Ода тій хаті, що в снігах - Гончар Олесь

Опинившись вдома, він і далі правив своєї, давав, як і раніше, притулок нічним подорожнім. Нікого з них ні про що не допитувавсь, звідки та хто. Коли постукає людина у вікно, встає дядько Іван з лежанки, безбоязно відчиняє двері, мовчки впускає одного чи й кількох подорожніх, а потім теж мовчки вносить оберемок соломи, стелить на долівку: відпочивайте, люди.

Не знати чому, але навіть на фронті, в найскрутніші часи, не раз поставав мені перед очима образ дядька Івана Масича, людини, котра так просто й природно робила добро, робила за потребою душі, не ждучи за це ніякої віддяки. Він, мабуть, був би навіть здивований, якби його послуги людям, ці звичайні для нього речі, хтось поставив йому в заслугу.

Коли я після війни опинився в рідних краях, Івана Масича серед живих уже не застав. Розповідали, що перед самим визволенням поліція вдерлася вночі до його хати, забрала обшарпаних дідових ночувальників, забрала і його самого. Нещадно побитого в управі господаря хати разом з тими невідомими, яких він прихистив, було відправлено в концтабір, звідки він так і не повернувся.

Здавалось би, після цього* зникне Масичева хата з пам'яті людської. Однак виявилось, що не забуто її, що якісь наші льотчики, котрим, після того як було їх підбито, дядько Іван дав у себе притулок, нанесли його хату навіть на своїй карті, позначивши її як важливий об'єкт. І невідомо, чи ті самі льотчики, чи вже їхні товариші в перші дні визволення з'явились у небі над дідовою хатою, зробили в повітрі коло пошани і консервів старому скинули у цупкому лантусі, а відлітаючи, ще й привітали помахом крил хату-рятівницю та її господаря, котрого, певне, вважали живим.

Інші люди ходять та їздять тим шляхом, обіч якого стояла хата Івана Масича. Згодом не стало її, ніби й не

було. Вже й місце трактором розорано, де вона стояла, пшеницю там сіють. Та ось одного разу сталася подія в наших краях: приїхав машиною якийсь грузин з бравим вусом, із Зіркою Героя на грудях. З'явившись у сільраді, став розпитувати про того нашого земляка, що над дорогою жив, що "одинцем отам у степу його хата стояла, забита снігами". Ясно, що йшлося про хату Івана Масича, іншої ж такої не було.

Виявляється, доля цього грузина склалася так, що він був теж у числі тих безіменних, котрі в люті зими окупації проходили цим шляхом горя і туги, тож і його, мов старця якого-небудь, та степова хата перегріла, прихистила в скрутну годину,— можливо, навіть своїм життям він завдячує їй.

Разом із тернівщанським учителем-краєзнавцем та головою сільради побував грузин на місці Іванової хати і, стоячи серед колосистих хлібів, добрим словом спом'янув того, хто колись тут в часи найлихіші давав прихисток людям.

— Оду слід би скласти тій хаті, що колись тут стояла в снігах,— сказав насамкінець до своїх супроводців грузинський гість.— Пісню хвали і вдячності скласти б... Жаль, що я не поет...— І по якійсь хвилі додав: — Того, чия рука тебе рятувала, ніколи в житті не забудеш...

1985