Ода тій хаті, що в снігах - Гончар Олесь

Ти ждеш, ти боїшся, що той хтось теж, як міражні тополі, розтане, зникне в завірюсі. Та по якійсь хвилі, мов самий образ рятунку, випливає із сутіні, із завії образ людини, зовсім реальний її силует. Величезного зросту чолов'яга, в шапці кудлатій, у важкому кожусі, насувається на тебе ведмедем, але тобі не страшно, ти бачиш зовсім близько нахилене, з обмерзлими вусами людське обличчя, і воно тебе не відлякує, бо воно каже:

— Стривай, та ти хто? Це ти, Сашко?

— Я,— прохрипілося не своїм, зовсім страченим голосом.

— А мені спершу подумалось, чи не вчувається... Хто б міг думати, що там людина... Ну, давай руку.

Мабуть, тільки потопаючі так судорожно чіпляються за когось, як я вчепився в ту рятівну руку дядька Ма-сича,— це був він. Рятівник мій, певне, гадав, що з його допомогою я спроможен іти, але ноги в мене підламувались, підкошувались, я жалюгідно волікся, повиснувши на його могутній правиці, і тоді він сказав:

— Доведеться, хлопче, отак...

З горючим соромом я відчуваю, як опиняюся в повітрі: вихопивши із снігу, він бере мене просто на руки й, пригорнувши полою кожуха, несе, як малого, крізь цей уже не страшний мені вітер та сніг. Ступає поважки, я відчуваю, що йти йому нелегко в заметах, і мене ще більше сором проймає, що я став йому таким тягарем. "Навіщо він несе мене? — мучусь від власної безпорадності й розпачу.— Навіщо я йому? Я ж для нього ні родич, ніхто..."

— Пустіть, я сам ітиму...

Ступивши ще кілька кроків, дядько Масич ставить мене на ноги, ставить поруч себе:

— Ось ми й на дорозі. Ти зовсім недалеко од неї відбився.

— Але без вас би...

— Чого ти, парубче, пускався в таку хурделицю?

— Додому дуже закортіло... Думав, проскочу.

— Справжній буран... Такої ночі колись у дзвони били в селі, знак давали тому, хто заблудився... Зашпори в руки, мабуть, зайшли? Давай снігом їх потремо, щоб не відморозились.

Нахилившись, дядько Іван жменями бере сніг і міцно, до болю розтирає руки мені, одну й другу, і вони, що перед тим зовсім були отерпли від зашпорів, задубіли, зараз, натерті снігом, знову стають гарячі, горять.

— Тепер ходімо. Удвох нам і вовка не страшно. Цим голосом, найкращим, найвеселішим, найпре-

краснішим у світі, озивається до мене зараз той, хто колись, приходячи на слободу, всіх нас відлякував своєю мовчазною понурістю. Дядько Масич Іван, сільрадівський виконавець, яким він виявився добрим, відкличним на чужу біду,— мабуть, сама доля мені його послала цієї погибельної ночі... Упевнена дядькова хода, і цупкий цей, з овечим духом кожух-зимогрій, і рука, що повна шкарубкого тепла,— все мені зараз у ньому любе. А якби він не трапився цього вечора в степу? Припізнився, видно, йдучи до сільради на нічне своє чергування, забарився, а мені це врятувало життя. І як по-людськи зі мною повівся, не дав навіть відчути, що я для нього обтяжливий, здається, дядько Іван навіть радий, що набрів на мене і зміг порятувати. Знову чую від нього, як йому аж не повірилось, що жива людина із завірюхи голос подає, подумалось, чи не вчувається, може, просто вітер скиглить, а воно, бач, свій козак у снігах борсається... Дядько Іван, здається, усміхнувся при цьому.

Виявилось, що після всього я зараз і по дорозі майже не здатен іти, раз у раз застряю або ловлю стор-чаки, вітром мене заносить до кураїн придорожніх, які дядькові Іванові, певне, були вірними познаками, куди йти.

— Ніяк не отямишся? — поспитав, помітивши, що мене тіпає якимось нервовим дрожем.— Ну, давай сюди...— І тоді моя рука знов опинялась у його дужій теплій руці.

Незабаром крізь снігову каламуть заблискотіли вогники,— то вже Тернівщина світилася нам навстріч своїми маленькими вікнами.

До нас у хату мій рятувальник мене просто-таки вніс, геть знесиленого, і бабуся від печі аж зойкнули з переляку:

— Ой божечку, та що ж це з ним?

— Не в той бік пішов хлопець Тернівщину свою шукати,— пожартував дядько Масич.— Відігрівайте, щоб душа не замерзла.

А в хаті натоплено, затишно, наші саме збираються вечеряти, і гість наш, припрошений до столу, влаштовується на ослоні навпроти ясного полум'я, що весело гоготить у печі. Воно освітлює мого рятувальника і руки його, що тепер спочивають, складені на колінах. Як я судорожно чіплявся за оту його темну, загрубілу в роботах правицю, як боявся загубити її серед хуртечі, відчуваючи в ній єдине своє спасіння! О, рука людини! Ти можеш убити, відкинути в прірву, буваєш неправедною й жорстокою, але ж ти можеш і зарятувати, як ця — тепла, добра, найласкавіша у світі дядькова Іванова рука!..

Коли вже сиділи за столом, бабуся, ставлячи перед гостем гарячий куліш, мовила до нього лагідно:

— Віддячиться тобі, Іване... Сказано ж: кинь добро назад, то воно опиниться попереду.

До людини, якій завдячуєш життям, в душі назавжди залишиться почуття особливе. Принаймні відтоді при випадкових і нечастих зустрічах з дядьком Іваном я ще звіддалеки почував бажання підбігти до нього, привітатись, зовнішня його суворість вже не була для мене суворістю, щораз мався перед ним так, ніби після пережитого він мені доводився родичем, чи що. Та й він мене відтоді чимось виділяв, виокремлював з-поміж інших підлітків, мабуть, і я для нього став не байдужим.

При зустрічах, бувало, напродив лагідно запитає мене що-небудь, скажімо:

— Ну, як?

І я, червоніючи, відповідав без зайвого:

— Та нічого...

Хоч я певен, що під час зустрічі обом нам думалось про те ж саме: про тяжку пригоду серед хуртовини в нічному степу. Дядько Іван, одначе, ніколи не нагадував про той прикрий для мене випадок, мабуть, щоб не вразити мого самолюбства. Пізніше я не раз думатиму вдячливо про цю його вроджену делікатність.

Потім настав той важкий для Тернівщини рік. Був я тоді вже трудовлаштований у райцентрі, де ми з товаришем після роботи мали чи не єдину розвагу — ходити надвечір на полустанок, щоб провести очима поїзд, котрий раз на добу зупинявся в нас на дві-три хвилини, аби потім далі мчати за своїм незмінним, ніби вічним розкладом. Скине мішки з поштою, постоїть належні свої хвилини і знову рушає, стукотить по рейках, вилискуючи вікнами вагонів, полишаючи мені й товаришеві щемливе якесь почуття...

Та ось одного осіннього вечора, коли вже рано сутеніло і вітер гнав уподовж колій мокре листя станційних осокорів, перед прибуттям поїзда зустрівся нам край перону самотній зсутулений пасажир із клунком через плече. Я ледве впізнав у ньому дядька Масича Івана, так він постарів, усохся, сама шкіра та кістки, як після тяжкої, виснажливої хвороби. Виявляється, він жде проходящого, зібрався оце їхати на Донбас до старшого сина.

— Дмитро там влаштувався на шахті, братів забрав га й мене кличе,— пояснював він мені чомусь напівпошепки.— Зобижено нас, Сашко, ні за що зобижено...

Душа в мене краялася від бажання йому допомогти, але чим, як?

Підійшов поїзд, і дядько Іван на диво жваво розігнався до найближчого з вагонів, але дорогу йому перегородив пикатий провідник, що стояв на східцях.

— Куди лізеш? Тут повно.

— Та я... та мені...

Дядько Іван заговорив до провідника незвично благально, аж запобігливо, такого тону я раніше ніколи від нього не чув. Ми з товаришем теж пробували усовістити провідника, як вам не соромно, мовляв, казати неправду, адже ж у вікна видно, що у вас місця є... Та наше втручання ще більше розлютило вагонного цербера, і коли дядько Іван потягнувся був, щоб вхопитися за приступку, то провідник грубо відштовхнув його ногою в груди.

Не ставши сперечатись, дядько Масич кинувся мерщій до сусіднього вагона, але й там провідниця його не пустила, відвернулась, стала до нього спиною, і він зі своїм клунком подавсь уподовж вагонів далі. Ми з товаришем теж бігли поруч нього, розлючені на власне безсилля, не знаючи, в який спосіб людині допомогти.

Поїзд тим часом, зі скреготом смикнувшись, уже тихо зрушувався з місця, аж мене острах пронизав, що дядькові Іванові так і не вдасться сісти. Але в одному з вагонів, на щастя, знайшлася добра душа, йому дозволено було вхопитись за поручень і стати на східці. Тільки тоді мені полегшало, коли я побачив дядька Івана в дверях вагона, випростаного вже, з просвітлілим обличчям. Щось він догукнув нам на прощання і дивився бентежно, адже й сам не знав, чи випаде йому коли повернутися в ці рідні, такі немилосердні до нього краї.

Одначе незадовго до війни він все ж повернувся на свою Масичівщину. Від усього хутірця, що колись ховався хатами у степовім приярку, власне, й уціліла якимось чудом одна Масичева хата, хоча вона й стояла якраз на видноті ближче до шляху, біліючи на згірбку на весь степ. Справді дивно було, що час її пощадив, не поруйнував, що прошумілі бурі її не торкнулися: вікон ніхто не повидирав, і сволок усередині під стелею зберігся, на якому було випалено давньою в'яззю ім'я того першого степовика, що від нього пішов рід усіх інших Масичів, аж до цього дядька Івана з синами. Коли господар з'явився додому, ця пустка знов ожила, забіліла причілком, і з півночі була тепер підперта сохами. Облаштувався та й жив собі. Щоправда, жоден із його хлопців так сюди й не повернувся,— старший поліг на фінській, другий прикипів на Донбасі, третій ще десь зачепився, зоставивши батька самого сторожувати дідівщину біля цього битого шляху. Самітником жив тепер зістарений дядько Іван у своїй обвіяній степовими вітрами хаті, а працювати він влаштувався дорожником,— в його обов'язки входило підтримувати в належному стані чималий відтинок грейдерної грунтівки, нової дороги, що пролягла тепер майже попід його вікнами. І коли я, вже бувши студентом, опинявся в Тернів —щині, то найчастіше заставав його з косою край дороги, де він обкошував узбіччя, а про себе казав із самоповагою:

— Я тепер від шляхвідділу.

А потім настали найстрашніші часи. Люті окупаційні зими впали на цей край. Крізь бурі та завірюхи без кінця тягнувся грейдерним шляхом різний безпритульний люд, що його тоді було так багато,— рухалися впряжені в санчата заводські люди із міст, сподіваючись виміняти в глибинних селах які-небудь харчі за мило та саморобні запальнички, пробиралися до лінії фронту втеклі з концтаборів військовополонені, мандрували під виглядом старців якісь невідомі, що пізніше серед них виявляться досвідчені люди підпілля та партизанські зв'язківці...

Йдучи тяжким страдницьким своїм шляхом, люди ще здалеку питали:

— А чи далеко та дідова хата, що людей прихищає? І йшлося то якраз про Масичеву хату.

І хоч по селах окупаційною владою було якнайсуворіше наказано ночувальників без дозволу старости й на поріг не пускати, однак ці розпорядження ніби й не стосувались дядька Івана,

Всупереч заборонам, хата його й далі була пристановищем для змучених людей, знов і знов, коли тільки зайде ніч, у Масичевій оселі покотом вкладаються на долівці якісь обшарпані, суворолиці перехожі.

Німецькі посіпаки знали, що Масич нехтує їхніми заборонами, пускає подорожніх ночувати, не раз тягали його до управи, насідалися з грозьбою:

— Ой, діду, дограєтесь! Знову ночувальників була повна хата?

— А де ж людям подітись? — дивився він простодушно.— Чи на шляху замерзати?

— Хай замерзають,— була відповідь.

Та дядько Масич був про це іншої думки, бо хоч за кілька днів знов було його кликано в управу, одного разу навіть бито було старого і в кутузці тримано дві доби для острашки, однак вдачі його це не змінило.