелюх везти з собою в кишені. І не сказавши вже більше ні слова, десь нараз у товпі, мов риба, проховзлася і з моїх очей щезла. Кілька хвиль я ще ждала, а по недовгім тім часі вона з'явилась справді з пакером і, взявши мене обережно під руку, повела аж до почекальні. "Так, — сказала відтак, ніби вдоволена більше з мене, як з себе, коли я остаточно вигідно сіла. — Тепер прошу собі тут приточити, а може, й лягти. До другого поїзда маємо ще майже з півтори години. Бо щодо мене... — додала, — то я це зроблю безцеремонне. Мені болить сьогодні голова так шалено, що чую, що мушу конче трохи передріматися". І сказавши це, вона в кілька хвиль пізніше лягла справді, ігноруючи мене й других, мов була хора, й заплющила очі до сну. Я, розуміється, не лягала (прецінь не уходило!). Я сиділа на своєму місці так само спокійно, як вона лежала, й приглядалася їй, що мною на хвильку запанувала і, заплющивши очі, старалася в присутності чужих людей усну-ти, мов була сама в себе в хаті.

Чи заснула вона врешті, я не знаю. Я дещо за той час і перекушувала, але здається, що уснула, бо коли я по добрій півгодині або й більше, може, встала з свого місця й пройшлась по залі й попри неї, вона лежала все ще нерухомо. На хвилинку станула коло неї, і мої очі спинилися цікаво на ній. Ти свого часу займався нею, Богдане, може, навіть більше, як це тобі тепер мило, й мені захотілося, не таю того, придивитися їй ліпше. Вона держалась справді гарно й молодо, як впевняла й Дора, лиш видавалась мені в цій хвилі блідою, а коло вуст виступила легка риса втоми, яка викликала в мені на хвильку навіть жаль. Будь-що-будь, Богдане, вона все ж таки була — хоч уже не моя симпатія, дівчина гідна пожалування. Яке її життя?.. Її мати — стара жінка... браття живуть кожний для себе, — а вона чи буде вічно тулитись коло чужих? Яке то життя між чужими? Одначе, мій сину, щоб бути ще й дальше помимо всього щирою й одвертою, скажу тобі просто, що в її присутності обхоплює мене почуття, начеб від цеї дівчини мало мені ще щось прийти в житті. Добре чи зле — я не знаю, але прийти певно. Одначе що сам розум каже, що така істота, що стоїть більше сама в житті, як з другими, не зможе мені нічого доброго принести, а щонайменше стати в моїм житті впливовою, тож надіюсь скоріше від неї на прикрість, чим на щось добре. І тому порішила я, як і досі, держатися від Обрин-ських здалека, і не нав'язувати жодних зносин. Коли я приглядалася їй отак, як вона спала, пригадало мені її (щоправда) гарне волосся моє власне волосся в молодості. Одначе чи було воно в неї дійсно її власністю, — спитала я себе й приблизилася о крок до неї, щоб поглянути ліпше на її голову. Але вона, мов відчувши мою близькість, збудилася. Господи! Що я таке вчинила, що вона, збудившись, витріщилася на мене, мов я зблизилася до неї в злім намірі. Так через хвилинку витріщалася вона на мене, а відтак, мов опам'ятовуючись, зірвалась з лежачої позиції й сіла. "Я заснула добре, — сказала, мов уневиннялася за свій сон переді мною. — А мимо того, — додала, притискаючи руки до висків, — болить мені все ще голова. Вчора сиділа я до пізньої ночі, викінчувала якесь шитво, відтак пакувала речі, а коли лягла, була така перемучена, що не годна була скоро уснути, доперва десь аж надранком. — Але перервала себе перелякано: — Може, нам уже час всідати до від'їзду, не знаєте, пані? — З тими словами глянула на свій годинник. — Ой, я довго спала... — сказала. — Ходім, може, зараз і всядем. Спершу ви, пані, бо в вас більше багажу... я відтак". І за недовгий час, коли вона знов виховзнулася по пакера для мене, ми всіли (вже обі) у вагон і поїхали. Окрім нас, сиділо ще дві пані в купе, але що це були румунки й говорили між собою лиш по-румунськи, ми були полишені щодо дискусії виключно на себе.

Я не говорила багато, а вона, з своєї сторони, була мовчазливішою, як я сподівалася.